Зі східного фронту у відпустку повернулися шестеро жителів Збаразького району. Двоє солдатів – Володимир Бабій із села Колодне, Степан Цибуляк із Синяви Збаразького району – у складі 24-ої окремої механізованої бригади 11 липня потрапили під щільний артилерійський обстріл терористів біля Зеленопілля на Луганщині. Скромно, без пафосу, Володя і Степан розповіли, крізь які випробування пройшли у зоні АТО.
Володимир Бабій на схід потрапив за мобілізацією, він – оператор протитанкового взводу.
– Нашим завданням у секторі Д, під кордоном з Росією, було не допустити підкріплення до терористів, – каже Володя. – Після обстрілу офіційно повідомили, що загинуло 19 осіб. Це брехня. Загиблих було разів у чотири більше…
Після 52 днів на лінії фронту Володимиру дали лише сім днів відпустки.
– Мало хто хоче повертатися на передову. Там не всі командири на своєму місці, часто губляться у відповідальний момент, – каже Володя. – З місцевого населення дуже мало тих, хто за нас, але одиниці нам помагали. Ми стояли біля села, де проходить кордон. Українські канали там відключили ще з весни. У сусідньому селі, в Росії, у місцевих є родичі, знайомі, друзі. Зрозуміло, що сімейні стосунки – понад усе… Я інколи в Інтернеті дивився російську пресу. Якщо подібне читати постійно, то можна повірити у їхню «правду».
У Володі та його обраниці на 6 вересня було заплановане весілля, але його перенесли…
Водій «Граду» Степан Цибуляк служить в армії контрактником.
– Східною Україною ми «катаємось» з третього березня, відколи нас підняли по бойовій тривозі, – розповів хлопець. – Найважчий бій був під Луганським аеропортом.
На запитання, коли буде перемога, Степан відповів: «Її не буде, поки не перекриють кордон з Росією. Нас обстрілюють з усіх позицій. Але у нас немає ні зрадників, ні дезертирів. Бойовий дух у хлопців фантастичний. Якби його не було, все давно вже закінчилося б…»
Вдома Степана з нетерпінням чекали мати, бабуся, брат, дівчина. Їм, напевно, страшно уявляти, що за кілька тижнів потрібно буде знову провести хлопця на війну.
– Бажання повернутися на передову, з одного боку, є, а з іншого – не дуже, бо я не знаю, що мене там чекає, – чесно зізнався Степан Цибуляк. – Але не маю виходу, бо у мене контракт. Нам обіцяють надати статус учасника АТО. Думаю, ця операція буде тривати ще довго…
Андрій Кузьма зі Збаража пройшов службу в армії у 1995 році зв’язківцем. Зараз пішов до війська добровольцем, водієм бензовоза. На схід повертатися не боїться, може, тому, що несе службу не в самій зоні АТО, а під Херсоном.
– Я пішов добровольцем заради дітей – своїх і чужих, – каже Андрій. – Як батько трьох дітей, мав право не йти до війська, але вирішив, що мушу це зробити. Хлопцям, які вагаються, раджу вчинити по-чоловічому, бо хто має Україну захищати? Якщо мене перекинуть на передову, готовий взяти до рук зброю…
Світлана Ліщук
