Греко-католицький священик залишив парафію в Тернопільській області і поїхав допомагати українським солдатам на передову. За рік в зоні АТО отцю Петру доводилося і хрестити бійців, і відспівувати загиблих, і навіть вінчати закоханих, пишуть «Факты и комментарии».
У січні минулого року священик храму Святого Архистратига Михаїла в Тернополі отець Петро Бурак отримав нове призначення – його відправили в село Охрімівці неподалік від обласного центру. Але служити там отцю Петру не довелось – у Києві вже щосили бушувала революція, вбивали людей, і залишатися осторонь священик не зміг. Домовившись з колегами з сусідніх селищ, щоб його підмінили, і залишивши вдома дружину і дітей, отець Петро поїхав на Майдан, де жив у наметі, проводив служби, наставляв, заспокоював, відспівував загиблих хлопців…
З початком подій на сході України отець Петро поїхав капеланом в Дніпропетровськ, у добровольчий батальйон. Багато разів він разом з бійцями виїжджав на передову, де служив літургії, сповідав, благословляв зброю на бій. Коли сепаратисти розстріляли цілий автобус з бійцями «Правого сектора», за один тиждень священику довелося відслужити чотири панахиди за загиблими хлопцями.
До смертей і поранень, до скалічених доль і зламаних психік отець Петро, священик з 25-річним стажем був морально готовий. Але про те, що доведеться вінчати на передовій закохані пари, не міг і подумати.
– У «Правий сектор» я потрапив випадково, – розповідає «Фактам» священик Петро Бурак. – Ще з 2002 року я був головним капеланом всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери. Враховуючи, що саме «тризубівці» на Майдані склали кістяк «Правого сектора», я автоматично став головним капеланом цієї партії. Наші хлопці захищали студентів, давали відсіч «Беркуту», перемогли в рукопашному бою міліцію, коли була перша спроба звалити пам’ятник Леніну. Я був весь час поруч з активістами, допомагав їм у всьому, поділяв з ними горе і радість. Як ми раділи, коли хлопцям вдалося об’єднатися і в сутичках здобути перемогу над «Беркутом».
– Мені здавалося, що священнослужителі повинні застерігати людей від прояву фізичного насильства…
– Бійка – не гріх, якщо вона розпочата в ім’я справедливості. І війна – не гріх для тих, на чиєму боці правда. Саме тому я був на Майдані, саме тому вже цілий рік живу в таборі добровольчого корпусу і постійно їжджу в зону АТО.
– Вам траплялося бувати на передовій?
– Звичайно. Я неодноразово був у Пісках, служив там літургію, благословляв зброю на бій. Доводилося і відспівувати. Це дуже важко, хоча на своєму віку я бачив багато смертей, і відспівував не тільки бабусь і дідусів, які померли від старості, але й убитих в побутових бійках, загиблих у ДТП. Знаєте, смерть на війні набагато благородніша, ніж під колесами автомобіля. Тому бойові побратими сприймають смерть товариша стійко і мужньо. Зрідка буває, що у когось з них на похороні скотиться по щоці скупа чоловіча сльоза.
– А як проходять служби на передовій? Адже сповідь, причастя, проповідь під гуркіт артилерійських снарядів, напевно, особливі?
– Звичайно, тут все зовсім по-іншому. Що дивного, якщо на Великдень у сільській церкві прийдуть причащатися 50 бабусь? Нічого! Але коли на Великдень до мене приходять на сповідь 48 бійців, багато з яких ще вчора були дуже далекими від Бога – це диво. Знаєте, там, на війні, невіруючих не буває. У хвилини, коли життя висить на волосині, навіть закоренілий атеїст починає молитися. Чим ближче ми до смерті, тим ближче до Бога. Звичайно, у великому кафедральному соборі, де горять свічки і пахне ладаном, служба проходить пишніше і урочистіше. У маленькому фронтовому наметі літургія здається набагато скромнішою й тихішою, але наша молитва тут дуже щира і справжня. І всі таїнства сприймаються по-іншому.
Одного разу довелося проводити обряд хрещення. І хрестив я не новонароджене немовля, а бійця, бородатого і в шрамах. А найдивовижнішими для мене були фронтові вінчання. За рік я поєднав церковним шлюбом три пари. Я всіх їх дуже добре пам’ятаю. Одна наречена була вагітною, і потрібно було швидко повінчати її з нашим бійцем, сином командира корпусу. Другий випадок був, коли до командира підрозділу приїхала наречена. Наречений, до речі, закінчив семінарію і міг би стати священиком, але замість цього пішов воювати. Наречена у нього дуже смілива, приїжджала до нього на побачення прямо в табір. В один з її приїздів вони й вирішили пов’язати себе узами церковного шлюбу.
– Вона привезла з собою обручки, рушники, ікони? Чи у вас все це було з собою?
– Та що ви! Про ці весільні атрибути на війні ніхто не думає. Закохані просто розуміють, що в будь-який момент їх може розлучити смерть, тому хочуть жити в злагоді з Богом. Отож вінчав я без всякої фати, церковних дзвонів та академічного хору. Хоча ні (посміхається), один раз хор усе-таки був. Того дня до нас приїхали студенти Львівської греко-католицької семінарії, привезли нам передачу. Заодно я попросив їх заспівати літургію. Після служби вони заспівали ще й вінчання. Одружувалися тоді абсолютно унікальні люди. Вони обидва – наші бійці. Наречена – військовослужбовець, сильна, смілива, відчайдушна. Наречений – розвідник, високий гарний хлопець. Це було екстремальне і в той же час дуже зворушливе весілля.
З 36-річною киянкою Інною, яку отець Петро повінчав в зоні АТО, «Фактам» вдалося зв’язатися по телефону, коли вона повернулася з бойового завдання в Луганській області на базу.
– Напевно, я з самого дитинства знала, що стану військовослужбовцем, – розповідає Інна з позивним «Пума», начальник оперативного відділу контррозвідки «Правого сектора». – Ще маленькою цікавилася зброєю, солдатиками, погонами, а з ляльками зовсім не гралася. І ніколи нікому не давала себе образити. Загалом, мала цілком дівочий характер. Мій батько, офіцер міліції, жартував, що коли він мене зачинав, забув зняти міліцейську форму. Коли мені було 14 років, я перейшла в юридичний клас, створений на базі академії МВС. Моя доля була визначена. Навчання в профільному вузі, робота в міліції, офіцерське звання… У 28 років мене перевели на роботу в Лук’янівський слідчий ізолятор. Там я отримала прізвисько Вівчарка, тому що при огляді відвідувачів обов’язково знаходила заховані наркотики або інші заборонені предмети, які ті намагалися передати підслідним. З СІЗО мене забрали до Бучанської колонії суворого режиму, інспектором відділу безпеки. Моя ділянка єдина на всю зону називалася «червоною» – це на зеківському жаргоні означає, що все знаходиться під контролем адміністрації. Ув’язнені ні за які гроші не могли зі мною домовитися про передачу їм горілки, наркотиків або про проведення в бараки повій.
Я була принциповою і працювала на совість. Якби не мої принципи, за час роботи в Бучі я назбирала б як мінімум на дорогий автомобіль. Тим часом ледве зводила кінці з кінцями, самостійно виховуючи дочку від першого шлюбу, 8-річну Дарину. А коли почався Євромайдан, викроювала зі свого мізерного бюджету гроші, щоб допомагати активістам. Звичайно, як співробітник правоохоронних органів я не мала права брати участь в акціях і мітингах, але, йдучи з роботи, завжди заїжджала на Майдан і привозила хлопцям цілий пакет бутербродів. Вони дивилися на мене, одягнену у форму пенітенціарної служби, і боялися, що їжа, яку я приношу, отруєна. Тоді я брала навмання будь-який бутерброд з пакету і їла при них. Зрештою, до мене звикли і стали довіряти. Після Майдану я пішла в запас, записалася в «Правий сектор» волонтером, допомагала хлопцям з мобілізацією в зону АТО, проводила відбір…
– Самі не збиралися йти воювати?
– Хотіла записатися в батальйон «Донбас», але відрадив мій коханий. З Владом я познайомилася по роботі. Багато говорити про нього не буду, скажу тільки, що це було кохання з першого погляду. Він – справжній чоловік, і у важку хвилину завжди підставляв мені плече. Наприклад, одного разу Влад дізнався, що я ніяк не можу розрахуватися з банком за взятий кредит. Через кілька днів мені зателефонували з банку, сказали, що мій кредит погашений, і я можу прийти за довідкою… Влад дуже емоційний, сміливий і ще більш принциповий, ніж я. У мене не було сумніву, що він піде добровольцем на війну. Відучившись в «Десні», він потрапив у розвідку добровольчого батальйону «Правого сектора». Він був серед «кіборгів», які захищали Донецький аеропорт разом з Кіровоградським спецназом і 95-ю Житомирською бригадою. Я багато разів приїжджала до нього на базу в якості волонтера, привозила хлопцям передачі. Восени Влада відпустили на кілька днів додому, і ми вирішили розписатися. А в кінці вересня я приїхала в табір і залишилася служити.
– Невже вас, молоду жінку, відразу взяли начальником оперативного відділу контррозвідки?
– Дівчат і жінок на війні дійсно рідко беруть в командири і начальники. Але мене, враховуючи мій досвід роботи і знання, взяли відразу. Щоправда, повагу і авторитет серед чоловіків довелося завойовувати. Знаєте, чим відрізняється розумна жінка від мудрої? Розумна завжди переконає чоловіка зробити, як вона хоче. Мудра підлаштує все так, що чоловік вважатиме її бажання за своє власне і виконає його. Доводиться керуватися цим принципом, щоб не поранити самолюбство бійців. А коли потрібно віддавати прямі накази, прошу «Гонту» – начальника контррозвідки батальйону. Крім своїх прямих обов’язків щодо збору та обробки інформації, я ще офіційно працюю психологом добровольчого корпусу «ДУК». Виїжджаю на передову, забираю бійців, які, як у нас кажуть, «попливли»: в одних – відчай і депресія, в інших – манія переслідування. Якщо можу обійтися своїми силами, розмовляю з хлопцями, заспокоюю, борюся з їх страхами. Якщо ситуація запущена – відправляю в тил, на реабілітацію до психотерапевтів. Мені доводилося бувати і в небезпечних сутичках. Я володію всіма видами стрілецької зброї і давно до всього звикла. За пояс пістолет, в руки автомат – і на передову.
– Напевно, саме через те, що й ви, і чоловік кожен день піддаєте свої життя небезпеці, у вас і виникла думка про вінчання?
– Ми заговорили про це, коли Влад повернувся з чергового небезпечного бойового завдання. Оскільки отець Петро був тоді на базі, вирішили не відкладати. Для мене вінчання – не просто релігійний обряд, це – дуже відповідальний крок, обіцянка Богові, що будемо разом до кінця. І я, і чоловік посповідалися, помолились на службі, і отець Петро нас повінчав. Це було дуже зворушливо і душевно. Я ніколи ще не відчувала такого спокою й умиротворення. І зовсім не переживала з приводу відсутності весільної сукні. Ми з Владом були у військових формах, з шевронами. На голову я одягла арафатку: яка ще наречена могла б похвалитися такою оригінальною фатою?
Після вінчання ми ще більше, ніж раніше, відчуваємо, що Господь береже нас. Нещодавно я поїхала в Київ у справах, а чоловік якраз виїжджав на бойове завдання в Водяне. Раптом мені стало погано, я серцем відчула, що Владу загрожує небезпека. Написала йому sms-ку, щоб він забирав хлопців і негайно йшов з дому, в якому вони стояли. Чоловік спочатку не сприйняв мої слова всерйоз, вважаючи їх жіночою істерикою. Я наполягала і таки змусила його відійти хоча б за ріг будинку. Через секунду в будівлю потрапив 152-міліметровий снаряд. Всі стіни були зруйновані. Якби не моє передчуття, і чоловік, і його побратими загинули б на місці.
