Сьогодні спілкуємося з військовослужбовцем 50-ї окремої артилерійської бригади — головним сержантом, командиром гармати 2-го самохідного артилерійського дивізіону з позивним «Яма».

Микола родом із Рівненщини та виконує бойові завдання на сході України, де артилерія щодня відіграє вирішальну роль.
Говоримо про війну очима мобілізованого військовослужбовця, про відповідальність командира — і про те, що дає сили триматися: родину, маму і маленьку онучку, яка чекає його вдома, про синів.
— Твій позивний «Яма». Як він з’явився?
— Дуже просто. Моє прізвище схоже на це слово, от і прижилось.
— Яка відповідальність лежить на командирові гармати в бойових умовах?
— Найперше — це люди і техніка. Маскування, замітання слідів, швидкість роботи — усе для того, щоб розрахунок і гармата залишилися живими.
— У твоєму розрахунку більше новобранців чи досвідчених?
— Переважно нові, всі пройшли навчання. Є й ті, хто прийшов з піхоти та морської піхоти — вони вже бачили війну на власні очі.
— Як ти опинився в 50-й артилерійській бригаді?
— Хотів служити на потужній техніці. До цього був на 2С1, але знав, що тут буде «Богдана». Коли бригада формувалася — мене послухали і перевели сюди. Я хотів воювати на цій техніці. Службу почав у грудні 2022 року.
— А чим займався до війни?
— Будівництвом. Я майстер, люблю точність, цифри, розрахунки. Саме це і знадобилося в артилерії.
— Про що думаєш у хвилини тиші?
— Найчастіше — про онучку. Їй скоро рік. Думаю, як візьму її на руки, як буду з нею гуляти. Вона ще маленька, але саме заради таких дітей ми тут стоїмо.
Коли на бойових — не до думок, там усе на автоматі. А коли є тиша — одразу згадую дім.
— Ти часто спілкуєшся з рідними?
— З мамою важко. В неї кнопковий телефон, інтернету немає. Тому відсутній зв’язок. Дзвоню через дружину: вона приходить до мами, вмикає відео, і мама мене бачить. Для неї це велика радість, і для мене теж.Тішуся своїми синами, маю їх трьох, радію кожній хвилині коли з ними спілкуюся.
— Хочеш передати слова рідним і землякам?
— Дуже, користуючись нагодою дякую своїм землякам. Передавали нам маскувальні сітки, допомагали з колесами, фінансово підтримували. Окрема подяка Людмилі Наумчук, завучу Зірненської школи. Я пам’ятатиму добрі справи і нехай в них усе буде добре.
Район виконання бойових завдань — це постійна напруга і ризик. Але попри це, Микола тримається. Бо знає: вдома на нього чекає мама. І маленька онучка, заради майбутнього якої він сьогодні стоїть на захисті України.
— Дякуємо вам за службу. Що скажете наостанок?
— Тримайтесь, каже Микола. Ми обов’язково переможемо. Питання лише часу. Слава Україні!
Юрій Кульпа





















