Тернополянин Володимир Яніга присвятив своє життя правоохоронним органам, але ніколи не міг подумати, що доведеться захищати власну країну на полі бою. Його мобілізували у серпні минулого року. Після нетривалої початкової підготовки підрозділ, у якому служив, відправили у Вуглегірськ Донецької області. Наприкінці січня там розгорілися запеклі бої з сепаратистами і російськими бойовиками. “Наш ДЕНЬ” поспілкувався із Володимиром Янігою про те, як військові виходили з оточення, який настрій в українських солдатів і чому буває важко повертатися додому.
“Руйнування були страшні”
– 29 січня бойовики почали штурмувати Вуглегірськ. Намагалися вибити звідти українських військових, а потім узяти в кільце місто Дебальцеве, що за 15 км. Хто допоміг вам вийти з оточення і як усе це відбувалось?
– Тоді російська реактивна артилерія нанесла масований удар по нашому місцю дислокації. Вийти з важкого і практично безнадійного оточення нам допоміг Бог, мудрі дії нашого комбата та підрозділ міліції «Світязь». Їх 40 і нас 30. Ми протистояли безпосередньо російському штурмовому десантному підрозділу, утримуючи дві будівлі в центрі Вуглегірська. Разом захищались, разом виходили з тридобового оточення. Зробили це без сторонньої допомоги, майже без набоїв та з двома одиницями практично знищеної техніки.
– Які були наслідки бою для вашого підрозділу?
– Тоді ми не втратили жодного військовослужбовця. Жодного! Було багато поранених, але всіх ми забрали з собою і всі хлопці залишились живими. Велике спасибі волонтерам – за кілька днів ми зв’язалися з ними, і нам привезли все, що потрібно.
– За кілька днів ви повертаєтесь назад, у зону АТО. Що будете везти з собою? Можливо, хлопці дали якісь замовлення?
– Нічого особливого везти не буду, за винятком тих речей, які були втрачені під час виходу з оточення у Вуглегірську. Руйнування були страшні, все, що у мене залишилось, це особиста зброя, військова амуніція та речі, які були на мені. Все інше було втрачене безповоротно.
“Потрібен час, аби звикнути до тиші”
– Що ви можете сказати про ворогів, з якими ведете бойові дії?
– Наші підрозділи радіорозвідки часто перехоплюють їхні розмови в ефірі. Безпосередньо ж спілкуватись “очі в очі” доводилося лише з полоненим ворогом. Одначе, наголошу, що проти нас воює добре вишколений і чудово озброєний агресор.
– Останнім часом з’являються розмови про те, що в наших хлопців “сідають батарейки”. Як вважаєте, це відповідає дійсності?
– Морально, звичайно, важко. Наші Збройні Сили складаються переважно з простих людей, які ніколи не воювали і не бували в подібних ситуаціях. Не всі здатні служити в армії, а тим більше воювати. За наших хлопців не можу сказати нічого поганого, адже в останніх боях за Вуглегірськ всі показали себе мужньо та достойно. Тому можу відповісти цілком упевнено, що в нас “батарейки не сідають”, як би цього не хотіли вороги та недоброзичливці. На фронті поступово звикаєш до всього. Одначе, помічаю, що повернувшись додому, потрібен час, щоб звикнути до тиші.
– Багато політологів і навіть військових експертів не раз у ЗМІ зауважували, що на Сході, проти України, воюють не лише російські війська, а й чеченці, осетини, абхази, серби та представники інших народностей. Чи є у вас з цього приводу якась інформація?
– Так, сьогодні вже не таємниця, що крім військ РФ на території України перебувають і воюють так звані “дикі гуси”, найманці з усього світу. Під Краматорськом доводилось бачити і “кадирівців”, і багатьох інших бойовиків.
– А як сприймають жителі Сходу українські війська?
– По-різному. Одні негативно, інші – привітно. При виході з оточення нам довелося зіткнутись і з тими, й з іншими. Одні, по телефону, корегували вогонь російських військ, які нас переслідували. Інші, навпаки, показували нам найкоротший і не перерізаний ворогом шлях. Так що, можна сказати, ставлення до українських військових поділилося приблизно навпіл.
“У ворогів краща зброя, але ми воюємо за свою землю”
– На вашу думку, як нашим військам та іншим силовим структурам досі вдається протистояти такій могутній армії, як російська?
– Так, у наших ворогів краща зброя, більш навчений і злагоджений особовий склад військ, багато прихильників на захоплених територіях, але ми воюємо за свою землю, за свій народ, за батьків, за дітей. А за що воюють вони? За тридцять срібреників? То нехай згадають або поцікавляться, чим закінчив Іуда.
– Що ви можете сказати про забезпечення військ? Хто допомагає вашому підрозділу – держава, волонтери чи все за рахунок власних коштів?
– На 80 відсотків наш підрозділ, як не сумно це визнати, забезпечують саме волонтери і лише відсотків 15 – держава, решту укомплектовуємо за свій рахунок.
– Чого найбільше не вистачає нашим воїнам?
– Перш за все, новітнього озброєння. Те озброєння, яке у нас є – застаріле, нові види зброї на передову потрапляють у надзвичайно малій кількості.
– А як з харчуванням? Чим харчуються наші захисники і чи цього достатньо?
– У нас звичайні армійські харчі, якими забезпечують волонтери та держава. Консерви зі свинини чомусь заборонені ще з радянських часів, а з яловичини практично їсти неможливо, оскільки там комбіжир та низькосортне м’ясо з жилами та кістками. Тому, періодично, ми виходимо на справжнє полювання, і якщо мисливська вдача всміхнеться, можемо поласувати м’ясом зайців, косуль, а інколи й змій. Та все це за бажанням, в основному всього вистачає.
– Які б поради ви дали і що побажали побратимам, які зараз на сході нашої країни ведуть нерівну боротьбу проти агресора?
– Здоров’я, миру, спокою, щоб війна якомога швидше завершилась нашою перемогою і з мінімальними втратами. Ще рік тому Українських збройних сил практично не існувало, і те, що ми зараз стримуємо одну з найсильніших армій світу, це вже неймовірно багато. Мобілізованим солдатам, які тільки вирушать на фронт, хочу порадити, щоб були уважними, дисциплінованими – це основи будь-якої армії.
Тетяна ХРИСТЮК.
