.jpg)
Вишиванка повертається сьогодні із забуття. Стало модним вдягати її на свята, весілля, інші урочисті події. Без сумніву, вишиванка прикрасить будь-яку жінку, а ще якщо її вишивала сама господиня, то, як кажуть, ціни їй нема.
Зі старих бабусиних скринь чорна борщівська сорочка (саме такий колір переважає у вишитті) прийшла у наше сучасне життя, отримала нове дихання, повернулась із забуття. Молоді дівчата одягають бабусині зразки ще 100-річної давності, але є й такі, які вишивають старими техніками на сучасному полотні, додаючи певні елементи у крій і саму вишивку.
Подих старовини живе і в колекціях відомих київських модельєрів, які на основі чорного борщівського вишиття створюють свої колекції, які зачаровують. І всіх, хто доторкається цієї краси, хвилює одне питання: як народилася ота чорна вишивка? Що, не було інших барв для вишиття у вишивальниць?
Звичайно, вони були, але чорний колір, стверджують дослідники борщівських вишиванок, то є колір чорної родючої землі-годувальниці, яка була основою всього живого. Люди у ті часи шанували землю, поклонялися їй, вважали її святою. А ще є кілька легенд, одна з яких розповідає про татарську навалу у кількох придністрянських селах Борщівського краю, під час якої загинули всі чоловіки. Тоді дружини і дівчата на знак жалоби від непоправної втрати поклялися протягом семи поколінь носити траур, вишиваючи сорочки лише чорною барвою.
Багата етнографічна колекція вишиванок Борщівщини, або «глухого Поділля», як її називали у давнину, зібрана і зберігається у фондах місцевого краєзнавчого музею. Вона нараховує понад дві сотні сорочок із різних сіл краю. І кожна — неповторна. Тут не знайдете двох однакових, адже вишивальниці вигадували для себе оригінальні узори, в які закарбовували певний зміст.
За кроєм сорочки, орнаментом і кольором вишиття розпізнавали, з якого саме села дівчина чи жінка. Якщо у чорних вишиванках було вкрапленя вишневого кольору, то це означало що дівчина із Юр’ямполя, Королівки або Шишківців. Якщо ж домінував фіолетовий — з Борщева, Іване-Пустого або Стрілківців. Жительки Шупарки надавали перевагу зеленому кольору, а от представниці із Кривчого, Гермаківки і Ніври — синьому. Така ось цікава тенденція, яку дослідили науковці.
Цікавою є й колекція сорочок, яку зібрала відома колекціонерка Віра Матковська, колишня борщів’янка, нині жителька Тернополя. Вона систематизувала вишивки і з допомогою відомого львівського етнографа Людмили Ситник-Булгакової видала оригінальний фотоальбом «Борщівські сорочки з колекції Віри Матковської».
Техніці вишиття борщівської сорочки присвячено чимало праць і досліджень. Але не менш цікавою є й тема виготовлення полотна, з якого вони кроїлися.
Отож сорочки на Борщівщині шили із конопляного полотна. Льон ріс на наших землях, але чомусь не мав такої популярності як конопля, яка достигала швидше. Тому господарі швиденько її збирали і переробляли. Процес цей був дуже складним і трудомістким. У ті часи у польських чи жидівських крамницях можна було без проблем купити готове лляне полотно, однак жителі «глухого Поділля» більше дотримувались своїх усталених традицій.
Сорочка вважалася ексклюзивною тільки у тому разі, коли була виготовлена своїми руками. Тут мали бути задіяні усі процеси: збір коноплі, переминання волокон рослини на терлиці, вичісування, формування нитки на куделі, намотування на веретені, похід до ткача, вимочування і вибілювання полотна, крій сорочки і, як кінцевий результат — вишивання. Вишивали чорною бавною — ниткою, яку отримували із шерсті чорної вівці. Ніяких барвників! Все натуральне!
Дивом дивуєшся: якою ж важкою була ця робота! Маючи стільки інших турбот по господарству, люди дбали і про красу. Особливо важким був процес вибілювання полотна, адже конопляні нитки мали сірий мішковинний колір. Спочатку конопляне клоччя вимочували в окропі і золі майже всю зиму, час від часу вивішуючи на мороз. Це робилося для того, аби волокно перемерзало і м’якшало.
А навесні його несли до ткача. Згодом уже зіткані сувої несли до берегів річок і там ще вимочували у проточних водах, притискаючи камінням, аби вода не забрала. Тому за цим процесом треба було постійно наглядати. А потім на берегах розстеляли сувої до сонця і чекали, коли полотно стане світлим. Для порівняння робили згин, і вкінці дня його розгинали, аби порівняти колір. Якщо полотно було світлішим від згину — значить, процес іде правильно.
Борщівська поетеса Ганна Костів-Гуска ще пам’ятає, як її мати білила на березі річки полотно. Свій вірш, який було покладено на музику, вона так і назвала «Білила мати полотно».
Білила мати полотно
І на траву рясну стелила.
А у зажурене вікно
Осіннє сонечко світило.
ПРИСПІВ:
Були полотна ті
Для матінки святі —
Стелила їх, як долю
Для сина і для доні.
Лишалися сліди малі
На тих полотняних дорогах.
Немов сувої полотна,
Дороги в світ йшли від порoга.
ПРИСПІВ.
Білила мати полотно
І сорочки із нього шила.
В дитинство я вертаюсь знов
По тих дорогах, мов на крилах.
ПРИСПІВ.
Стелила мати полотно
Своїми білими руками,
Білила мати полотно,
Білила осінь коси мамі…
Полотно супроводжує людину з давніх-давен, розповідає директор Борщівського краєзнавчого музею М. Сохацький. Давній людині конче потрібні були їжа і одяг. У печері «Вертеба», де мешкали наші пращури-трипільці ще п’ять тисяч років тому, археологи знайшли на дні глечика відбитки полотна. Воно було примітивним і грубим, виготовлене кустарним способом за допомогою прясельця, але це вже було ознакою того, що давні землероби-трипільці уміли виготовляти тканину й одяг.
В урочищі поблизу Верхняківців, на Борщівщині, дослідники музею розкопали давньоруське захоронення ХІІ століття і знайшли там унікальну знахідку — полотно, на якому було вишиття із нитки з позолотою. Отже, ота тяга до краси і вишивання у нас ще із сивої давнини.
Науковцями доведено, що орнаментація на трипільських глечиках, знайдених у печерах поблизу Більче-Золотого, тісно переплітається із орнаментами візерунків на давніх сорочках. Ось звідки прийшли до вишивальниць ці спіральки, ромбики, «змійки» і завитки. У цих чудернацьких візерунках і вже втрачених техніках вишиття закарбована наша неповторна автентика, подих віків, унікальність, яку важко відтворити. Мусимо лише зберігати і популяризувати цю красу для наступних поколінь.
Борщівщина і вишита чорна сорочка — це два атрибути, які тісно пов’язані між собою. Тут гордяться своїм надбанням, бережуть його і навіть поклоняються вишиванкам. У церкві Успіння Пресвятої Богородиці зберігається унікальна ікона Матері Божої з Ісусиком на руках у чорній борщівській вишиванці, яка вже давно привертає увагу гостей храму. Люди кажуть, такої красивої ікони вони ще ніде не бачили.
Настоятель храму о. Богдан Боднар разом з парафіянами й усіма жителями Борщева гордиться, що наша краянка Дарія Галутяк, яка багато років тому виїхала за кордон, намалювала цей образ, а репродукцію передала до храму у рідному місті. Із цієї невеличкої репродукції місцевий художник і змалював Богородицю. Щороку образ урочисто виносять з церкви у час святкування фестивалю «В Борщівському краї цвітуть вишиванки» і здійснюють молебень на площі перед храмом.
Сорочки на Борщівщині шили прості — із двох шматків тканини, до яких пришивалися рукава із плечовою вкладкою і вставкою. Тому такий акцент припадав саме на рукав — він вишивався найкрасивіше і рясно. Є сорочки, рукави яких повністю чорні — це і є ознакою давньої борщівської вишиванки.
Магнетизм «чорної» сорочки вабить, дає тему для все нових і нових досліджень. Цій темі присвячено чимало праць відомих науковців, які дослідили ці вишиванки буквально по клаптику, по ниточці. До неї у своїх ілюстрованих книгах вдавалися науковці Людмила Булгакова-Ситник, Людмила та Олексій Покусінські. Наукові працівники Борщівського музею публікували свої праці на цю тему в історичному журналі «Літопис Борщівщини». Також цікавою є робота молодого дослідника Тараса Довгошиї «Борщівська чорна сорочка».
На сьогодні багато унікальних технік вишиття втрачено назавжди. Хоча є досить успішні спроби відтворити їх. Дослідники розкрили секрет деяких технік, таких як «верхоплут», «вузлики», «колодки», ретязь, ланцюжок тощо. Хоча насправді, майстерність давніх вишивальниць важко повторити. Тому це наш спадок, який треба берегти, як зіницю ока.
На фото авторки:
Наталя Николин — старший науковий працівник Борщівського обласного краєзнавчого музею.
