Він зайшов у купе, привітався й почав розсовувати сумки по ящиках.
Їхало нас в купе четверо, і цей чоловік дуже виділявся якимось упертим і в той же час розгубленим поглядом. Представився Андрієм. Слово за словом почалась розмова про Донбас. Тим більше, що всі ми були звідти, і поїздка до столиці не видавалась чимось приємним. У всіх до цього часу не вкладалось у голові те, що сталось на рідній донецькій землі. Розговорився Андрій. Ми якраз говорили про «ополчення». Все, що запам’яталось, я й спробую розповісти.
А знаєте, як стають «ополченцями»?
Був у мене друг дитинства, Сергій. Разом виросли, разом за однією партою сиділи. І в армію разом потрапили. Тільки я весь час водієм був, а його направили в реактивну артилерію. Так і прослужили. Це був кінець семидесятих, Афган тільки починався. Сергія «пронесло», а я потрапив. Та вийшов живим, без поранень. Так і жили дружно після «дембеля» – у мене двоє дітей, а в Сергія одна.
А коли Майдан почався, то між нами кішка пробігла. Він звихнувcя на російському телебаченні та інтернеті. Все в «Однокласниках» сидів. Вперше поїхав на донецький мітинг 13 березня. Повернувся вночі, завалився до мене п’яний, збуджений. Все кричав: «Побили «правосеків»! Дізнавшися, що тоді зарізали якогось хлопчину…
З того часу в Сергія почали водитися гроші. Кожні вихідні він їздив на мітинги, потім на блокування військових частин. Навіть гроші пропонував, все хотів, щоб я приєднався до нього. Доказував: «Ти ж воював!» Ну я -то воював, і знаю, що таке війна, а він у Союзі прослужив, її й близько не бачив. Так і дала наша дружба тріщину.
А тим часом на виїзді з міста з’явився блокпост. Стояли там обкурені бомжі та паспорти провіряли. Бачив там і Сергія. Зустрічатись перестали. «Здоров! Здоров!», та на тому й усе.
Уже в травні приперся до мене додому з автоматом, напідпитку. «Оце, Андрію, їду в Слов’янськ захищати вас від «правосеків», і платитимуть добре. Говорять, і «Гради» будуть з Росії, то піду по спеціальності. Нову квартиру візьму, круту тачку»…
Зник на місяць. Вже в кінці липня з’явився. То чуб був чорний, а це весь сивий. Зайшов, витяг пляшку горілки. Жінка кинулась щось приготувати, та він відмахнувся, кинув важкий рюкзак. У ньому була російська тушонка. Відкрив одну банку. Налив у стакани. І залпом проковтнув горілку. Я вже не пив, то тільки трошки хильнув. А Сергій розговорився. Так що передам його розповідь, бо прямо в пам’ять в’їлася. Більш ми з ним не бачилися.
******
«Знаєш Андрію, ти був правий. Нас обдурили: все в руки взяли росіяни, а нас, місцевих, посилають у найбільш небезпечні точки. А «укропи» просто накривають артилерією.
До «Града» мене й близько не підпускали, там усе росіяни. А ми штурмували гору Карачун. У лоб. І кожний раз – убиті й покалічені. Відмова йти в атаку – смерть. Тікати – дезертирство, теж смерть. Нас просто тупо вбивають, що українці, що росіяни.
Втрати «ополчення» в перший день боїв склали п’ять чоловік загиблими і пораненими шість. А потім уже й не рахували.
«Стрілок» тих, хто відзначився, відпускав у Донецьк «розслабитись. Три-п’ять днів. Горілки попити, по бабах тощо. Все інше переслідувалося жорстоко. На початку липня стало ясно, що нам кранти. Семенівка попала під контроль «укрів». Там була зрада. На другий день Миколаївка була блокована бронетехнікою, загін Мотороли потрапив в оточення, але він усе ж зумів прорватися до своїх. Утримувати позиції далі не було ніякої можливості – танки і артилерія нас просто розкатали…
Із настанням темряви 3 липня ми кинули блокпост біля в’їзду в Миколаївку і покинули місто. На наступний день туди увійшли «укропи», перерізавши останню дорогу, що зв’язувала Слов’янськ із «великою землею». Кільце блокади зімкнулось.
Місто було оточене повністю, постачання боєприпасами стало неможливим. Таким чином, падіння Слов’янська було зумовлене, оскільки без удару ззовні для деблокади міста шансів утримати його не було.
А те, що Росія не надасть ніякої допомоги, вже стало всім зрозуміле. Ну, у нас ще було там підкріплення. Але зазвичай там усі бігли. Приїжджали всі: і спецназівці, і козаки, але як тільки бій починався, вони всі… біжать, аж каски з них падають.
Ми їм: «Хоч БК (боєкомплект) залиште нам». Розгрузку знімають, кидають нам: «Натє пацани, воюйте!» А самі далі бігти…
Коли виходили, забрали тільки зброю і боєзапас, зібралися за 5 хвилин, була надія що передислокація, а може, щось придумали командири і в атаку все-таки підемо. Але коли підійшли на околиці міста до загальної колони і зрозуміли, що кидаємо місто, тупо завили.
Надалі частину нашої колони вивели прямо на укровські позиції, а там танки… Склалося враження, що нас просто «злили». Колона стала на дорозі в полі і потрапила під обстріл, переважно з танків і артилерії. Загалом 20 кілеметрів від Слов’янська до Краматорська йшли з 10-ї вечора до 6-ї ранку окружними шляхами, періодично потрапляючи під обстріл, здебільшого з артилерії і мінометів. У мене знайомий поїхав на початку серпня. Прослужив там 2 місяці і звільнився. Всю їхню групу там розбили, і він поїхав у Ростов»…
Так усе й закінчилось. Через півмісяця Сергія не стало. Попав під удар української авіації. Хоронили в закритій домовині, говорять – привезли фрагменти тіла.
А я теж залишився сам. Снаряд прямо в будинок потрапив. Тепер ось їду в нікуди. Про що тут говорити…
Ось така розповідь. Андрій ще багато чого розповів. Але це найбільше запам’яталось. Був жовтень, і він розгублено стояв на пероні, не знаючи, куди йти далі. Не потрібний нікому. Одинокий і поламаний життям, чи може, війною.
Микола Миколаєнко, інженер, місто Горлівка
Радіо Свобода
