Свого часу французький письменник, адепт філософії екзистенціалізму Альбер Камю сказав: «Школа готує нас до життя у світі, якого не існує». Саме на таку думку можна наштовхнутися, спостерігаючи навчальний процес у наших школах, пише Андрій Омельницький в “Номер один”.
Із чого починається школа? Із вчителя чи з книжки? Логічно було б сказати, що із вчителя. Більшість знань, умінь та навичок учень має отримати саме від нього. В нас же дуже часто буває так, що батьки вдома змушені виконувати обов’язки вчителя, доопрацьовуючи шкільний матеріал з дітьми. Безперечно, в українських школах працює багато хороших учителів. Проте часто буває так, що вчитель проводить урок так собі, «для галочки». Знаю випадок, коли вчителька на уроках фізики просто відкривала підручник і читала параграф. Усе можна зрозуміти, але ж фізика – це не урок виразного читання! Текст у підручнику учень може почитати й сам. Учитель же має сказати більше, ніж написано у книжці, розтлумачити всі важливі моменти, у першу чергу – навчити вчитися.
Багато хто скаже, що за копійки, які держава виплачує педагогам, не дуже хочеться напрягатися, шукати нові шляхи подачі матеріалу. Звичайно, гроші у всі часи були хорошим мотивом, але ж не все впирається в гроші. Розумію, на одній лише ідеї далеко не заїдеш, та все ж не варто остаточно опускати руки. Так, для прикладу, у Південній Кореї, яка разом з Фінляндією сьогодні очолює світовий рейтинг систем освіти, мінімальна зарплата педагога становить 3 тисячі доларів. Сумно, звичайно, що про освіту наша держава думає в останню чергу (якщо взагалі думає). Та хіба може освіта бути пріоритетною метою уряду, коли більшість її представників – суцільні невігласи?
Гадаю, насамперед не потрібно чи не щороку переформатовувати шкільну програму і друкувати тисячі нових підручників, а працювати із вчителями, забезпечувати школи новітніми технічними засобами. Час не стоїть на місці, тому і нам не варто зупинятися. Вчитель повинен провокувати думку учнів, викликати в класу інтерес до свого предмета. Він зобов’язаний бути обізнаним у всіх галузях знань – тільки так він може зацікавити дітей. Педагог не повинен боятися експериментувати, зобов’язаний позбуватися штампів, так би мовити, якнайшвидше втікати з «морозильної камери», створювати в класі «спеку дискусії». Прикладом такого вчителя для мене є викладач зі старого доброго фільму «Товариство мертвих поетів» у виконанні неперевершеного Робіна Вільямса.
Підручники, які сьогодні пропонує наше горезвісне Міністерство освіти та науки, просто перенасичені маразмами, від яких необхідно негайно рятувати дітей. У підручнику математики для другого класу наведено приклад: 12:2=12 (схоже, таким чином і проводиться підрахунок держбюджету України). «Свіжоспечені» підручники з математики для початкових класів – це взагалі окрема тема. Спеціалісти нарахували в підручнику для першого класу 153 помилки, для другого – 160! Хоча видавець усе це заперечує. От як можна поставитися до такого твердження, що в тексті безліч разів пропущено тире для того, щоб діти не плутали його зі знаком «мінус»?! Боги абсурду нервово посміхаються. А таке запитання в підручнику української мови для другого класу: «Діти, як ви думаєте, навіщо люди летять у космос? Чого людині не вистачає? Їй не вистачає знань». Отак собі й уявляю, як безмежними космічними просторами літають величезні шматки знань. Можете почитати статті Зої Звиняцьківської «Нема слів», «Слова на букву Х, або Новий український буквар», «Цвинтар як модель життя, або Укрмова і космічні знання» на «Українській правді» – ще й не таке дізнаєтесь. Про підручники з історії взагалі промовчу. Діти вивчають у школі не те, що відбувалося в минулому, а те, що понаписували різні «історики». А на уроках історії пригодився б не підручник, а «Машина часу». Як на мене, до підручника взагалі варто звертатися в останню чергу, оскільки він не може посприяти розвитку свіжої, а головне, власної думки.
Завжди вважав, вважаю і буду вважати, що найкраща освіта – це самоосвіта. Моя домашня бібліотека – мій маленький університет. Український письменник Олександр Ірванець писав: «Освіта – це не завжди те, що тобі дають у певному навчальному закладі. Переважно це те, що ти сам спроможний узяти». Відчуваю задоволення від того, що кожного разу дізнаюся щось таке, чого раніше не знав. Людина – це порожня пляшка, відкрита для наповнення. Приємно ж наповнювати себе чимось новим, бути одночасно самому собі й учнем, й учителем. Учителі, батьки повинні переконати дітей, що бути освіченим, начитаним – це модно і стильно. А державі потрібно створити культ освіченої людини. Ніякий вчитель не допоможе, якщо учень сам не буде зацікавлений у власних знаннях.
