Рятуємось благодійністю
Коли я вперше переступила поріг Заліщицького обласного комунального госпіталю інвалідів війни та реабілітованих, мені здалося, що потрапила у минуле. Світло, чисто, затишно і головне – тепло. Довкола – зелені острівки з вазонків, які тут майже на кожному поверсі. До послуг тих, хто пережив воєнні лихоліття і поправляє тут своє здоров,я – простора їдальня, кабінети функціональної діагностики, тренажерний і актовий зали, бібліотека і навіть куточок зі справжнім Іконостасом, де літні люди можуть помолитися. Богослужіння проводять місцеві священники прямо тут. Словом, умови, створені для хворих, у нинішній важкий час можна вважати ідеальними.
Та їхала я сюди поближче познайомитися із учасниками уже новітньої війни, так званої АТО, – хлопцями, які проходять реабілітацію після важких воєнних буднів на передовій. Заліщицький госпіталь став єдиним чи не в Україні, де нещодавно за допомогою благодійних організацій – фондів «Апостол», засновником якого є народний депутат Михайло Апостол та «Вірую» і небайдужих людей відкрили дві палати реабілітації для учасників АТО.
Коли така пропозиція поступила від благодійників, начальник госпіталю Володимир Демчук без вагань погодився на співпрацю. До того ж тут є чудова база для таких цілей. А якщо врахувати плачевний стан таких закладів по всій Україні – то без вагань можна сказати, що госпіталь у місті над Дністром – хороший шанс для солдатів привести в норму своє здоров,я після поранень і травм на передовій. Затишні палати обладнані усім необхідним, тут є комп,ютери із виходом у мережу Інтернет, телевізори, спеціальні ліжка. Комфортно і затишно. А доброзичливий персонал створює для вчорашніх воїнів майже домашні умови. Володимир Демчук каже, що хлопцям найперше тут потрібна психологічна допомога, увага, добре слово. За час, відколи палати почали приймати хворих, уже поправили своє здоров,я майже двадцять військовослужбовців. А у перспективі, колектив госпіталю може надати кваліфіковану допомогу понад двом тисячам солдатів.
Ще зовсім недавно у державі думали, що функціонування закладів такого типу – це вже історія. Про яких ветеранів може йти мова в умовах миру? Та й справжніх ветеранів залишилось не так уже й багато. Тому часто-густо госпіталі перепрофільовували, закривали, їх скуповували новітні олігархи для своїх бізнес-оборудок. А коли грянули події минулого року і стало очевидним, що ніде лікувати поранених, тоді й спохватилися. Із 15 військових санаторіїв, які діяли в Україні ще 20 років тому, на сьогодні залишилось лише…три. Плачевна доля таких закладів у Дніпропетровську, у Яворові, Моршині на Львівщині, Одесі. Тепер їх намагаються повернути у власність держави і повернути статуси лікувальних установ, але чи під силу буде сьогодні «зробити із баби дівку»?
Володимир Демчук, який керує закладом ось уже 13 років каже, що кожна влада, яка приходила услід за старою, намагалася «покласти око» на добротні корпуси госпіталю. Розташований він у тихій місцині у центрі Заліщиків і є, без перебільшення, окрасою міста. Розповідає, що доводилось буквально відвойовувати заклад, переживати несправедливі нападки, метою яких було одне – забрати приміщення. Пригадує, за місяць у нього могло бути до 15 перевірок різного спрямування. Через цю нервову напругу нажив собі цукровий діабет, але заклад відстояв.
– Влада приходить і відходить, а ми маємо працювати для людей, – коментує В. Демчук. – Госпіталь є комунальною установою обласної ради, тому фінансується з обласного бюджету. І дякувати Богові, фінансування йде на належному рівні. Хворі мають п.ятиразове харчування, безоплатне лікування і протезування зубів, безкоштовними є й усі процедури, забезпечення медикаментами. У нас, як ви бачили, є сучасні палати для реабілітації воїнів-афганців. Ще тоді, після афганської війни, ми думали що її учасники будуть останніми ветеранами. А ось тепер маємо нових…Тому красти щось у цих людей – річ неприпустима. Домі ми лише примножували наші здобутки, розбудовувалися, покращували умови. А там, де варто було економити- економили.
Пошвидше б закінчилась ця війна!
У палаті для реабілітації воїнів АТО я зустрілася із Романом Процьком з Гусятина і Андрієм Маньовським з Чорткова. Обоє були мобілізовані і відправлені у саме пекло бойових дій. Романові довелося якийсь час тримати оборону Луганського аеропорту у складі 128 окремого механізованого батальйону. Два рази хлопців з його батальйону обстрілювали «Градами» терористи. Тільки чудом залишились живими. Роман каже, що ці обстріли у час так званого перемир,я є звичним явищем. Його побратими ніколи не відкривали вогонь першими, лише відбивали атаки. Під час одного із таких обстрілів Романа контузило. Але про це він сьогодні навіть згадувати не хоче. Каже, дуже важко даються такі спогади. В госпіталі планує поправити своє здоров,я і далі йти на передову. Якщо чесно, то не хочеться. Але «хто як не ми»? Найболючіше для чоловіка – це розлука із сім,єю. Коли йшов у зону АТО, сину було 4 місяці. Повернувся, а він уже ходити почав, слова говорить.
– Я хочу щоб ця війна пошвидше закінчилась, – каже Роман Процько. – Щоб сиротами не росли діти і ми повернулись переможцями. Щиро вдячний усьому медичному персоналу за турботу, тут справді дуже затишно і комфортно. Але найбільше мені подобаються місцеві діти, які навідують нас. Це учні 4 «Б» класу другої школи. Вони майже щодня приходять сюди зі своїм класним керівником Любов,ю Гичун і приносять нам малюнки. У мене вже назбиралося їх чимало, треба буде передати нашим хлопцям на передову для підняття духу.
Для Андрія Маньовського, так само як і для Романа, розлука із сім,єю – найважче випробування. Щоразу думає про донечку і дружину. Пройти курс реабілітації і лікування у госпіталі Андрію запропонував священик із Добрівлян.
– Я теж їхав на фронт, дочка тільки слова почала вимовляти, а тепер вже реченнями говорить, – розповідає Андрій. – У зону АТО нас відправили із Володимир-Волинського у складі 51- ї механізованої бригади. Три місяці були в опорному таборі. У день доводилось по три рази виїзжати на вогневї позиції, тримати оборону зі сторонни Оленівки на Донеччині.Особливо важкими були нічні атаки ворога. Це справжня війна. Хочу відмітити потужну роботу волонтерів. Якби не вони, не знаю, як можна було б вижити солдатам.
До воїнів у гості завжди навідуються небайдужі люди. Хто – з подарунками, хто просто- із добрим словом. Хлопці кажуть, це їх не втомлює, навпаки – зараз, як ніколи, хочеться щирого спілкування і слів підтримки. Якраз коли ми розмовляли, до палати прийшли представники Заліщицької громадської організації «Самооборона» Павло Лесюк і Тарас Миронюк. Принесли хлопцям гостинці і хороший настрій. Кажуть, дуже добре, що у Заліщиках діє такий потужний заклад, де наші Герої можуть поправляти своє здоров,я Адже скільки є випадків, коли солдатів після поранень відправляють до приватних клінік. Багато є незрозумілого і в наданні статусу учасників АТО цим людям. І навіть тут держава шукає потайного шляху, як уникнути такої відповідальності.
Володимир Демчук переконаний, що таким закладам варто надавати більше повноважень, забезпечити медичним обладнанням і усм необхідним для невідкладної допомоги воїнам АТО. Адже поки що Заліщицький госпіталь приймає таких хворих лише на засадах благодійності, хоча можливості його такі, що допомогу можуть отримувати набагато більше воїнів. Варто лише державі захотіти і повернутися лицем до проблем таких закладів – все буде гаразд. Спочатку їх розпродали, тепер же думають – як повернути у свою власність. А ще ніхто не реформував цю корупційну схему проходження тендерів, яка зв,язує руки. Тендер – хороша річ, коли в державі стабільність, а не тепер, коли країна в глибокій економічній і соціальній кризі.
Можливо втрачені санаторії вже не повернути, але треба зберегти ті, що є, модернізувати їх і пристосувати до роботи в нових умовах, слушно зауважує начальник госпіталю у Заліщиках В. Демчук. Бо заклад має свою славну історію, яку веде ще із повоєнного 1946 року.
Ірина Мадзій,
м. Заліщики.
