В актовому залі Тернопільського економічного університету відбувся вечір пам’яті героїв Небесної Сотні. Загиблих вшанували елегійними віршами і піснями, які звучали на тлі слайдів із охопленого революцією столичного Майдану.
Люди у залі зібралися, втім, не заради пісень, а задля можливості наживо поспілкуватися із письменницею, співачкою Іреною Карпою та Михайлом Гаврилюком, буковинським козаком, якого «Беркуту» морив холодом. До Тернополя революціонери приїхали на запрошення місцевого підприємця Богдана Брича, який був у Києві від початку протистоянь. 18 лютого він отримав кульове поранення в голову, а витягнули його з небезпечної зони Ірена Карпа і Олесь Доній.
Свій виступ Ірена Карпа, котра щодня була на Майдані, ще й двох доньок часто приводила, розпочала зі слів про те, що ми, українці, дуже щасливі люди, бо живемо в історичний момент.
— Я ніколи не могла уявити, що доведеться пережити щось подібне на 2004 рік — сказала вона. — Але стався набагато потужніший сплеск, який дав початок формуванню української нації, а не просто етносу.
Не тонкосльоза від народження, письменниця зізналася: плакала на Майдані двічі. Перший раз – коли побачила на території Михайлівського собору тіла, накриті прапорами. Вдруге – коли під гімн Небесної Сотні «Пливе кача» на Майдані прощалися із вбитими 18-20 лютого захисниками Майдану.
— Несли вашого земляка Устима Голоднюка, і я дивилася на закіптюжений прапор Збаража із чорною стрічкою, — каже Ірена. — Впродовж Майдану я бачила цей прапор дуже часто, чула вигуки: «О, з нами є Збараж!». Пригадувала початкове піднесення, і тут цей контраст: труна, обгорілий прапор…Втрачати таких чистих хлопчиків несправедливо. Але, як мати двох доньок, я розумію: я б ніколи їх не зупиняла, якби вони йшли боротися за свій народ. Тому що це справа честі, це те, що надає сенсу всьому життю. Велика ласка Божа, що мені довелося долучитися до чогось дійсно важливого, значущого і побачити, як народжується нове покоління…
Зараз на майдані, за словами Ірени Карпи, людей не меншає. Стоятимуть, поки життя не зміниться на краще. «Прагнуть ідеалу, і це нормально, — каже Карпа. — Дуже важливо, що ми маємо нову героїзацію. Пам’ять загиблих ми не зрадимо. Дуже дорогу ціну Україні довелося заплатити, але без цих жертв, на жаль, нічого не відбулося б. Майдан потанцював би, поспівав, знудився б і розійшовся. Події, що відбулися, дуже жорстокі, але таким є хід історії».
Присутні у залі, задаючи письменниці питання, резюмували: поки що простий народ і владу гуртує Крим, але після стабілізації кризи майданівці не дадуть чиновникам спуску. Карпа погоджувалася з такою позицією і радила із нечесними представниками влади «культурно» з’ясовувати стосунки вже.
Козак 4-ої сотні Михайло Гаврилюк, винятково скромний і по-дитячому щирий чоловік, теж переконаний, що розходитися Майдану рано. «Стоятимемо доти, доки до «штурвалу» не стане лідер, який дбатиме про Україну та українців», — заявив він.
«Беркутня» гадала, що, роздягнувши Михайла догола, принижує його, а насправді козак продемонстрував свою моральну вищість і зрештою став народним героєм. Якби, каже, пручався, «робокопи» забили б до смерті. Але помирати йому не хотілося. Вдома чекали дружина і малий син, тому виконував деякі команди «Беркуту», та не всі. Пройти через стрій звірини у погонах, приміром, відмовився. Своїх кривдників давно пробачив. «Хай їх судить Бог, Він усе бачить», — каже Михайло.
Світлана Ліщук, МІсто
