Пройшов шлях від фермера до військовослужбовця, пережив контузію і залишається на фронті вірним своїм цінностям. Знайомтеся у проєкті «Героям слава» на Халк — водій-електрик 44 артилерійської бригади на псевдо Халк.
Контракт — за три місяці до наступу
Псевдо Халк хлопці дали жартома, бо сам він з дитинства високий і кремезний. Родом із Чернівецької області, звик працювати на землі: допомагав батькові у фермерстві, знався на техніці й не боявся фізичної праці.
Свого часу відслужив строкову службу у морфлоті. За три місяці до повномасштабного вторгнення підписав контракт із 44-ю артбригадою і потрапив у розвідку.
Спершу їх мали відправити в зону АТО на ротацію. Та уже після першого шикування вирішили залишити всіх у підрозділі — з того часу він постійно в розвідниках.
— Спершу були бусолі та карти, був топогеодезистом, — пригадує він. — А тепер працюю водієм-електриком. Розбираюся в техніці, тож неважко.
Думав, що «квітка»
Географія його служби за ці роки простягнулася від Київщини до Запоріжжя. Завдання переважно були найбільше пов’язані з дронами.
Після бусолі його поставили на «матрас» — так між собою називають дрон Matrice.
— Цікава робота, — згадує він. — Бачиш, як танки їздять, де гармати стоять. Наша арта працюює чітко, за раз нищила по кілька одиниць техніки.
У розмові Халк згадує свою машину — броньовану Джуру, українського виробництва.
— Добра техніка, — каже, — розроблена на основі марки «Toyota 70» зверху з броньованою капсулою.
Щоправда, не раз Джура була під ударом. Одного разу «ефпівішка» влучила зовсім близько. Це, за його словами, найстрашніше, що довелося пережити. Як висловився співрозмовник — «думав, що мені «квітка».
— РЕБи заглушили ворожого дрона, і уламки впали поруч, — пригадує. — Двері від удару відчинилися, мене контузило. Три колеса пробило, але я все одно забрав Джуру звідти на докатці. На щастя ми з побратимом — цілі. Волосся на руках трохи присмалилося, але то пусте.
Війна постійно змінює правила. Ефпівішок стало надто багато, каже.
— Бувало, що по декілька разів пробували на позицію прорватися — не виходило, — пригадує. — Третій раз поїхали на ризик і все ж таки пройшли.
Нові дрони летять уже на оптоволокні, їх важко звести з курсу РЕБами чи «знезаразити». З автомата по них не так просто влучити, тому на допомогу приходять мисливські дробовики: майже як полювання на качок. Халк розповів, що для військовослужбовців навіть організували спеціальні навчання, аби вміли правильно користуватися цією зброєю.
Лорда засипало уламками
Разом із хлопцями у підрозділі служить і Лорд — пес породи кане-корсо. Собаку подарували одному з бійців, бо той з дитинства любив псів.
— Він в строю, — усміхається Халк, — наш побратим.
З ним теж пов’язана цікава історія. Одного разу ворожий «каб» упав на будівлю, де перебували хлопці. Халк саме виїхав, а двоє побратимів залишилися. Їх контузило, одного посікло склом. Лорда тоді засипало уламками. Він був ще зовсім малий, і хлопці, перш ніж шукати зброю, почали розкопувати собаку.
— Господаря теж контузило, він уже був у лікарні, — пригадує боєць. — Коли я знайшов Лорда — живого і цілого, кинув фото в лікарню — він плакав.
Згодом зрозуміли, що Лорда вибуховою хвилею занесло під розкладачку, яка витримала цілу гору цегли.
— Він не скавчав, лише хрюкав і пити просив, — веде далі Халк. — Напоїли, придивилися до нього — жодної подряпини!
Зараз Лорду рік і три місяці, він виріс у кремезного пса вагою близько шістдесяти кілограмів. Утім, характер лишився вразливим.
— Дуже боїться кабів і шахедів: як чує свист — місця собі не знаходить, — зізнається військовослужбовець.
Його господар узагалі любить собак, раніше мав алабая, який утік із позиції. Тож хлопці вирішили подарувати побратимові цуценя. Знайшли кане-корсо в Інтернеті й купили. А під час відпустки щасливий господар забрав Лорда до себе.
— Я його ще називаю Слинявчик, бо об штани постійно витирає мокру морду, — сміється Халк.
Побут — у землі
Команда у Халка за ці роки майже не змінилася.
— Пішли тільки ті, хто мав серйозні поранення чи трьох дітей удома, — розповідає про своїх. — Прийшли декілька нових на заміну. А «старики» лишилися, — пояснює він. Серед нових контрактників — хлопці по 25 і 30 років. Тут усі швидко стають рівними. Ділимося всім, бувало, їмо з одної ложки, балуваних нема.
У підрозділі навіть з’явився свій кухар-ентузіаст. Один із бійців особливо любить готувати.
— Так борщ варить, що й удома кращого не куштував, — каже Халк. — А ще перець фарширує. Для нього кухня — це задоволення.
Та весь побут у них — в землі. Хіба лише перебігти можна, решта життя — в окопах. Раніше, за словами Халка, було простіше. А тепер стільки «FPV», що не розуміє, звідки окупанти їх беруть. Найскладніше — переїзди. Халку потрібно підвозити боєкомплект, міняти людей.
— «FPV» тепер всюди, — каже. — Хлопці втомлені, але ніхто не скаже, що піде додому, доки війна не закінчиться.
Він пригадує, що ще недавно найбільше боялися артилерії чи «Градів». Мокші не надто влучно ними володіли.
— У машину снарядом майже нереально попасти, — продовдує Халк. — А зараз якщо дрон влучає — від неї нічого не лишається.
Вискочили за долі секунди
Ще один випадок стався на бусі. Вони зупинилися на дорозі, коли хтось крикнув: «FPV!»
— Ми встигли вискочити за долі секунди, — розповідає швидко. — Дрон потрапив прямо в бус. Тоді якраз голову підняв і побачив, що він іде на ураження.
Машина — побита вщент. Якби не крик людей, хтозна, чи ми б лишилися живі.
Халк завжди їздить із відкритими вікнами. Так краще чути, якщо десь люди попереджають чи дрон реве. Найприємніше у таких історіях, каже коли всі живі. Його завдання як водія відвезти хлопців на позиції, забрати, та, як побратим, завжди за них відчуває хвилювання і тішиться коли везе цілими та неушкодженими.
Водій,за словами Халка, — найнебезпечніша професія на фронті. Дороги — розбиті, ризик на кожному кілометрі: скиди, міни.
— Їздимо вночі без фар, на швидкості, вісім кілометрів до позицій — за десять хвилин, — ділиться Халк, — та в темряві будь-який маневр стає смертельним, так і піхоту можна збити. Тому ми усі забезпечені нічниками, видно краще, хоч хороший тактичний нічник коштує кількасот тисяч гривень. У «Джури» є нічна відеокамера, а зверху можна встановити кулемет та керувати ним з люку, не виходячи з машини.
Якщо порівнювати фронтові місії Халка, йому таки краще за кермом. Коли немає бойових виїздів, він щось лагодить. Мовляв, «так день проходить швидко».
800 га поля
У мирному житті у Халка також була відповідальна справа. Від діда у спадок земля залишилася. Спершу здавали в оренду, згодом спробували з батьком працювати, а потім і самі орендували. Всього обробляли вісімсот гектарів.
Зараз роботи менше: через війну люди почали виїжджати, а землю — продавати.
— Тепер господарством керує батько, — каже Халк. — Наймає людей, обробляє поля. Тато все життя землею займався.
Удома також його дружина і двоє дітей. Малому рік і три місяці, донечці — шість років.
— Малий завжди зайнятий, — усміхається Халк. — Донечка — вчиться, я телефоном заохочую її до науки, бо тільки мене слухає.
Відпустки дають щопівроку — були з сім’єю в «Буковелі».
— Там — бугаї, а служити — нема кому, — дивується. — я не міг дивитися, тож — сіли й поїхали.
А там, в окопах, він думає про те, як після Перемоги знову працюватиме на землі та навчить дітей любити працю так само, як його колись навчив батько. Для нього це і є Україна — родина, поле й свобода, яку боронять прості люди.
Оксана Чмиленко
20 хвилин
