За доброю традицією Тернопільський академічний драматичний театр імені Тараса Шевченка розпочинає свій новий сезон прем’єрою. 28 вересня шевченківці покажуть трагікомедію «Тернопільська неаполітана». Режисер-постановник – народний артист України, лавреат Шевченківської премії Федір Стригун за основу взяв драматичний твір Надії Ковалик «Неаполь – місто Попелюшок». Але вагомо попрацював над сценічною редакцією цієї п’єси. І вона набрала актуального звучання. Пише Микола Шот у статті на Новини Тернопільщині.
Навіть більше, можу твердити, що головна героїня – Марія має свого тернопільського прототипа, якщо йдеться, чому вона виїхала під час великої війни з України за кордон. Причина до болю звична – через малого сина, який боявся виття повітряних тривог, ревіння дронів і ракет, що ворог і донині запускає на цивільних українців. Додам ще кілька штрихів з Маріїного життя. Вона – мистецтвознавиця за фахом, вдова, рідний брат її воює на передовій, удома залишила маму, яка часто хворіє. Марія ж як біженка опинилася в Італії, де знайшла роботу покоївки в тутешній заможній родині. Звісно, доводиться їй терпіти не завжди добре ставлення до неї і синьйори, і синьйора.
Виконавиця ролі Марії акторка Наталія Черненко каже, що образ її героїні – збірний усіх українських жінок, які страждають, змушені виїхати у світи не з доброї волі. І водночас уособлюють Україну, є патріотками. На сцені Марія мовить про любов до рідної землі, до того, що її оточувало, це – її джерело, віра, щоб повернутися назад додому: «Українці різні, але прагнення жити на одній землі, говорити своєю мовою, ходити до однієї церкви обʼєднує багатьох. Наша держава ще дуже молода й зараз для неї важкі часи». Коли ж сеньйора Лючія хоче засмутити Марію, твердячи, що «в Україні немає справжніх чоловіків», українка одразу дає відсіч: «Ні, в нас справжні чоловіки, вони воюють на фронті».
Зрештою, сама сеньйора Лючія – нещасна, хоч і заможна жінка. Вона прагне витягнути себе з депресивного стану, не має щирих стосунків з чоловіком, хіба із сином. «Роль Лючії ніби для мене зшита, – ділиться власними думками народна артистка України Люся Давидко. – Дуже прагну, щоб мені вдалося донести образ цієї синьйори до глядача, бо в ньому є такої багато мене в житті. Лючія – вередлива, зла, весела, радісна, щаслива, мудра. У моєму віці такі ролі трапляються не часто. Це, як магія долі».
Розрадою, світлом для Лючії є її син Роберто. «Він – художник, тонка натура, з непростим внутрішнім світом, напевно, трохи з надломом чоловік, бо нестача сімейного щастя, тепла й любові на нього все-таки вплинула, тому його погляд на жінок своєрідний, до того ж його зраджує кохана», – ознайомлює мене зі своїм персонажем заслужений артист України Євген Лацік. І раптом Роберто зустрічається з українкою Марією. Коли він бачить та усвідомлює, що в неї вдома триває війна, гинуть люди, одначе в неї є сила триматися, жити, він захоплюється нею, напевно, в його серці спалахує також якась іскрина кохання, хоча в цьому не освідчується. Адже, дізнавшись, що Марія повертається додому, збирається й собі в Україну. Мати, звісно ж, його застерігає, бажає відбити в нього таке бажання, твердячи, що в Україні лунають повітряні тривоги, літають ракети, безпілотники, вбивають. Але розуміє, що не вдасться їй стримати сина, мовить: «Коли є поклик серця, треба робити те, що вважаєш, незважаючи на невідомість». Сам же Роберто зізнається Марії, що відчуває велику потребу бути для неї опорою, другом. Якщо вона дозволить йому наблизитися до неї, він підійде, якщо заборонить – відійде й чекатиме стільки, скільки треба.
Гадаю, вистава «Тернопільська неополітана» знайде щирий відгук у шанувальників Мельпомени. Бо з неї постає день нинішній – зі страшною війною й водночас щирими людськими стосунками та почуттями.
Додам, що в прем’єрній постановці зайняті два склади акторів. Сценографія та костюми Володимира Дороша. Асистент режисера – Назар Стригун. Помічники режисера – заслужений артист України Віталій Луговий, Юрій Черненко.
Микола Шот.
