Нерідко ми з нетерпінням чекаємо на черговий фільм жахів чи захопливий детектив. І не підозрюємо, що такі рідні вулиці й будівлі Івано-Франківська зберігають у собі таємниці, яким позаздрив би й найвидатніший творець гострих сюжетів.
Щоправда, ці таємниці ретельно вкриті мороком часу. Західний кур’єр довідався про місця Івано-Франківська, які мають страшну історію.
Площа смерті
Сучасна площа Ринок виглядає спокійно і мирно – відпочиває молодь, бавиться малеча… Важко повірити, що колись це місце було сповнене страждань. У середньовічних містах на ринкових площах зазвичай страчували відьом і злочинців, і давній Станиславів аж ніяк не був винятком.
Площа Ринок була найстрашнішим місцем для опришків, адже тут їх страчували після нещадних катувань. Особливою жорстокістю в боротьбі з опришками «прославився» Йосип – молодший син Андрія Потоцького. Його підручний ротмістр Пржалуський довший час уперто переслідував Олексу Довбуша.
В 1754 р. на площі Ринок було страчено Василя Баюрака, який дев’ять років після смерті Довбуша був ватажком опришків. 25 квітня суд у Станиславові виніс вирок: «Повинен бути катом впроваджений на площу смерті (площа Ринок – авт.), який має відрубати йому обидві руки сокирою по лікті. Після того має бути відрубана голова. Врешті, для здержання інших від такого життя – четвертувати. Окремі частини тіла повинні бути розвішані на шибениці у полі при шляху, а пізніше мають бути закопані в землю. Тільки голова повинна довше висіти».
Незважаючи на страшні катування, Баюрак не виказав своїх товаришів і проявив неймовірну мужність. Ідучи на страту, він вигравав на сопілці сумних гуцульських пісень. 24 серпня 1992 р. було урочисто відкрито меморіальну дошку на честь відважного опришка, яка висить на ратуші дотепер.
З відьмами Станиславову «пощастило» менше – за всю історію міста відомий лише один випадок спалення «чарівниці».
У 1719 р. на площі Ринок спалили «чарівницю» пані Звізченську, яка начебто була коханкою диявола і народила від нього потворне немовля. Проте насправді жінку було покарано за розбещення молодих хлопців. У тодішньому законодавстві відповідної статті не було, а тому розпусницю звинуватили у відьомстві й присудили до спалення.
Ратуша з привидом
У 1999 р. повним ходом ішло оновлення ратуші та ратушної площі. Ескалатори, вантажівки, заклопотані будівельники… І все начебто було добре, але працівники краєзнавчого музею почали помічати дивні речі. Їм здавалося, що вночі у ратуші хтось ходить. Охоронці чули ночами дивні звуки: гупання кришки піаніно, тихі вдаряння по клавішах інструмента… Може, ремонтні роботи стривожили духів опришків, страчених на площі Ринок? На це питання досі немає відповіді.
Музей-кладовище
Сучасний Художній музей вважається найдавнішою спорудою міста – його будівництво було завершено ще у 1703 р. Храм був освячений архієпископом і отримав назву «Костел Непорочного зачаття Діви Марії та святих Андрія та Станіслава».
В крипті цього храму знаходилась фамільна усипальниця Потоцьких. Саме тут у 1751 р. було поховано Йосипа Потоцького – урочиста церемонія тривала чотири дні й вражала своїм розмахом. Раніше у храмі знайшли вічний спочинок Андрій Потоцький, його дружина Анна Рисінська та їхній старший син Станіслав Потоцький.
У 1886 р. сюди перенесли прах Вікторії Ліщинської – дружини Йосипа. В бічних криптах були поховані заможні шляхтичі й священики, а перед костьолом був міський римо-католицький цвинтар, який ліквідували в 1787 р.
У 1965 р. приміщення костелу передали геологічному музею інституту нафти і газу. Як зазначає у своїй книзі краєзнавець Іван Бондарєв, під час ремонту приміщення саркофаги були розбиті, а кістки передані в медичний інститут в якості наочного приладдя.
Серед цього «приладдя» був зокрема й череп Станіслава Потоцького зі слідом удару турецької шаблі (як відомо, він був убитий турками під Віднем 12 вересня 1683 р.) Іншу частину кісток таємно поховали на міському кладовищі – в тому місці, де ховали бомжів. Ось такою була доля засновників міста після смерті.
Бійна гора
Вовчинецьку гору, що знаходиться у передмісті, часом жартома називають «Івано-франківський Голівуд».
Але, мабуть, не всі знають, що вона з давніх часів має іншу назву – Бійна гора. Згідно з переказами, на цьому місці відбувся великий бій між козаками і польськими загонами Потоцького. Начебто саме тому вона так і називається.
Проте, як уважають краєзнавці, тут треба копати значно глибше. Адже про цю гору існує багато старовинних переказів і легенд.
Літописець Садок Баронч писав, що колись тут жили «великі люди» або велети. За легендою, вони почали будувати великі сходи, щоб дістатися до Бога, за що були винищені потопом. Згодом територію захопили біси, а коли і їх прогнали, на горі постав монастир.
Проте й монахи порушили волю Божу і впали у гріх, і цілий монастир пішов глибоко під землю.
На Івана вночі з-під землі начебто можна почути дзвони й співи тих монахів. Селяни, які жили у тій місцевості, здавна вважали, що ходити по Бійній горі вночі небезпечно. Вони вірили, що тут у темний час доби любить бродити всяка нечисть, зокрема вуж з людською головою, крилата змія і таємничий чорний пес. З’являється тут і Волод – відун, який має владу над звірами й силами природи.
Як зазначає краєзнавець Іван Драбчук, саме ці легенди могли дати назву горі. Адже на гуцульському діалекті «бійне місце» – то страшне, небезпечне місце. Отже, ймовірно, малася на увазі страшна й небезпечна гора.
Кінотеатр на кістках
Єврейський цвинтар заснував ще Андрій Потоцький – саме він виділив єврейській громаді територію під цвинтар при Тисменицькій дорозі. Там було поховано багато поколінь жителів міста.
2 листопада 1963 р. на місці знищеного цвинтаря урочисто відкрили кінотеатр «Космос». В ніч після відкриття раптом завалилася частина стелі. «Це помста померлих», – говорили люди. Відтоді плити з єврейського цвинтаря можна побачити у різних місцях Івано-Франківська. З них робили фундамент пам’ятника чекістам на Валах, бордюри на вулиці Короля Данила, а у скверику за кінотеатром досі трапляються їхні залишки.
Трагедія на цвинтарі
Ще один єврейський цвинтар знаходився за сучасним міським озером. І саме він став свідком одного з наймасовіших убивств в історії нашого міста. 12 жовтня 1941 р. німці вантажівками привезли сюди тисячі євреїв. На кладовищі була вирита широка яма завглибшки 5 м. Поліцаї наказували людям стрибати у яму, де їх розстрілювали з кулемета. Страта тривала близько п’яти годин, і за цей час за різними підрахунками було вбито від 6 до 10 тисяч осіб.
Вампірська Мекка
У прихильників модної вампірської тематики в нашому місті є справжня Мекка – старе кладовище на вул. Київській. Вважається, що саме там колись був похований станиславівський вампір. У 1974 р. у місті почали знаходити трупи з дивними слідами укусів на шиї. Партійна влада довший час непохитно захищала матеріалістичні цінності й стверджувала, що ніяких вампірів не буває. Але потім все ж змінила думку. Зловісну могилу було випалено військовим вогнеметом, після чого випадки підозрілих смертей припинилися.
Застінки у школі
Івано-Франківська школа № 5 з поглибленим вивченням німецької мови – відомий і шанований у місті навчальний заклад. На жаль, приміщення на вул. Франка, де знаходиться школа, має темну історію. Цікаво, хоча й моторошно, описав історію будівлі нині покійний Володимир Полєк – один з найвідоміших прикарпатських краєзнавців.
У 1939-1941 рр. тут діяло управління НКВС, яке перетворило ці два роки на період терору і страху. Після втечі енкаведистів мешканців міста чекав справжній жах – вони побачили масу закатованих людей. Були там зокрема трупи молодих хлопців з попаленими п’ятами і з вирізаними на спині тризубами. Саме там було вбито відомого прикарпатського вченого й громадського діяча – Василя Пашницького, першого директора Наукової бібліотеки імені І. Франка. В післявоєнний період у приміщенні розташувалася міліція, а в 60-х роках відкрився навчальний заклад.
Знати про місця зі страшною й сумною історією варто зовсім не для того, щоб зайвий раз полоскотати собі нерви. А для того, щоб зрозуміти: історія розвивається по спіралі. Вона – неначе хороший вчитель: завжди дає повторний урок, якщо бачить, що учні погано засвоїли матеріал. Наскільки хорошими учнями ми будемо і чи ретельно засвоїмо пройдений матеріал – залежить лише від нас.
Олена БУЧИК
