44 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Данила Апостола продовжує проєкт «Героям слава». Знайомтеся: артилерист на псевдо Діброва, який в цивільному житті перекривав будинки, а тепер — прикриває піхоту.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, йому було 32. Ранок 24 лютого 2022 року зустрів чоловіка дзвінками о дев’ятій ранку.
— Тоді мав бути вихідний, я ще спав. — З колегами планували їхати оглядати черговий об’єкт, працював даховиком, а натомість ми попрямували до військкомату.
Біля Тернопільського ТЦК зібралося чимало небайдужих: ветерани АТО, строковики, добровольці. Жива черга розтягнулася аж до ресторану «Олеся». Того дня потрапити всередину не вдалося, тому чоловіки моніторили ситуацію та повернулися за тиждень:
— Нас було шестеро, проте нас не взяли. — каже Діброва. — Рекомендували створювати загони тероборони для контролю власних районів.
Оскільки Діброва раніше не проходив строкову службу, йому знову відмовили: він повернувся до роботи з дахами, взяв новий об’єкт, але внутрішнє рішення вже було прийняте. Перед Новим роком чоловік прямо сказав дружині, що служитиме у будь-якому випадку.
Так він ходив до військкомату чотири рази. Кожен такий похід супроводжувався сльозами дружини та сумними проводами, які щоразу завершувалися несподіваним поверненням додому. Врешті Діброва вирішив, що не покине приміщення ТЦК, доки його не відправлять у частину. Це був початок 2023 року.
— У Часовому Яру була хороша школа, — розповідає артилерист. — Мій командир на псевдо Хохол вчив усього, а старший навідник Кіндрат передавав свій досвід. У нашому підрозділі кожна одиниця має вміти замінити будь-кого.
— Де встиг поспати — там і спав, де вхопив шматок хліба — там і поїв — каже він. Тоді безпілотників було менше, ніж зараз, але позицію розрахунку вичислили. Почався масований обстріл. Командир гармати наказав усім негайно спуститися в укриття.
Коли інтенсивність вогню трохи спала, командир батареї на псевдо Форсаж разом із бійцем Латишем приїхали на допомогу.
— Комбат особисто приїхав на «Паджеро», щоб евакуювати розрахунок — пригадує Діброва. — За дві ходки нас усіх вивезли, навіть гармату змогли витягти. Це був лише другий тиждень моєї служби в бригаді, і цей випадок показав, наскільки важливий колектив.
Один із найбільш напружених моментів стався під час виходу з кільця в районі населеного пункту Новоіванівка на Курщині. Ранок почався зі звичних обстрілів та «приходів». Це був 2024 рік, — Був наказ тримати кругову оборону — каже Діброва. — У наш тил зайшла 155-та бригада морської піхоти ворога, вони живих не залишають.
Наш підрозділ став в кругову оборону допоки командування не організувало вихід з кільця. Більшу частину людей вдалося вивести, проте на позиціях залишилося понад двадцять осіб. Діброва з товаришами був на двох звичайних цивільних машинах.
— Ми їхали за основною колоною, але не встигли — продовжує він. — Попереду було роздоріжжя на три дороги. Хлопці на «Хаммерах» відірвалися швидше, і ми не побачили, куди вони звернули. Залишилися самі в оточенні.
Надійшло попередження про можливий штурм ворога під ранок. На все село залишалося сім українських бійців, хоча ворог, ймовірно, вважав, що їх значно більше. Зв’язок був відсутній: ані мобільна мережа, ані термінали Starlink не працювали.
Виїхавши за Новоіванівку, бійці почали відстрілюватися від ворога.
— Ми дали таку відсіч! — емоційно розповідає Діброва. — Стріляли з автоматів, побратим поруч перезаряджав, а я тільки встигав змінювати зброю. По нас гатили з РПГ. Снаряд влучив в асфальт за п’ять метрів від машини. Осколки пройшли за пару сантиметрів нижче паливної лійки бака — залишилася наскрізна дірка. Влучило і в диск колеса.
Найстрашнішим на фронті Діброва називає ворожі диверсійно-розвідувальні групи ТА попри постійну небезпеку, артилерист пишається успіхами свого підрозділу: особливо йому запам’ятався початок контрнаступу на Запоріжжі.
— Тоді наче крила виросли — ділиться враженнями Діброва. — Небо світилося, як під час феєрверку. Поруч, за 50 метрів, були приходи, але ніхто й не думав припиняти вогонь. Це був чистий адреналін. Хоча згодом, коли бачиш обгорілих танкістів, які йдуть пішки з поля бою, відчуваєш лише сильний біль.
Захід на Курщину він також називає героїчним кроком.
Бійці розуміли, що це необхідно для зняття навантаження з інших ділянок фронту.
— Нам дзвонили хлопці з території України й казали, що у них нарешті перестали літати КАБи — пригадує він. — Нам там було значно важче, зате їм стало легше. Під Вовчанськом тоді вперше за довгий час настала тиша на кілька днів.
З повною версією можна ознайомитись за посиланням: https://te.20minut.ua/lyudi/perekriti-nebo-yak-ternopilskiy-dahovik-stav-komandirom-garmati-11994481.html
