Вже минув рік і місяць, відколи з нами немає знаного й улюбленого фотографа з файного міста Тернопіль — Андрія Шкварка. Члена національної спілки фотохудожників України. Майстра з великої літери, який умів геніально зупиняти мить. Його кожна світлина — це окремий світ, окрема історія, глибока, жива, справжня. Шкварко не просто фотографував. Він бачив — глибше. Не технікою, а душею. І якщо в багатьох людей є фотоальбоми, то в нього — був альбом сердець. Він зберігав миті, які інакше розчинились би у вічності. Але він їх не дав загубити. І це вже — більше, ніж фото. Це справжня культура пам’яті.
Ще й досі важко в це повірити. Важко писати. Здається, що «Автограф» — його студія — ось-ось розчинить двері, і Андрій скаже свої звичні слова перед знімком: “Посміхнись!”
Та тепер світло в студії увімкнене вже без нього. Але допоки живе фотографія — доти живе й сам фотограф. Я зроблю все можливе, щоб вогник «Автографа» не згас, щоб пам’ять про Андрія жила ще довгі роки.
У жовтні «Автограф» прийматиме дітей Героїв — уже традиційно. Але вперше — без Андрія. Тим не менше, світло буде увімкнено.
І під це світло ми зніматимемо написані мною 12 українських казок для дітей, серед яких — дві присвячені саме Героям і дітям Героїв.
Одна з них — відеоказка-присвята вийде 20 листопада, до Дня захисту дітей. Команда митців і друзів продовжує гуртуватися довкола дітей і пам’яті. Бо Андрій — тепер високо в небі — спостерігає з усмішкою, як його справа продовжується.
Для мене Андрій був особливим другом. Єдиним, хто ніколи не запитував: “Навіщо тобі крила?” Просто давав їх. І ще — фотографію для обкладинки моєї книги «Саме Ти — Легенда», яку я пишу. Ми планували зробити це разом, і хоч доля внесла свої корективи — його світлини таки з’являтся в цій книзі, як обкладинка — із підписом: Фото: Андрій Шкварко, фотостудія “Автограф”.
Це був, на превеликий жаль, останній проєкт, який ми обговорювали і створили разом із Андрієм. А книга стала трилогією. Про це я ще розповім згодом, а сьогодні — публікую Легенду, яку написала для Андрія і про нього.
Бо саме з неї розпочинаються всі мої Легенди. Це перша. І вона жива.
Першою, кому я передала текст — була його мама, пані Марія Іванівна, яку Андрій безмежно любив, за яку завжди турбувався. Коли вона прочитала Легенду — її очі наповнились слізьми. Але було в тому і тепло, і світло.
Андрій був Людиною. Душею компанії. Там, де він — завжди було життя, усмішки, підтримка. Він був поруч із усіма ,незалежно від віку чи статусу. Коли мені потрібно було увіковічнити пам’ять про мого батька, поета-дисидента Василя Ярмуша — Андрій допоміг без слів. Став на коліно перед старим фотоапаратом мого тата, і в цій миті — з’єдналися два світи: поезії та світла. Я завжди буду берегти цю світлину і його пам’ять. І вчитиму інших — як це робити з пошаною.
Бо пам’ять — це коріння майбутнього.
Я впевнена, що зірка на Алеї слави Тернополя на вулиці Сагайдачного має належати Андрієві Шкварку. Бо це — право митця. Людини, яка дарувала світло. І тепер — ця Легенда для всіх, хто знав і любив Андрія. І для самого Андрія — світлого, доброго, справжнього.
«ЛЕГЕНДА про Світло, що залишив Автограф»
Жив собі один чоловік, якого звали Андрій. Він не носив меча, не ходив у броні, не рятував світ із телеекранів. Але він умів найпотужніше з усього — бачити світло в людині… і зупиняти його в часі.
Його зброєю був фотоапарат. І кожна його світлина — не просто кадр. Це була розмова. Із душею. Із сутністю. Із тим, чого не видно на перший погляд.
Він створив студію, яку назвав «Автограф». Не тому, що прагнув слави. А тому, що розумів: кожен з нас залишає свій слід і підпис, як автограф на землі.
І фото — це один зі способів зберегти цю підписану мить.
В «Автографі» не було фальші. Там було світло. Справжнє.
Не тільки виставлене на штативі — а те, що Андрій вмів відчути, і показати їй самій: «Ось ти. Ти прекрасна. Ти — справжній витвір любові твоїх батьків».
Одного разу до студії прийшла дівчина на ім’я Міра. Вона мала свою легенду, про шлях та Ангела Міри, але Андрій не став питати зайвого… Він просто дістав білі крила… і зробив кадр, щоб легенда змінила не одне життя. Так народилася, дякуючи крилам Андрія, легенда про Легенду.
Минув рік. І тепер Андрія немає. Земне світло в його серці згасло. Але він залишив свій автограф — у кожному фото, в кожному проєкті, у кожному серці,
де його погляд крізь об’єктив відкривав людям їх самих. Та світло не гасне.
Бо в Міри народилася нова ідея, не менш світла легенда, яку впровадить в цій студії, щоб світло не згасло і пам’ять про Андрія жила багато-багато років. Саме там, де малята і діти Героїв творитимуть казки, де кожна дитина зможе стати промінцем. А кожне фото — продовженням справи того, хто вмів бачити душу. І хоча Андрій більше не натисне кнопку спуску затвора — його світло вже розлите в історіях, у крилах, у книгах і майбутніх легендах, у тих мріях, які він підтримав — іноді лише поглядом, іноді — зйомкою, а іноді — просто мовчки повіривши.
Це світло, яке залишив Андрія Автограф. Не в альбомі — а в серці цілого покоління, яке ще тільки вчиться бачити себе справжніми.
Бо Світло — це не коли тебе освітлюють.
Світло — це коли хтось вірить у тебе настільки, що ти сам починаєш світитися.
Перша Легенда Світлих ЛЮДЕЙ. Платформа пам’яті. Де кожна історія і світлина — це вікно в душу людини. Не табличка на стіні. А Слово. Світло. Пульс, що продовжує битися у спадщині Тернопільщини. Тому це перші кроки, нові українські казки і Легенди про величних Людей рідного краю, які я планую майструвати в Автографі і висвітлювати для людей.
Мирослава Ярмуш,
громадська діячка, майстриня казок і легендарних історій світлих Людей
