Харків’янин Олексій Антипов пробув у полоні бойовиків чотири місяці. Повернутися додому пощастило раніше, ніж звільненим днями хлопцям, — в кінці грудня. Економіст за фахом, Олексій добровольцем записався в батальйон «Донбас», незважаючи на те що в армії не служив за станом здоров’я. Однак переконав медкомісію, що служити готовий, поставив маму перед фактом і на початку літа виявився в частині на сході країни. Потім був Иловайский котел і довгі чотири місяці полону.
— 29 серпня при виході з Іловайська нашу колону обстріляли. Обороняючись, нам вдалося пробратися в село Красносільське. До вечора російські війська запропонували здатися в полон, продовжуючи обстрілювати, нагнітали обстановку, — згадує Олексій Антипов. — Ми погодилися здатися тільки до вечора наступного дня, при цьому вимагали від них слово офіцера, що нас не передадуть ДНРовцам. Слово нам дали, але на наступний же день його порушили — так ми опинилися в руках бойовиків так званої ДНР.
Хлопців перевезли в будівлю донецького СБУ. Там Олексій пробув з 31 серпня по 16 жовтня.
— Це був підвал, в який не надходили ні сонячне світло, ні свіже повітря. Жили впроголодь — два рази на день отримували пайку: півтора черпака ячної каші і десяту частину хліба, — розповідає хлопець. — За півтора місяці перебування в будівлі донецького СБУ стали схожі на скелетів. Крім тортур голодом, до нас застосовувався психологічний і фізичний тиск. З деякими хлопцями ДНРовци «спілкувалися» з особливою пристрастю — у когось були зламані ребра, хтось кров’ю ходив у туалет.
Били всіх, Олексію пощастило, його — несильно.
— Одне з випробувань було таким — змушували раз 500 присісти. Враховуючи напівголодний стан, деякі з хлопців в обморок падали. Тим же, кому вдавалося закінчити «вправи», ДНРовци били зі всієї сили кийком по розігрітим після присідання м’язам ніг. Після цього ноги боліли так, що встати навіть з нар було важко, — каже Олексій.
За словами колишнього полоненого, більшість охоронявших армійців людей спілкувалися виключно на блатному жаргоні і матом.
— А на допитах, судячи за манерою спілкування, з нами працювали кваліфіковані фахівці, швидше за все, колишні українські силовики. Одного разу довелося поспілкуватися з росіянином — його видавав акцент і нашивка російського прапора на військовій формі, він намагався нас завербувати для роботи на сепаратистів, — зізнається Олексій. — Психологічний пресинг практикувався постійно. Одного разу на допит викликали одного з наших офіцерів і через нього передали вимогу до полонених сформувати взвод добровольців, який буде воювати за їх ДНР. Якщо підрозділ сформовано не буде — всіх розстріляють. Добровольців серед нас не виявилося, але на розстріл нікого не забрали.
У жовтні полонених повернули в Іловайськ.
— 15 жовтня зайшов один з охоронців і повідомив, що нас відправлять на відновлювальні роботи в Іловайськ. Оскільки ми воювали в тих місцях, побоювалися — як до нас поставляться місцеві жителі і вояки, але виявилося, що переживати не варто. У Іловайських ДНРовців склалася про нас хороша думка під час боїв. До того ж коли в серпні до нас у полон потрапляли їхні представники, ми поводилися з ними по-людськи, їх побратими по зброї це знали і відповідали нам тим же.
Иловайский полон Олексій називає навіть «п’ятизірковим»: тут їх не били, не загрожували, не ображали, годували досхочу.
— Ми розгрібали будівельне сміття. В основному це було потрібно для російських телеканалів, які знімали нас для своїх новин у фас і профіль. Найбільше запам’яталося перше спілкування з російськими ЗМІ: ще в будівлі донецького СБУ нас побудували в шеренги, охоронці пересмикнув затвор автоматів для остраху і дали команду всім опустити голови. А потім на «Лайфньюс» вийшов сюжет про те, як «українським карателям» соромно за свої дії, — з іронією пригадує «донбасівець». — В Іловайську журналісти відпрацьовували на нас провокаційні питання: «Вам соромно за те, що вбивали мирне населення?». Ми намагалися пояснити, що не робили цього, але розуміли, що наші відповіді в ефір ніколи не потраплять.
Втекти з донецького полону хлопці навіть не мріяли.
— В Іловайську можна було спробувати це зробити, але бігти всім не вийшло б, а підставляти хлопців під кулі і бігти поодинці було б несправедливо, — пояснює хлопець. — Нам одразу сказали, що якщо буде спроба до втечі, поміняється комендант Іловайська, який до нас лояльно ставився, і замість нього пришлють людину з Донецька.
В Іловайську хлопці жили на першому поверсі двоповерхової будівлі, що входить в комплекс місцевого райвідділу міліції. Опалювалося приміщення буржуйкою. Спати доводилося на імпровізованих нарах з ящиків з-під снарядів для «градів», застелених фанерою або картоном. Ховалися теплими речами з «гуманітарки».
— У Донецьк теж приходила гуманітарка, але від неї нам діставалася третина. В Іловайську нам віддавалося все — ніхто навіть пачки сигарет звідти не «смикнув», — зазначає Олексій Антипов. — В Іловайську я зустрів ДНРовців, яких хотілося б бачити в українській армії: вони знали, що таке офіцерська честь. Серед місцевих бійців було чимало розчарованих у ДНР. Вони нарікали, що на керівні посади в їх «республіці» лізуть зараз ті, хто вітав Росію в квітні минулого року, але коли почалися бойові дії, втекли, а тепер повертаються. Але, звичайно, через російську пропаганду, більшість населення підтримує самопроголошену республіку.
Одним з найважчих випробувань для Олексія в дні полону було переживання за рідних.
— Я розумів, що раз знімає телебачення, значить вбивати не будуть, а скористаються як живим товаром. І наше звільнення — питання часу, — ділиться колишній полонений. — У той же час я розумів, що для мами це дуже важкий тягар. Поки мене не було, рідних підтримували товариші по Евромайдану. Я в свою чергу намагався знайти максимум можливостей, щоб подзвонити додому.
У донецькому полоні зробити це вдалося один раз — 4 вересня. А ось в Іловайську, коли хлопців водили на роботи, місцеві давали полоненим мобільний, щоб зв’язатися з рідними.
— Спочатку ДНРовці сприймали нас як якесь породження пекла. Ми теж їх небагато демонізували. Але коли на перевірку виявилося, що ні у нас, ні у них немає рогів і копит, а всі ми — звичайні люди, стали ставитися один до одного більш людяно. До слова, наші противники цінували те, що ми пішли воювати за ідею, — зазначає Олексій. — Для них було дивним відкриттям, що 90% хлопців, що потрапили в полон, говорять російською мовою. Вони були переконані що проти них воюють виключно націоналісти і фашисти в нацистських наколках. До речі, перше питання, яке мені задали: «Як мені з російським прізвищем Антіпов воюється в бендеровской армії?» Я відповів, що служу в українській армії, про бендеровску нічого не знаю.
Спілкуючись з місцевими жителями, Олексій багато дізнався про їх настрї.
— Мені здається, що якщо зараз відправити у відставку Захарченка та іже з ним, з жителями Донецької та Луганської областей можна було б домовитися і жити мирно, передавши їм частину повноважень, про які вони просять, — вважає хлопець. — Люди там не люблять Київ і уряд України не тільки тому, що вони, на їхню думку, зачіпали їхні інтереси, а ще й тому, що російська пропаганда добре там попрацювала. Так, один ДНРовец розповів, що в квітні адміністрації всіх великих підприємств у регіоні зібрали співробітників і сказали, що за рекомендацією Києва люди на роботі повинні розмовляти українською. Природно, народ це обурило, їм було незрозуміло, що це маніпуляція, і такого розпорядження ніхто не давав. Застосовувалися й інші «заходи», приміром, люди одягнені у форму з нашивками «Правого сектора» нарочито нахабно поводилися на вулицях міста, збурюючи тим самим мирне населення. Пояснити людям, що це ряджені, було неможливо.
За словами Олексія, є у ДНР претензії і по економічному становищу в Донбасі, хоча місцеві жителі розуміють, що на їхній праці заробляли місцеві ділки.
— Один чоловік повідав про таку схему. У 2013 році він працював на «копанці» на нелегальній шахті, де була організована робота у чотири зміни, у кожній — по чотири людини. За зміну видобувалося 20 тонн вугілля (за 1 тонну платили 100 грн.), А господар «копанки» отримував з кожної тонни близько 900 грн. Все вугілля, видобуте на копанці, йшло не споживачеві, а на діючу офіційну шахту, там його оформляли як видобуте на шахті, і господар «копанки» отримував ще й 300 гривень державної дотації за кожну тонну. Про який добробут країни може йти мова, коли працюють такі схеми?
Свого часу Олексій захоплювався психологією, тому розумів, як не зламатися в такій ситуації і не впасти в депресію.
— Намагався думати не про вчорашній або сьогоднішній день, а мріяти про майбутнє, причому про будь-які побутові блага: який ремонт зробити вдома, які меблі купити, які книги прочитати і куди поїхати подорожувати. Це допомагало, — зізнається військовий. — Хлопці теж трималися мужньо, бувало, хтось зривався, але ми намагалися не допускати конфліктів.
Надія на звільнення не залишала бійців «Донбасу».
— Спочатку ми думали, що нас звільнять через кілька днів. Потім міркували, що повернемося додому до президентських виборів в жовтні. А коли перевезли в Іловайськ, нам сказали, що будемо вдома до Нового року. Так і вийшло — 26 грудня нас обміняли. Хоча на сьогоднішній день в будівлі донецького СБУ знаходиться ще вісім моїх товаришів, — каже Олексій. — Після обміну нас довезли до Чугуєва, а потім літаком відправили під Київ у військову частину, звідки ми вирушали в АТО. 28 грудня ввечері повернувся до Харкова.
Зараз Олексій Антипов — резервіст Нацгвардії. Він проходить медобстеження в госпіталі, але запевняє, що має намір захищати рідне місто.
divannaya-sotnya.com.ua
