Я – боєць 5-го Окремого батальйону Добровольчого Українського Корпусу “Правий Сектор” друг Поляк. Я втратив ліве око більш як 12 років тому в Португалії на заробітках. Та це ніяк не завадило мені в кінці літа піти на війну. Приблизно з середини вересня і до середини січня стояв у Пісках. Був там автоматником, командиром гарматного розрахунку, знову автоматником, кухарем. По приїзді додому мав лише 50% зору. Зараз відновив до 75%. І це, на жаль, межа, пише на “Погляді” “кіборг” Ігор Войцехівський.
Запитайте у тих, хто був зі мною разом, з ким ми ділилися всім. І вони скажуть, що я не зробив жодного подвигу. Так, це правда. Але я там був! Потрібно було стріляти – ми стріляли. Ми виконували всі накази. Ніхто не жалівся на тяжку долю, бо ми знали, куди і навіщо прийшли. Ми не мали ні зарплат, ні пільг, ні соціальних гарантій, ні статусу. Як не вистачало харчів чи води – все одно воювали. Не вистачало зброї чи набоїв – воювали. Сумували за рідними – однаково воювали. Не опускали рук, а воювали. Ми просто воювали. Зараз мої побратими знову у Пісках. Вони захищають мою сім’ю, бо я вже не можу цього зробити – відвоювався.
Я нікому не дорікаю з приводу того, що хтось не воює. Та чомусь чую постійно такі запитання: “А чому я маю йти на війну?” “Як стрельне танк по Тернополю, тоді й піду”. “А чому я маю йти на війну за депутатів, чиновників, президента (і т. д.)?” “А хто йде на війну, той дурень”. І ще величезна купа подібної гидоти.
Розкажу ще дещо про себе. В мене є два прекрасних синочки. Старший Максимко – кращий в класі. Молодший Віталік має вади психічного розвитку. Мені що – здати його в інтернат? Чи може продати “на органи”? НІ! НІ! І ще раз НІ! Він – МІЙ! І він завжди буде зі мною! Так само і Донецьк – МІЙ! І Луганськ – МІЙ! І Севастополь, і Полтава, і всі міста і села – МОЇ! Не віддам нічого! Якими би вони гарними чи поганими не були.
А на війну пішов, бо хто з мого дому піде – старенька мама чи дружина з двома малолітніми дітьми? Був у військкоматі – жалюгідне видовище. Розумію матерів і дружин, що плачуть. Але щоби здорові бугаї розпускали свої шмарклі аж до колін? Мені стидно за тих окремих шмаркачів. У себе в селі, напевно, були ну дуже крутими, а як за межами – повні штани жовтого пластиліну. Таке одоробло приїде на “передок” і через свої забухони буде підставляти своїх же побратимів. А з приводу того, чому потрібно воювати – а тому, щоби тут у нас танки не стріляли, щоби тут діти не ставали сиротами, щоби було чути приліт птахів, а не приліт мін.
Хочу звернутися до всієї вишиватної банди: позакривайте свої пащеки, бо я сам їх позакриваю! Не хочете воювати, не хочете волонтерити чи дати хоч щось – не треба, обійдемось поки-що. Але тримайте свої язики за зубами! А то заради заспокоєння своєї нікчемної совісті починаєте патякати всяку гидоту у своє “оправдання”. Щоби ви знали, що ви всі винні як земля колгоспові всім тим, що віддали своє життя за всіх нас, в тому числі і за вас, виродків. І те, що війна йде лише на Сході, а не на Заході, є виключно заслугою ТИХ, ХТО ВІДДАВ СВОЄ ЖИТТЯ, ХТО ПІШОВ У НЕБУТТЯ ЗАРАДИ ВСІХ НАС. Пам’ятаймо про це всі.
Якщо хтось хоче молоти язиком дурниці, то згадайте матерів у чорних хустинах, згадайте заплаканих вдів і сиріток. І ще раз: не хочете воювати за своїх батьків, дружин та дітей – не воюйте. МИ їх захистимо. Лиш позатикайтеся. А від мене особисто – нехай живе війна! Вона очистить Україну від нечисті і від довбаних ватників. Після Перемоги як будете дивитися нам (і живим, і тим, що на Небесах) в очі?
