Минулого тижня Збараж відвідала 75-річна Ніра Сільверман, яка нині мешкає в американському штаті Конектикут. У містечко, яке називає рідним, вона приїхала через сім десятиліть – вперше після трагедії 1941-1944 років, яка зруйнувала долі її батьків та життя тисяч інших єврейських родин.
Втративши рідних, дворічна Стефанія Жарковер (так тоді звали пані Ніру) та її мати Елла Сас вижили у м’ясорубці війни завдяки двом польським родинам.
Нині у Збаражі більшість населення складають українці, а до Другої світової війни у місті домінували поляки. Євреї, які оселилися на цих землях наприкінці XVстоліття, були другими за чисельністю. Під час Другої світової війни фашисти майже повністю знищили єврейську общину Збаража – близько трьох тисяч осіб. Ніра Сільверман та її мати були у числі тих небагатьох, кому пощастило врятуватися.
— Коли почалася Друга світова, моя бабуся і батьки, які народилися у Збаражі, вирішили покинути місто, — розповіла Ніра Сільверман. — Сіли на поїзд, але під Львовом у матері почалися пологи, народилася я, і родина повернулася у Збараж. Це місто я вважаю рідним. Ми жили у будинку бабусі, у поганих умовах. Він стояв у центрі міста, але де саме і чи зберігся донині, мені невідомо. У вересні 1941 року німці зібрали 70 чоловік, переважно єврейських інтелігентів, всадили їх на вантажні автомобілі і вивезли до лісу біля села Луб’янки нібито на якісь роботи. Там німці змусили збаражан копати велику яму, а потім усіх перестріляли. Серед загиблих був і мій батько, юрист Генрик Жарковер…
Подібна доля, швидше за все, очікувала й вдову Генрика, але на допомогу прийшла сусідка Броніслава Іванчук. Вона товаришувала з Еллою Сас, разом бавились їхні маленькі донечки. Коли над єврейською вдовою нависла небезпека, Броніслава Іванчук віддала Еллі свої документи і метрику власної доньки. Елла стала Броніславою Іванчук, а Стефанія – Аделаїдою Іванчук.
— Невдовзі німці прийшли за моєю бабусею, — продовжила розповідь пані Ніра. — Її вкинули до вантажного автомобіля, і кудись вивезли. Потім дійшла черга до мами: німці схопили нас і разом з іншими євреями повели у бік збаразького замку. Нас врятувала полячка Казимира Мороз (з дому Красовська). Влучивши момент, вона накинула на наші з мамою голови велику хустку і висмикнула з натовпу приречених…
Недовгий час мати з дочкою переховувались у будинку Маркуса і Матільди Жарковерів – свекрів Елли, а потім Казимира Мороз, Казя, перевезла втікачів до своїх родичів у село Козаки біля Золочева. Далі руку допомоги біженцям простягнула донька Морозів, Ізабелла, яка, вийшовши заміж за чоловіка із села Лопатин, що неподалік Львова, забрала їх із собою у новий дім.
Після війни Елла Сас хотіла виїхати з України, але так просто зробити це не могла. Їй вдалося отримати документи, за якими начебто поїхала з донькою на два тижні у відпустку до Парижа. Там жінка вийшла заміж за журналіста Джейкоба Блюбіна і виїхала з ним до Ізраїлю.
— Мене виховували як християнку, римо-католичку, і лише у вісім років, перед від’їздом до Ізраїлю, я дізналася від мами, що є єврейкою, — каже Ніра Сільверман. — До цього я ревно молилася, навіть хотіла стати монашкою. Вони були такі добрі люди, допомагали іншим. Але мій новий батько теж був дуже хорошою людиною, і невдовзі я влилася у середовище, де сповідували іудейську віру…
Через шість років Джейкоб отримав призначення від ООН в одну з нью-йоркських газет і через півтора року перевіз туди сім’ю. Пані Ніра навчалася у медичній школі, отримала фах дерматолога, вийшла заміж, народила двох доньок. Нині у неї троє онуків. Одна з дочок, Міріам, є професором порівняльної літератури в університеті Берклі (штат Каліфорнія), знає кілька іноземних мов, у тому числі польську. Два роки тому вона побувала у Збаражі, про який їй розповідала бабуся Елла. Візит викликав сплеск емоцій у душі молодої жінки.
— Міріам ще підлітком часто розпитувала мою маму, що сталося у Збаражі у 1941 році, — каже Ніра Сільверман. — Міріам приїжджала до міста, щоб дізнатися більше про своє коріння. Взнала небагато, але продовжуватиме пошуки. Цього року наполягла, щоб я теж поїхала з нею в Україну…
Американки переконані: без жертовної допомоги Казі, її доньки Ізабелли, родини Іванчуків вони не могли б побачити Збараж. Їх взагалі могло не бути… «З одного боку – сумно, що так сталося з моїми р
ідни
ми у Збаражі, а з іншого – я щаслива, що змогла тут побувати, побачити реальне місто, де жили мої рідні», — сказала Ніра Сільверман.
Її матері Еллі, яка прожила 88 років, так і не вдалося відвідати місто своїх предків. Жінка планувала поїздку у 1983 році, але тоді завадили бюрократичні перепони з отриманням візи.
93 прожила Казимира Мороз. Її нащадки мешкають нині у Польщі та Америці. Внук Казі, Богдан Мороз, живе у Підгірцях на Львівщині. Він супроводжував пані Ніру і Міріам під час їх відвідин Збаража.
У старовинному галицькому місті американки оглянули місцевий замок XVIIстоліття, відвідали старий єврейський цвинтар, два пам’ятні знаки на місці розстрілу євреїв. Прикро, але ці обеліски нині занедбані, до них заросли стежки. У планах Ніри та Міріам – організувати ресурси закордонних збаражан для благоустрою місць останнього спочинку своїх одновірців.
— Нам сумно чути про той важкий час, який нині переживає Україна, — зазначила Ніра Сільверман. — Але, можливо, саме такі обставини допомагають нам краще зрозуміти один одного.
Світлана Ліщук.
На фото: Міріам і Ніра Сільверман біля пам’ятника розстріляним євреям на території збаразької нафтобази
Обговорення