Брати-близнюки Ярослав та Володи
мир Сімчуки нещодавно повернулися на ротацію з-під міста Щастя, що на Луганщині. Удома на них з нетерпінням чекали дружини-близнючки Надія та Люба, діти Артем та Діанка. До зони АТО брати як працівники УБОЗу записалися добровольцями. Свої враження про службу вони розповіли “НОВІЙ…”.
«Хіт» сепаратистського ТВ – «розіп’ята дитина»
– Коли ми тільки приїхали на Схід, то видалося, ніби потрапила в минуле чи позаминуле століття, – розповідає Володимир Сімчук. – Усе в чорно-сірих тонах. Перша думка була: як так убого може жити наш український народ та ще й до Росії рватися?! Більшість населення зловживає алкоголем, і їм нічого більше не треба. Якщо завалився паркан біля хати — байдуже. Машина-іномарка – неймовірна розкіш і рідкість. Не в кожній хаті навіть телевізор є. А ще нас дуже здивувало, що там Різдво майже ніхто не святкує. На Святвечір ми приготували 12 страв, волонтери привезли кутю, то місцеві мешканці, які до нас тоді завітали, були вражені. А один навіть попросив дозволу зняти на відео, щоб потім батькові показати, бо в них такого нема… Звичайно, все це наслідок того, що за 20 з лишком років українська влада нічого не робила, щоб об’єднати Схід і Захід як у культурному, так і суспільному житті. І тепер це принесло свої “плоди”, і ми їх пожинаємо. Приїхавши в зону АТО, були шоковані “топ-новиною” по місцевих телеканалах про “зловісних бандерівців”, які розіп’яли дитину, сидять за столом і п’ють кров… Багато хто вірить у такі абсурдні вигадки, та поступово, на жаль, досить повільно, але суспільна думка міняється. Дехто з місцевих, скуштувавши всіх “принад” від ДНР і ЛНР, тепер цілковито інакших поглядів. Якось до нас підійшла бабуся і зі сльозами на очах дякувала, що приїхали їх захищати. Розповідала, що “еленерівці” забрали у неї всі харчі, побили чоловіка і сина, що нема через них життя…
Нескоро в Щасті настане щастя
– Якби раніше тут, удома, нам сказали, що до війни можна звикнути, не повірили б, – долучається до розмови Ярослав. – Через сім днів перебування у Щасті перестали боятися вибухів. Нервове напруження знімали спортом. Через це місцеві називали нас засланими диверсантами.
Володимир і Ярослав Сімчуки стверджують, що на передовій дуже чекають закінчення війни, але готові стояти скільки треба. Усі розуміють: якщо не будуть стояти там, то завтра москалі прийдуть сюди і буде устократ гірше, бо вони нас ненавидять. З іншого боку, приємно вражає, що багато росіян воюють на боці українців. Вони дуже свідомі, кажуть, що дороги в Росію для них нема – хіба якщо там відбудеться переворот. У батальйоні “Айдар” зустріли чоловіка, двоє синів якого воюють на боці сепаратистів. Спочатку він намагався їх переконати, забрати до себе, але все марно – сказали “ти папа – больной…” Це страшна сімейна трагедія, і там таке трапляється часто…
– А фактично армія тримається на волонтерах, – зауважує Володимир. – Ми воюємо застарілою радянською технікою, хоча наші танки “Оплоти” – одні з найкращих у світі, а наші військові КРаЗи китайці тисячами закуповують… Українські вчені розробили таку потужну військову техніку і зброю, що ми могли б стати третьою сучасною армією в світі, а ми змушені, як жебраки, шукати усюди й просити грошей. Чому так має бути? Волонтери — не всесильні і теж вичерпують свої можливості. Одна волонтерка із Харкова розповідала, що віддала всі гроші зі свого бізнесу на АТО, і коли вже нічого не залишилося, до неї прийшла бабуся із закруткою і парою шкарпеток – просила передати хлопцям. А якось волонтери нам передали листи. Одна дівчинка із Рівного написала: “Дякую, ви – герої! А після вас герої – волонтери”. Це так зворушливо. Дитячі листи там особливо зігрівають…
Фото врятувало життя
– Нас розрізняли за автоматами. У Володі він був обмотаний синім скотчем, а в мене – жовтим, бо інакше нас всі плутали, – розповідає Ярослав. – Якось ми підійшли до автобуса, щоб перевірити документи у водія та пасажирів. Я зайшов у салон, а брат знадвору – до водія. Водій цього не помітив, а потім повернув до мене голову і каже здивовано: “Як ти встиг так швидко?” Були й інші “приколи…” На блокпосту зустріли командира взводу, з яким служили в армії в Бродах. Він спочатку мене не впізнав, а коли я покликав Володимира, зрадів, кинувся нас обіймати… А бувало, волонтери привезуть цукерки, ми покладемо їх у кишені, а потім, коли зупиняємо машину, де є дитина, пригощаємо, щоб не думали, що ми, “бандерівці”, погані. Одного разу зупинили джип, я почастував дитину цукерками, а водій каже до дружини: “Бачиш, я тобі казав, що на цьому блокпосту цукерки дають, а на інших лише цигарки “стріляють”… А після того, як про нас на каналі “1+1” показали сюжет, хлопці із сусіднього блокпоста приїхали з нами сфотографуватися. Поки ми з ними розмовляли, їхній блокпост розбили вщент. Потім вони телефонували нам, дякували за врятоване життя.
Медалі на замовлення
– Дружини не хотіли нас відпускати в зону АТО, – каже Володимир, – але ми переконали їх, що якщо всі будуть байдужі, то ворога нам не здолати. Вони обидві медсестри, допомогли нам скласти особисті аптечки. Дітям сказали, що їдемо на змагання, бо вони дуже боляче сприймають війну. Коли Діанка побачила по телевізору сюжет про нас, то плакала, що тато її обманув, бо я їй до того ніколи не казав неправди. Але дружина таки переконала малу, що я на змаганнях. Два тижні не телефонував доньці, хвилювався, не знав, що їй сказати, а потім вона сама подзвонила із дружининого телефону і запитала, чи ще довго там буду і чи медалі привезу? Довелося потім медалі купувати…
– А мені Артем казав, що дуже скучив і побажав, щоб я на тих змаганнях не стріляв, – усміхається Ярослав. – Хоча йому ще й чотирьох років нема, усе розуміє.
– Знаєте, після АТО і ми стали, неначе якимись зрілішими, – зізнається Ярослав. – Почали ще більше цінувати життя і своїх близьких. Інколи на роботі, бувало, сердишся, що мама чи дружина так часто телефонують, а на війні весь час поглядаєш на телефон із думкою: “Ну, коли вже нарешті подзвонять?” Війна все змінює…
Оксана СМІЛЬСЬКА.
- Останні
- У тренді
