Йому 29 років. За плечима – бої на Покровському напрямку, у пам’яті – біль від втрат, а в серці – незламна віра у бойове братерство. Тернопільський гвардієць на псевдо Стаєр нечасто дає інтерв’ю і розповідає про власний бойовий досвід. Але в цьому інтерв’ю від поділився з нами про свій шлях у війську, ритуали перед боєм і мрії про майбутнє.
– Як ти прийшов на службу?
– У 2020 році я потрапив на строкову службу в 2 Галицьку бригаду Національної гвардії України, а наступного року уклав контракт і почав вже професійну військову службу. Зараз можу сміливо сказати, що тоді я зробив усе правильно! Жалію лише про одне – що не пішов до армії раніше, бо нічого не знав тоді про військо.
Мій перший рік на контракті йшов своїм ходом, досвід набирався поступово. Це був час адаптації: фізичної, моральної, психологічної. Саме тоді я почав розуміти, що таке справжня армія й командна робота.
– Яким для тебе був початок повномасштабного вторгнення?
– Мене викликали з відпустки, це був останній день відпочинку. Я не сильно засмутився, але коли приїхали з села в місто, о 4 годині ранку нас підняли по тривозі. Спочатку думав, що це навчання, але ні – почали видавати набої та готуватися до чогось масштабного. Тоді стало зрозуміло, що почалося повномасштабне вторгнення.
– Як відреагували рідні на рішення йти на фронт?
– Це не сталося одразу. Спершу я просто проходив службу за контрактом. Згодом почали формувати підрозділи для відрядження у район ведення бойових дій.
– Де саме проходив службу, які напрямки були найскладніші?
– Перший виїзд на Покровський напрямок був важким. Але завдяки зусиллям усього підрозділу та кожного мого побратима, на мою думку, ми гідно себе проявили. Ми відбили всі штурми противника і не дали здійснити прорив. Там багато чого відбувалось, але це зрозуміють лише ті, хто там був – наскільки це було важко. Були і загиблі, і поранені.
– Який момент на фронті запам’ятався найбільше?
– Тоді мій взвод зайшов на позицію і через три доби туди по вдарив російський дрон «Ланцет». Підвал завалило. Там були Павлік, Барсік і Лосик. Їх вдалося евакуювати лише через три доби – усі були поранені. Лосик отримав тяжке поранення, Павлік – із переломом руки та шістьма зламаними ребрами. Барсік – із контузією. Сильним ударом для нас всіх став момент, коли загинув наш побратим Дмитро. Був мінометний обстріл і його позицію завалило. І ніколи в житті не забуду, як нас обстрілював танк. При пострілах артилерії чи міномету, ще можна було хоч якось зреагувати, коли щось летіло в наш бік. Але, коли танк починав стріляти по позиціях, а ти був не в укритті, це було абсолютно несподівано й страшно. Насправді, було багато різних моментів і випадків. Але саме ці події найбільше закарбувалися в моїй пам’яті.
– Що для тебе означає братерство?
– Братерство для мене – це більше, ніж дружба. Це відчуття, що поруч із тобою людина, якій ти довіряєш своє життя і яка в будь-який момент готова ризикувати своїм, аби врятувати твоє. Це коли ти знаєш, що навіть у найважчій ситуації ти не залишишся сам. Були моменти, коли побратимство буквально рятувало життя. Наприклад, після обстрілів чи «прильотів» хлопці витягували один одного з-під завалів, під вогнем евакуювали поранених, ділилися останнім – водою, їжею, ковдрою. І навіть у тих умовах, коли здавалося, що сил уже немає, саме підтримка побратимів змушувала триматися далі. Ми всі дуже різні в цивільному житті, але на фронті ці відмінності зникають. Там важлива тільки надійність і готовність прикрити спину. Побратимство – це той невидимий зв’язок, який об’єднує сильніше за будь-які слова.
Я дуже вдячний всім цим мужнім чоловікам, які були з нами там. Ми були разом, пліч-о-пліч працювали. Це дійсно честь – бути знайомим і боротись за Батьківщину с такими людьми. Святий, Сарен, Рос, Студент, Шахтар, Мародер, Зевс, Сєня, – це суперлюди.
– Що тримає тебе емоційно? Що дає сили продовжувати служити, воювати?
– Мене рухає вперед думка про ворога. Я знаю, що він там, готується, вдосконалюється, чекає. Це не дає спокою. Саме це змушує мене триматися, бо якщо ми здамося, то будемо змушені підкоритися. І тоді шансів щось змінити вже не буде – принаймні найближчим часом. Так, війна виснажує. Але страх поразки, бажання захистити своїх і любов до України сильніші за втому. Саме вони не дають опустити руки.
– Як змінились цінності після фронту?
– Мої цінності після фронту майже не змінилися. Я і раніше знав, що важливо, але війна показала це по-справжньому. Людяність, доброта, любов, – ось що реально має значення. Тут ти бачиш, як легко все інше зникає. Війна навчила не брехати самому собі. Усі ці «важливі» речі, про які ми думали раніше, зникають дуже швидко. Люди, свобода, земля, на якій стоїш, – це все, що має сенс. Решта – порожній шум, який зникає.
– Чи були особисті ритуали або оберіги, які ви брав із собою на бойові?
Так, у нас у взводі був маленький, але дуже важливий ритуал. Перед виходом на завдання кожному торкалися чола святою олією. Це було, ніби благословення, ніби коротке нагадування: ми йдемо разом, і повернутися маємо теж разом. Коли всередині кипіла тривога, ця секунда тиші й відчуття спільності справді допомагала триматися. Хтось сприймав це, як звичайний обряд, хтось, як захист, але всі ми знали: після цього на душі ставало трохи спокійніше. Це був наш спосіб відчувати, що ми не самі, що з нами стоїть щось більше.
– Чи є талісман, побажання або молитва, яку читали перед боєм?
– У кожного було щось своє – хтось тримав іконку, хтось ланцюжок або невеличкий оберіг від рідних. Перед завданням ми часто просто бажали одне одному вижити і повернутися живими – коротке побажання, але важливіше за будь-які слова чи молитви.
– Як проводиш вільний час чи є хобі?
Люблю бігати та проводити час у горах. Біг для мене – не просто спорт, а спосіб підтримувати себе фізично і морально, відпочивати душею і приводити думки до ладу. Також люблю приїжджати в село до батьків, насолоджуватися тишею, свіжим повітрям і спілкуванням із рідними. Це допомагає відновитися та відчути баланс між роботою, обов’язками і особистим життям.
– Про що мрієш після перемоги?
– Після перемоги мрію про відновлення країни та безпечне життя для людей. Особисто хочу продовжувати службу, адже це дає відчуття цілісності і можливість захищати те, що важливо. Військо стало для мене частиною життя, дає відчуття мети і можливість захищати свою країну та людей. Це не лише професія, а спосіб залишатися корисним і підтримувати порядок там, де він потрібен. Крім того, служба формує дисципліну, відповідальність і дає відчуття єдності з побратимами, що важко знайти в будь-якій іншій сфері життя.
