19 діб тримав оборону у заблокованому російськими окупантами озері Донузлав екіпаж нашого тральщика «Черкаси». З усіх українських бойових кораблів, які перебували на території Криму, «Черкаси» виявилися найстійкішими. Російські загарбники не раз безуспішно намагалися захопити корабель. Він маневрував і уникав можливого штурму протягом трьох діб.
Лише за сприяння двох вертольотів бойової підтримки Мі-35 нападникам таки вдалося висадитися на борт «Черкас». На щастя, ніхто з українських моряків не постраждав, хоча російські військові обстрілювали тральщик зі стрілецької зброї.
Капітану героїчного морського тральщика Юрію Федашу міська рада Черкас присвоїла звання Почесного громадянина міста. Чи ухвалять таке рішення в Тернополі, адже Юрій Федаш – наш краянин?
Він народився в селищі Великі Бірки Тернопільського району. В одному з будинків на тихій вулиці мешкають його батьки. Потрібну адресу шукала недовго. Весь вигляд ошатного обійстя свідчив про те, що тут живуть гарні господарі : добротний будинок, охайне подвір’я. Першою назустріч вийшла літня жінка, як з’ясувалось, бабуся Юрія. Мирослава Тарасівна розповіла, що мешкає по сусідству, але в ці дні більше часу проводить в домі дочки. Разом легше , бо морально підтримують одна одну.
– Коли розпочалася російська окупація Криму, переживала так, що аж заслабла. Серце почало боліти, тиск піднявся. Дуже вплинули на мене всі ці тривожні події. Молилася вдень і вночі за внука, за всіх наших українських моряків в Криму, щоб повернулися додому цілими і неушкодженими. Така була напруга всі ці дні! Сусіди, знайомі нашу сім’ю підтримували, казали: не хвилюйтеся, дасть Бог – все буде добре, – тремтячим голосом розповідає жінка, втираючи сльози.
-А ви з онуком коли останній раз говорили?
– Телефонував мені, коли облога корабля російськими загарбниками тільки починалася. Просив не хвилюватися, мовляв, все буде гаразд. Він дуже добрий син і онук, шанує батька, матір, і до мене завжди дзвонив, цікавився моїм здоров’ям. Дай, Боже, щоб у всіх такі діти були…
Галина Федаш, мати Юрія, запрошує до хати. В кімнаті багато родинних фотографій : Юрій з дружиною Анею і батьками, з командою свого корабля, весільне фото молодят.
– Син півтора року тому одружився. Аня – з родини військових, народилась і виросла в Севастополі, а Юра після школи навчався в тамтешньому військово-морському інституті імені Нахімова. Маленькому Михайлику, моєму онуку, вже півроку. Аня з Михайликом тепер у нас. Так Юра вирішив, бо в Криму нині небезпечно. Батько Ані вивіз доньку з онуком напередодні референдуму. Слава Богу, доїхали нормально.
Голос матері тремтить від хвилювання, але витримка їй не зраджує. Тільки коли згадує особливо драматичні моменти, на мить замовкає, збираючись з силами. «Почекайте, – просить,- бо зараз заплачу…» За секунду, опанувавши себе, пані Галина продовжує:
– Після закінчення військово-морського інституту Юра служив на кораблі “Кіровоград”, потім його призначили старшим помічником капітана тральщика «Черкаси». Нині він капітан 3 рангу, командує кораблем більше півтора року.
– Як давно ви не бачились?
– Коли онук народився, ми з чоловіком їздили в Крим на хрестини. Хрестили Михайлика в церкві в древньому Херсонесі. Потім ще їздили на Різдво. За традицією, на Святий Вечір зібралися всі разом за столом в квартирі Юрія і Ані. У Ані прекрасна, любляча родина, де всі звикли піклуватися одне про одного. Її батько, дід теж служили. А тепер служить чоловік.
-Коли почалася окупація Криму, син телефонував? Ви говорили з ним? Який у нього був настрій?
-Бойовий. І під час штурму дзвонив, заспокоював : «Мамо, не переживай, у мене все добре». У нього характер – кремінь. Ніколи не падає духом, і не хоче, щоб я нервувала.
-Але ситуація була вкрай напруженою. Розумію, як важко Вам було дивитися телевізійні новини!
– Дізнавалася про них насамперед з інтернету. Телевізор менше дивилася, боялася, що серце не витримає. Особливо коли бачила на екрані фотографію Юри, чула його голос під час прямого включення з корабля… Самі розумієте, як важко матері, коли син в небезпеці і ти нічим не можеш йому допомогти….
-Не спали, мабуть, всі ці ночі…
-Та яке спання! Я вже й забула, що таке сон. 5-6 година , світає, а заснути не можеш. Сил додавала молитва і підтримка рідних. Наша родина дуже дружна. Мама, брат, сестра весь час були поруч. Щодня приходили й допомагали як могли – і словом добрим, і всім, чим тільки можна було.
Нашу розмову перервав телефонний дзвінок в сусідній кімнаті. Слухавку, мабуть, першою взяла бабуся, бо вже за мить тишу в будинку розірвав її щасливо-схвильований голос : «Юра, як ти? Коли приїдеш?» . Обірвавши себе на півслові, пані Галина кинулася до телефону. Коли повернулась, я вперше побачила як вона усміхається.
-Дзвонив Юрій, він ще в Криму. Коли буде вдома – не знає. Чекатимемо.
-А що буде далі? Продовжить службу?
– На цю тему ми не говорили.
З батьком Юрія поспілкуватися не вдалося – він був на роботі. Дружина Аня від зустрічі з журналістом відмовилася.
-Ані дуже важко зараз,- пояснила пані Галина.- Адже Крим – її рідна земля. Там пройшло її дитинство, юність, там залишились її батьки. Квартиру в Севастополі змушена була покинути.
Та налагоджений побут не головне, коли йдеться про безпеку. Бог дасть, через якийсь час сім’я зможе спокійно повернутися в Севастополь. Але й тут вони – вдома, серед люблячих рідних людей. От тільки б Юра швидше повернувся! Маленький Михайлик з нетерпінням чекає тата додому.
Ліля Хміляр, газета Свобода
