В Тернополі товчуться з пам’ятником Небесній сотні. Ще місяць тому тамтешнє журі обрало проект, який має втілитися на площі Героїв Євромайдану вже цього літа. Але вигляд скульптури і те, що виросте за цей рік чи у найближчому майбутньому навколо неї, здійняло хвилю обурення серед тернополян. Дров у вогонь загального невдоволення докинули й автори проекту-переможця — з’ясувалося, що їх взагалі не повідомили про перемогу в конкурсі, як, зрештою, і про те, що хтось чимось не задоволений.
Журі у складі тернопільських архітекторів і чиновників, які «прив’язані» до культури й архітектури посадовими обов’язками, забуксувало ще на першому етапі, що завершився цієї весни. Конкурс, який, можна сказати, організували ледь не поспіхом, не дав робіт, що вражали б. Воно й не дивно — щоб осмислити всі події, які відбувалися протягом 2013–2014 років, знадобиться трохи часу. Поминаючи вже цікавий творчий підхід, який «на замовлення» не робиться. Тим паче за місяць чи два.
Не врятував ситуацію і другий етап. Деякі члени журі навіть пропонували продовжити конкурс, аби митці «дозріли». Однак більшість висловилася за те, щоб затвердити бодай якийсь проект, взяти за основу. Журналісти, чекаючи результатів, мало не розійшлися — так довго журі обирало з-поміж п’ятьох робіт. Коли більша частина медійників демонстративно покинула приміщення Українського дому «Перемога», де відбувалося голосування, вердикт «суддів» дозрів блискавично. Міський голова Тернополя Сергій Надал, який головував у журі, повідомив, що вони вибрали роботу скульптора Григорія Лоїка й архітектора Кирила Чуйка.
Колона з одягнутою на неї масивною автомобільною шиною та ангелом на вершині — ось такий вигляд мав би мати майбутній пам’ятник. Але громадськість такий майданний символізм не сприйняла і розкритикувала. Хтось обурювався у соцмережах і коментарях під публікаціями на сайтах, інші телефонували в міську раду зі скаргами і навіть пропозиціями. Деякі члени журі й самі критикували рішення більшості своїх колеґ. Тож у міській раді вирішили збирати потроху ідеї від містян, щоб удосконалити проект пам’ятника. А може, й переробити зовсім. Мовляв, назбираємо, обдумаємо і доручимо авторам переробити. До весни впораються.
Коли журналісти звернулися до авторів з питанням, які напрацювання ті вже мають (адже від 21 листопада, дня вибору їхнього проекту, — місяць за плечима), митці зробили круглі очі. Про те, що їхній проект переміг у конкурсі, вони дізналися з новин. А які доопрацювання? А яка критика? А яка переробка? Про обіцяну премію навіть згадки немає. Ніхто з членів журі не звертався до Григорія Лоїка та Кирила Чуйка. Митці про все дізнавалися через десяті руки. Скульптор навіть пригрозив міській раді, що коли його й далі іґноруватимуть, то він відмовиться продовжувати роботу над пам’ятником.
Окрім такого конфузу з авторами та поспіху з конкурсом, Тернопільська міська рада мало не «послизнулася» на земельному питанні. Річ у тім, що розпорядником землі, на якій планують звести пам’ятник, виявилася облдержадміністрація. Чи то від незнання, чи з інших причин, але наприкінці листопада, коли почала роботу сесія міськради, відділ технагляду мав отримати 35 з лишком соток у постійне користування. На початку пленарного засідання питання швидко зняли з порядку денного з ініціативи авторів. І вчасно. Невдовзі в адміністрації зібралася робоча група, яка «втрясла» це земельне питання і затвердила концепцію забудови площі, а також кілька технічних питань у цій темі.
На 35 сотих землі, на яких ще стоїть довгобуд наукової бібліотеки, планують зробити підземний паркінґ, а над ним встановити пам’ятний знак. Архітектори кажуть, що за рік це зробити не вдасться. Якщо навіть зараз оголосять інвестиційний конкурс, то доведеться чекати, поки хтось зголоситься до участі в ньому. Відтак потривають підбиття підсумків, оголошення переможця, «паперова одіссея», і щойно тоді — будівництво.
Варто додати, що підземний паркінґ — задоволення не з дешевих, до того ж вимагає високої професійності у виконанні. Якщо інвестор таки прийде, то який «хосен» він матиме від місця паркувння під землею, до культури якого ще треба буде «причастити» тернопільських водіїв, і пам’ятника на землі? Які «компенсації» запропонує йому міська влада за солідні капіталовкладення?
Зрештою, під час розмови з архітекторами, скульпторами, а також деякими членами журі вигулькнуло питання: чи доречно було взагалі оголошувати конкурс і зводити пам’ятник у такій «ямі» (як жартома називають колишній Майдан Мистецтв, а нині — площу Героїв Євромайдану)? Радянська традиція встановлювати такі споруди де око зупинилося, здається, успішно перейшла в культуру українського суспільства, яке каже, що тягнеться до Європи.
Однак маємо те, що маємо: пам’ятник вперто хочуть будувати і, як випливає з усіх перипетій довкола нього, бажано — до місцевих виборів.
Не врятував ситуацію і другий етап. Деякі члени журі навіть пропонували продовжити конкурс, аби митці «дозріли». Однак більшість висловилася за те, щоб затвердити бодай якийсь проект, взяти за основу. Журналісти, чекаючи результатів, мало не розійшлися — так довго журі обирало з-поміж п’ятьох робіт. Коли більша частина медійників демонстративно покинула приміщення Українського дому «Перемога», де відбувалося голосування, вердикт «суддів» дозрів блискавично. Міський голова Тернополя Сергій Надал, який головував у журі, повідомив, що вони вибрали роботу скульптора Григорія Лоїка й архітектора Кирила Чуйка.
Колона з одягнутою на неї масивною автомобільною шиною та ангелом на вершині — ось такий вигляд мав би мати майбутній пам’ятник. Але громадськість такий майданний символізм не сприйняла і розкритикувала. Хтось обурювався у соцмережах і коментарях під публікаціями на сайтах, інші телефонували в міську раду зі скаргами і навіть пропозиціями. Деякі члени журі й самі критикували рішення більшості своїх колеґ. Тож у міській раді вирішили збирати потроху ідеї від містян, щоб удосконалити проект пам’ятника. А може, й переробити зовсім. Мовляв, назбираємо, обдумаємо і доручимо авторам переробити. До весни впораються.
Коли журналісти звернулися до авторів з питанням, які напрацювання ті вже мають (адже від 21 листопада, дня вибору їхнього проекту, — місяць за плечима), митці зробили круглі очі. Про те, що їхній проект переміг у конкурсі, вони дізналися з новин. А які доопрацювання? А яка критика? А яка переробка? Про обіцяну премію навіть згадки немає. Ніхто з членів журі не звертався до Григорія Лоїка та Кирила Чуйка. Митці про все дізнавалися через десяті руки. Скульптор навіть пригрозив міській раді, що коли його й далі іґноруватимуть, то він відмовиться продовжувати роботу над пам’ятником.
Окрім такого конфузу з авторами та поспіху з конкурсом, Тернопільська міська рада мало не «послизнулася» на земельному питанні. Річ у тім, що розпорядником землі, на якій планують звести пам’ятник, виявилася облдержадміністрація. Чи то від незнання, чи з інших причин, але наприкінці листопада, коли почала роботу сесія міськради, відділ технагляду мав отримати 35 з лишком соток у постійне користування. На початку пленарного засідання питання швидко зняли з порядку денного з ініціативи авторів. І вчасно. Невдовзі в адміністрації зібралася робоча група, яка «втрясла» це земельне питання і затвердила концепцію забудови площі, а також кілька технічних питань у цій темі.
На 35 сотих землі, на яких ще стоїть довгобуд наукової бібліотеки, планують зробити підземний паркінґ, а над ним встановити пам’ятний знак. Архітектори кажуть, що за рік це зробити не вдасться. Якщо навіть зараз оголосять інвестиційний конкурс, то доведеться чекати, поки хтось зголоситься до участі в ньому. Відтак потривають підбиття підсумків, оголошення переможця, «паперова одіссея», і щойно тоді — будівництво.
Варто додати, що підземний паркінґ — задоволення не з дешевих, до того ж вимагає високої професійності у виконанні. Якщо інвестор таки прийде, то який «хосен» він матиме від місця паркувння під землею, до культури якого ще треба буде «причастити» тернопільських водіїв, і пам’ятника на землі? Які «компенсації» запропонує йому міська влада за солідні капіталовкладення?
Зрештою, під час розмови з архітекторами, скульпторами, а також деякими членами журі вигулькнуло питання: чи доречно було взагалі оголошувати конкурс і зводити пам’ятник у такій «ямі» (як жартома називають колишній Майдан Мистецтв, а нині — площу Героїв Євромайдану)? Радянська традиція встановлювати такі споруди де око зупинилося, здається, успішно перейшла в культуру українського суспільства, яке каже, що тягнеться до Європи.
Однак маємо те, що маємо: пам’ятник вперто хочуть будувати і, як випливає з усіх перипетій довкола нього, бажано — до місцевих виборів.
Надія РОМАНЮК, 23.12.2014
