ДУМА ПРО УКРАЇНУ
В годину розпачу, вагання,
коли прокляття топлять горде небо,
я не пилат, я не вмиваю руки,
я зводжуся крізь підлість і розпуку.
Іду на поміч, матінко, до тебе.
І ти даєш мені для битви силу…
І вже дзвенять на воронім стремена,
і предків клич звитяжний і священний
гірським потоком струменить у жилах.
У хвилю щастя, в сонячнім промінні,
коли від радості тремтить трава зелена,
стаю перед тобою на коліна,
моя свята, прекрасна Україно,
моя ласкава, вистраждана нене.
Не нарікай на мене, Батьківщино,
що упиваюся своїм дрібненьким болем,
що символом життя гіркий обрав полин
і серце, часом, сонцем називаю…
Тобою лиш живу, тобою день стрічаю,
тобою мучуся, за тебе і згораю…
Але люблю… і я не поміняю
ані на що тебе, коханий краю.
Бо я − твій син,
твій незрадливий син,
навіки!
МАТЕРИНСЬКИЙ СМУТОК
Ой скільки років вже пройшло
в світання голубе,
а мати ходить за село,
на сина мати жде.
Бо кров’ю плакали поля
в гіркий воєнний час,
йшли хлопці з-під Тернополя,
йшли хлопці з-під Черкас.
Прощалися з коханими
в холодний снігопад,
надіючись, що кожен з них
повернеться назад.
Та падали з атаками
у відблисках зорі,
а вдома їх заплакані
чекали матері.
В коханих вже на скронях сніг,
з другими вийшли в путь,
лиш матері дітей своїх
вже стільки років ждуть.
Благають небо голубе,
могили і рови…
А може, ще синок прийде?
А може, син живий?
Тремтіла зранена земля,
в холодний буревій
йшли хлопці з-під Тернополя
із нелюдами в бій.
І падали з атаками
у відблисках зорі.
І досі їх заплакані
чекають матері…
***
Поезія − серце народу,
а пісня − душа його.
Хто там в чоботях ходить,
топче святий вогонь?!
Посмішки жовчю підроблені,
ще й не впізнаєш здаля,
як вас тримає на собі
наша земля?
Історія − гордість народу
а мова − сила його!
Хто там у чоботях ходить,
топче святий вогонь?
***
Відлітають лелеки
У заморські світи.
Ти живеш недалеко,
Та мені не дійти.
Відлітають лелеки,
Журний спів з висоти…
Ти живеш недалеко,
А між нами – світи.
Василь ЯРМУШ (1968-1976 рр.).
Василь Ярмуш (1940–1976) – прозаїк, поет – дисидент з Тернопільщини. Народився в селі Острів, пережив тяжкі випробування ще юнаком під час служби в армії, отримав поранення та інвалідність. Попри недуги та переслідування радянської влади, він невтомно творив – писав поезію, новели, п’єси, гуртував однодумців навколо українського слова, та створював українську культурну спадщину. За любов до України та свою громадянську позицію Василя Ярмуша до кінця життя переслідували органи КДБ.
Його перша збірка «Казка про тебе» побачила світ у 1972 р.
У 1973 р. він одружився з медсестрою Марією Гринчишин. У них народилося двоє дітей – донька Мирослава і син Тарас. Життя поета обірвалося рано – у 36 років, проте його слово залишилося назавжди. Друга збірка «Граніт і полум’я» уже вийшла посмертно у 1976 р.
Творчість Ярмуша була пройнята любов’ю до України, правдою і силою духу. Сьогодні його культурна спадщина живе у піснях, виставах, поетичних збірках – ім’я поета вписане у культурну історію Тернопільщини.
28 серпня 2017 року у Тернополі по вулиці Сагайдачного на Алеї слави донька Мирослава, син Тарас та онук поета Степан відкрили іменну зірку Василя Ярмуша.
З плином часу донька поета Мирослава Ярмуш оформила авторське право на творчий доробок батька. Те, що вдалося зберегти в домашньому архіві, газетних публікаціях, тощо усе упорядкувала і видала поетичні збірки батька власним коштом, для того, щоб подарувати їх у бібліотеках Тернополя та 10 областей України. Так світ побачили: «Кіт Мацько» (2018), «Matsko Cat» (2019), «Ідилія Ночі. Лірика» (2020), «Соломія Крушельницька» (2022), «Дума про ЖИТТЯ» (2023) Василя Ярмуша.
А також Мирослава Ярмуш написала авторську художню книгу – «Сповідь Ідилії Ночі» (2023) Це біографічна книга заснована на реальних подіях, що розповідає про творчий шлях поета Василя Ярмуша та велике кохання її батьків, перевірене часом.
Я, як донька роблю усе можливе, щоб твори мого батька – Василя Ярмуша увійшли до шкільної програми з української літератури. Адже його Слово звучить дедалі потужніше, живе у книгах, піснях і на уроках літератури рідного краю. На моє переконання, поезія Ярмуша співзвучна з творчістю Василя Стуса та Василя Симоненка: у ній – патріотизм, боротьба за свободу й гідність українського народу, а також ніжна любовна лірика, яка полонить із перших рядків.
Окрім цього, я почала роботу над кіносценарієм до драматичної поеми «Соломія Крушельницька», яку Василь Ярмуш написав ще у 1972 році, проте її теми й образи напрочуд актуальні й сьогодні. Це твір, який поєднав у собі силу українського духу, красу поетичного слова й вічну актуальність мистецької місії.
У 2021 році поема була відзначена дипломом на міжнародному конкурсі «Коронація слова – 2021» у номінації «П’єси», підтвердивши свою художню вагу й значення для сучасності.
Попереду – новий етап: і хто-зна, можливо ця поетична поема засяє на українському екрані… Бо є твори, які стають Легендами.
“Легенда про Світло і Любов, яка не згасає”
Пів століття тому, коли день зіткався з поезією і світанки ще дихали сонячними метафорами, в родині поета Василя Ярмуша і його дружини Марії народилася донечка. Вони назвали її Мирослава – Слава Миру, як оберіг у часі, де вже тоді вітер знав, що ця дитина нестиме світло і його серця жар.
Батько був не просто поетом – він був тим, хто записував тишу світу, тим, хто чув, як рідна земля співає і відчував, як квіти говорять мовою серця.
Мирослава для нього була Росинка Веселкова, первоцвіт у людському вигляді. Вона ще не вміла читати, але вже знала, як тримати пальчиками сторінки світу. Коли він друкував свої вірші, вона натискала разом із ним клавіші машинки. Іноді – не ті. Але батько лише всміхався і починав спочатку, бо то вже була не помилка, а початок їхнього спільного творення.
Та час – як дим від пожовклої свічки – обірвав нитку життя Василя занадто рано. Душа його піднялася в небо, а донечка залишилась з пустотою, яку не заповнювали навіть спогади – бо була ще зовсім малою. Але мама Марія берегла світло – розповідала, показувала фотографії, тримала в словах пам’ять, як ладанку. І маленька Мирославочка почала відчувати: любов не зникає, якщо вона справжня. Вона – у серці. Завжди.
Минали роки, і Мирослава виросла. Та не забула. Вона знала: те, що незавершене, чекає її руки. І тоді, коли її власна душа прокинулася до Слова, вона відчула поклик батька – ніби його голос тихо пройшовся сторінками щоденника. Вона почала збирати кожну фразу, кожну думку, наче зерна для нового саду. Вона видала його поезію, спогади, новели. Вона вплела свій голос у батьківський спадок і не залишила його тінню, а засяяла продовженням -світанком після ночі.
А ще вона створювала свої власні казки, легенди, світлі історії, бо мала для кого – для дітей Героїв, для тих, у кого серце шукає тепло. Так народилася і її Легенда — саме Ти. Легенда про зв’язок, який сильніший за смерть, про любов, яка ніколи не згасає…
Бо батько – поет був наставником навіть після того, як пішов. Утворився наш невидимий світ, особливий зв’язок між Небом і Землею. Він учив її з неба – не словом, а Світлом Слова. А вона – його «Первоцвіт» – завершила задумане ним, не як обов’язок, а як Справу Душі. Вона не прагнула слави. Вона прагнула віддати люлям те, що створив її батько. Подарувати світло і любов людям через батькове Слово.
Так і постало Родове Дерево Легенди Ярмуш:
- з корінням у слові батька,
- зі стовбуром у любові доньки,
- з гіллям у легендах,
- з плодами — у книгах, бібліотеках і серцях людей.
Бо хоч батько пішов, його МироСлава зробила усе можливе – і навіть неможливе, – щоб озвучити батькове могутнє і пророче Слово:
На свіжих згарищах руїни
Здригалась втомлена земля…
Та не схилилась на коліна
Залита кров’ю Україна –
Ніким нескорена земля.
І ми не впали, не зомліли,
А йшли крізь смерті ураган…
І нас не ласка мами гріла,
Коли в п’ятнадцять ми сивіли,
В сімнадцять – гинули від ран!
(В. Ярмуш «Безсмертне покоління») 16. 05. 1973 р.
Це не просто вірш, це не єдині слова, про море розлитої крові на рідній землі… Це наші реалії і правдива історія українського народу, про війну, яку батько попереджав і писав ще пів століття тому, але ніхто не чув і не вірив.
Це – жива і правдива Легенда. Розділені небом і землею, залишилися поруч завдяки Слову і Любові. Бо родове дерево росте, коли хтось несе далі Слово, як знамено Ярмуш. Адже справжнє, і велика сила народжується там, де панує родинна єдність, безумовна любов і турбота.
Від батька до доньки, від доньки до батька.
Від неба до землі і від землі до неба.
Батьківська любов та опіка не знає меж ані часу, ані смерті. Це Легенда про світло, яке передається від покоління до покоління, щоб кожен з нас залишив свій золотий слід минулого і написав свою Легенду під власним автографом та унікальним почерком.
…ПЕРЕМАГАТИ,
А НЕ СХИЛЯТИСЬ!
ГОРІТИ, ГРІТИ,
ТА НЕ ЗГОРЯТИ!…
Василь ЯРМУШ
Мирослава Ярмуш,
донька Василя Ярмуша, громадська діячка
