Серед тих, хто на чергових виборах має намір пройти до Верховної Ради України по Збаразькому виборчому округу №164, є й молодий, амбітний і водночас збагачений управлінським досвідом уродженець нашого краю Богдан Яциковський. Він – яскравий представник молодої генерації політиків, має дві вищі освіти, вільно володіє трьома іноземними мовами і пройшов хорошу фахову школу в інституціях районного, обласного і загальнодержавного рівнів. Тож наша розмова з ним про поточну ситуацію в державі, шляхи подолання суцільної бідності і майбутнє України через призму його власних філософських сентенцій і цілком раціональних думок.
– Пане Богдане, для початку коротко розкажіть нашим читачам про себе…
– Народився 1984 року у Збаражі. У Тернополі закінчив загальноосвітню школу №3, яка спеціалізується на поглибленому вивченні іноземних мов. У Львівському національному університеті ім. І.Франка отримав дипломи фахівця з міжнародних відносин і юриста.
Свою трудову діяльність починав у Тернопільській обласній раді, згодом працював у виконавчих структурах Львівщини, в одному зі столичних банків, де були потрібні фахівці зі знанням шведської мови. Відтак на запрошення Віктора Пинзеника, який на той час був міністром фінансів, працював у його команді.
Звісно, про все в короткому інтерв’ю неможливо розповісти. Тож скажу лише про те, що, крім цього, мені довелось працювати у Збаразькій районній владі, а тепер – заступником голови Державної комісії по запасах корисних копалин. Якщо коротко, то ми приводили вітчизняну класифікацію корисних копалин до відповідних світових стандартів і передових класифікацій. Словом, готували своєрідну дорожню карту для інвесторів на доступній для них діловій мові.
Від державного мислення до іноземних інвестицій
– Що дала Вам особисто праця у кількох поважних інституціях?
– Перебуваючи на різних посадах у Збаражі, Тернополі, Львові і столиці, набув, як на мене, неоціненного управлінського, економічного і передусім інвестиційного досвіду і дійшов висновку, що державний службовець чи політик буде лише тоді ефективним, коли пройде всі рівні державного управління. Бо, приміром, мені довелось мати справу з високопоставленими столичними чиновниками, які, сидячи у високих кабінетах, просто не розуміють проблем районного, а тим паче сільського рівня, і не знають, наскільки там складна ситуація. І, навпаки, окремі чиновники в районі, області, не хочу нікого образити, мислять надто примітивно і живуть не те що сьогоднішнім, а навіть учорашнім днем.
– А яке враження на Вас справив відомий політик Віктор Пинзеник?
– У Віктора Михайловича я намагався багато чого перейняти. Мене вражала його манера спілкування зі студентами. Пригадую, коли він виступав перед вихованцями факультету банківського бізнесу, то уникав складних професійних термінів. Я поцікавився, чому він так чинить. А у відповідь почув приблизно таке: «Річ не в тому, хто і скільки знає спеціальних термінів, головне роз’яснити тему таким чином, аби вона була зрозумілою для кожної конкретної аудиторії». І дуже швидко я переконався у правоті його слів. Знаючи про мій намір балотуватися, Віктор Михайлович побажав мені успіху.
– Богдане Ігоровичу, але політика – це не тільки теорія, а передусім конкретні справи. Ви згадували про іноземні інвестиції. Чи під силу Вам залучити їх у північні райони Тернопілля?
– Дати позитивну відповідь на ваше запитання, не задумуючись, було б надто легковажно. А тому відповім таким чином: у моєї команди сьогодні немає мільйонів, які б ми могли відразу спрямувати на розвиток наших районів, але у нас є головне – знання, досвід і чітке бачення перспективи.
Скажімо, інвестиціями я займався на Львівщині, приплив яких нам вдалося збільшити на 22 відсотки. Для порівняння, якщо на Тернопільщині загальний інвестиційний портфель становить в межах 60 мільйонів доларів, а на Збаражчині на одного жителя припадає лише 6 доларів інвестицій, то у Львівській області їх нині 2 мільярди(!). Серед вдалих проектів – відкриття у Бродах філії німецького капіталу фірми «Леоні», яка займається виробництвом кабельно-провідникової продукції для легкових автомобілів. Тут може працювати при повному завантаженні до 3000 людей. Це, до речі, – один із найбільших зарубіжних інвесторів у Західній Україні.
На моєму рахунку й інвестиційний проект у Збаражі. У той час, коли свою діяльність в районі згорнула компанія «Калганоф» і зупинився Зарубинський спиртозавод, на підприємстві «Квант», завдяки партнерським стосункам із львівською «Іскрою», сорок працівників виготовляють електролампочки – мають постійну роботу і стабільну зарплату. А в районі, як відомо, кожне робоче місце – це і щастя, і успіх, і перемога.
Звісно, усе це лише початок. Я добре розумію, що сьогодні болить моїх краян. Наприклад, у Кременці серед іншого є нагальна потреба відновити колись потужну фабрику «Ватин», завод порошкової металургії, на Шумщині, особливо в нинішніх умовах дефіциту енергоносіїв, великі перспективи має торфобрикетний завод. Усвідомлюю нагальність і першочерговість ремонту доріг, створення нових робочих місць, відновлення соціальної сфери у кожному з наших районів. І можу сказати: нам під силу створити нові робочі місця у сфері глибокої переробки сільськогосподарської продукції, забезпечити європейські ринки її збуту. Десятки зарубіжних інвесторів готові до фінансування таких проектів, і ми маємо вагомі аргументи, якими можемо їх переконати прийти саме в наші райони. Іншого шляху для оздоровлення економіки краю я просто не бачу.
Сінгапурське диво можливе й в Україні
– Чимало людей схильні до думки, що справи в державі підуть значно краще, якщо побороти корупцію. Як, на Ваш погляд, це можна зробити швидко і ефективно?
– Рецепт напрочуд простий, не чекаючи вказівок зверху, не брати хабарів самому і не давати їх іншим. Але проблема набагато серйозніша, ніж ми собі це уявляємо. Її корені проростають з високих кабінетів, а не від пересічних людей, які ледь виживають у своїх селах і містечках. Річ полягає в системі, у тому, що сьогодні по всій країні, і в наших районах у тому числі, тисячі державних службовців отримують мінімальну зарплату. І це в той час, коли ціни різко зростають, а купівельна спроможність населення падає.
Вихід із ситуації є. Він не новий, його ще в минулому столітті успішно впровадив прем’єр-міністр Сінгапуру Лі Куан Ю. Він підняв заробітну плату держслужбовців до рівня зарплат приватного бізнесу і жорстко посилив контроль за силовими структурами. На держслужбу прийшли розумні люди, які дорожили своїми посадами і активно працювали на розбудову держави. Їхні результати сьогодні дивують увесь світ. Думаю, і нам у цій царині не варто видумувати новий велосипед.
– Коли Ви працювали в районній владі, до Вас зверталося чимало людей зі своїми проблемами. Чи можливо усіх задовольнити?
– Коли відомого американського журналіста середини ХХ століття Герберта Своупа запитали, чи можете ви дати формулу успіху, той, не задумуючись, відповів: «Ні, але я можу запропонувати формулу невдачі: спробуйте сподобатися всім».
У наш час військової трагедії, економічної кризи і суцільних проблем догодити усім неможливо. Але в кожному випадку треба чинити за законом, чесно і правильно, йти крок за кроком, тоді неодмінно прийде успіх, і люди тебе зрозуміють.
– Ви балотуєтесь у нардепи, але на сході держави – війна. Чи не хвилює Вас ця тривожна тема?
– Безперечно, хвилює і не просто на словах. Ще в липні я записався добровольцем в зону АТО. Звісно, коли батьки довідалися про мій вчинок, то переживали, як і всі батьки вболівають за своїх синів і дочок. Але ми – патріоти і повинні боронити рідну державу. Бо хто, як не ми, і коли, як не в цей надзвичайно напружений і вирішальний час.
Але коли ми вже почали мову на цю тему, то буду відвертим до кінця. Особливо афішувати цей вчинок я не вважав за доцільне. Так само, як із зневагою ставлюся до того, що багато кандидатів у народні депутати, інші політики не упускають нагоди піаритись у пресі, що вони везуть бійцям матеріальну допомогу і хвацько фотографуються для того, аби потім це показати в газетах чи на телебаченні. Мені це видається просто аморальним, як і те, що парламентарі нинішнього складу звільнили себе від виконання військового обов’язку, а чому? Є ж серед них не тільки сивочолі пенсіонери, але й цілком здорові й енергійні люди, які зі зброєю в руках можуть показати, як люблять Україну.
Тривожить і те, чому, за нинішнім законодавством, статус учасника бойових дій отримують лише представники СБУ і Національної Гвардії, а інші пересічні українці чомусь такого права позбавлені. Більше того, багатьох наших хлопців тримають на передовій до сорока днів і потім відправляють додому. Вони, звісно ж, безмежно раді, що повертаються до рідні, але не всі знають, що військове керівництво робить це зумисно, оскільки сорок п’ять днів перебування в зоні АТО автоматично надає бійцям право на статус учасника бойових дій з усіма відповідними пільгами.
Коней на переправі таки міняють!
– Ви згадали про структуру парламенту, а хто в ній, на Ваш погляд, має право працювати: «беззмінні старійшини», які вважають парламент чи не власним товариством з обмеженою відповідальністю, такою собі комфортною годівничкою, чи молоді енергійні люди, позбавлені комплексів і мають бажання змінити все і відразу?
– Я не належу до тих, хто підтримує крилату фразу відомого чеського політичного діяча минулого століття Густава Гусака про те, що «коней на переправі не міняють». Я виступаю за кардинальне оновлення парламенту.
На мій погляд, у Верховну Раду повинні прийти передусім патріоти-професіонали, які вміють і знають, як Україну зробити могутньою, а її народ – заможним і щасливим. Але тут без органічного сплаву досвіду і енергії молодості не обійтися.
– У конкурентну боротьбу за мандат народного депутата по одномандатному виборчому округу №164 вступило півтора десятка претендентів. Якої Ви думки про них?
– Не зовсім коректно відповідати на це запитання… Кожен із тих, хто вступив на цю дорогу, очевидно, має на це законне і моральне право, і його я не можу не поважати. А з іншого боку, мене іноді дивує позиція самих виборців, котрі віддають перевагу не тим, хто вкладає мільйони в інфраструктуру, енергозбереження та соціальний розвиток краю і, мабуть, готовий це робити й надалі, а тим, у кого, образно кажучи, депутатство у Верховній Раді є першим записом у трудовій книжці…
І ще одна ремарка з цього приводу. Мені видається неприпустимим, коли претендент на мандат народного обранця обіцяє «золоті гори», а потім про все це забуває. Це – великий гріх перед людьми і Богом. Тож у парламенті треба поводитись так, аби завтра не було соромно поглянути людям в очі.
Конкуренти відчули, що мій рейтинг піднімається, і тому почали використовувати брудні технології. Зокрема, мене звинувачують у гріхах, яких я не робив і причетність до яких довести неможливо.
– А чому на вибори йдете самовисуванцем, а не під розкрученим партійним брендом?
– Справді, партія – велика сила, яка може підняти людину і, навпаки, перекреслити її перспективу. Приміром, я принципово не вступав до Партії регіонів, два роки сидів без роботи. Але в мене щодо цього є інший мотив. Під партійним прапором іти значно легше, бо значною мірою послуговуєшся її авторитетом. А самовисуванець опиняється один на один з громадою, з конкретним виборцем і особисто має доказати своє право на високий мандат, а відтак і персонально відповісти за свої обіцянки і дії. Так, цей шлях важчий, але я обираю саме його, бо без боротьби, як відомо, немає перемоги.
– Виборча кампанія – задоволення не з дешевих. Звідки у Вас, молодої людини, такі кошти?
– Мій виборчий фонд – прозорий і чесний. Основу його складають власні заощадження, а також кошти батьків, друзів, знайомих і однодумців, яких у мене останнім часом суттєво побільшало. Дуже багато мені допомагають зараз друзі. Просто так. Безкоштовно. Витрати планую максимально оптимізувати. Виборців намагаюся переконувати на численних зустрічах власною життєвою позицією.
– Як кожна молода людина, очевидно, маєте певні захоплення…
– Передусім мене приваблюють книги і спорт. Бо, як говорили ще древні греки, у здоровому тілі – здоровий дух.
– І на завершення, де Ви так бездоганно освоїли шведську мову?
– Ще під час навчання у Львівському університеті за успіхи в навчанні я тричі побував у Швеції. І, що цікаво, там шведську нам викладали англійською мовою. Результати в мене були непогані, тож там мені запропонували продовжувати навчання і гарантували місце роботи. Але я на це не погодився, бо дуже люблю Україну, хочу жити на рідній землі і переконаний, що ми можемо жити не гірше, ніж європейці. Просто для того потрібно трохи часу і наполегливої праці.
– Щиро дякую за приємну бесіду.
Назар Павліченко
Обговорення