Музика привела його до війська, а війна — можливо, до нової справи. Знайомтеся, музикант-трубач, який став водієм медпункту 44-ї артбригади на псевдо Бард.
Від оркестру до сирен
У цивільному житті він був музикантом. У Тернополі навчався у музичній школі, згодом в училищі, продовжив освіту у виші. Однак, сцену й публіку змінив на форму та стройовий крок — у 2019-му вступив до лав військового оркестру. Та музика, яка колись відкрила йому дорогу до армії, згодом стала не єдиним покликанням. У 2021 році Бард наважився на зміну. Залишив оркестр і перейшов працювати у медичний пункт бригади. Хотів бути кориснішим, допомагати, рятувати. І досі не пошкодував про це рішення.
На новій посаді він устиг пробути лише два місяці, коли країну накрила повномасштабна війна.
— Нас попередили за кілька днів до 24 лютого, — пригадує Бард. — Сказали бути готовими до виїзду, але що саме відбувалося — ніхто не знав.
Не розуміли, що почалося
Спершу було доручення — поїхати до Львова по медикаменти. А вже ввечері того ж дня — виїзд на Житомирщину. По дорозі — новини про перші вибухи, перші повідомлення про наступ.
— Прибули на місце — вже ворожа авіація в небі, — пригадує тривожні дні. — Ми ще не розуміли до кінця, що почалося. У голові — суцільна невизначеність. Було страшно. Ніхто не був готовим до цього морально.
У перші тижні війни на Житомирщині їхнім завданням була евакуація поранених.
— Ми стояли поблизу кордону з Київською областю, — пригадує. — Так складалося, що у наші зміни не було поранених, але інші екіпажі вже вивозили важких. Обстановка була дуже напружена, у небі літали ворожі літаки, постійна небезпека. Почуватися безпечно на війні взагалі неможливо.
Коли надходили сигнали, то хлопці ховалися в укриття. Так масово, як зараз, БпЛА ще не використовувалися, лише авіація.
У біді не залишать
Житомирщина. Дніпропетровщина. Запоріжжя.
Ці області — як розмітка на його карті війни. Кожна з них залишила слід — спогади, обличчя, маршрути. Але найнебезпечнішою точкою на цьому шляху для Барда став роботинський виступ під час контрнаступу влітку 2023 року.
— Це був мій перший виїзд на активну вогневу, — згадує. — Якраз тривав наш контрнаступ. Обстрілювали з РСЗВ, артилерії. Їхати туди було страшно. Вперше я опинився в таких умовах.
Їхній екіпаж мав евакуювати поранених. Та щільний вогонь змусив стриматися.
— Ми зупинилися, — веде далі співрозмовник. — Але, дочекавшись закінчення обстрілу, ми негайно вирушили вперед і успішно евакуювали пораненого. Зазвичай вивозимо по двоє чи троє за раз. Домедичну допомогу їм уже встигли надати до нас. Ми ж мали якомога швидше доставити їх до стабілізаційного пункту.
Ледь не сховалися в БК
Бард — водій медичного пункту. Його робота — не просто дорога. Від нього залежать життя інших, а кожен поворот може приховувати небезпеку. Найважче було на початку.
— Кожен день — прильоти, — каже як про щось звичне. — На місцях чергування щоразу обстріли. Сидиш у підвалі, чуєш вибухи — і не знаєш, наскільки близько. Виходиш на подвір’я після обстрілу і бачиш безліч уламків.
Дуже допомагає підтримка побратимів. В укриттях під час обстрілів хлопці розповідали історії — про що небудь — говорили, щоб відволіктися. Усі один одного розуміють, знають через що проходять.
Та навіть у найнапруженіших ситуаціях бувало і смішно.
— Якось через щільний вогонь артилерії та РСЗО довелося зупинитись під найближчою посадкою — чекати, поки трохи вщухне обстріл, — розповідає з усмішкою. — Я побачив капонір і кажу: «Давайте туди!» А там — БК. Повний схов боєкомплекту наших військових. Ми тоді швидко до машини. Нас, на щастя, не засікли, і ми не видали схрону — територія рельєфна. Тепер сміємося: ото вже й вибрали місце для укриття…
Зі швидкістю до 170 км
Підрозділ забезпечений штатними санітарними (медичними) автівками, які, нажаль, не пристосовані до умов фронту — безпорадні на бездоріжжі. Тож хлопці вирішили проблему: додатково переобладнали позашляховик під евакуаційний автомобіль — зробили все своїми руками, за волонтерські та власні кошти. Тепер ця «швидка» проходить там, де інші б застрягли: невтримна по трасі, і впевнено долає фронтову багнюку.
— Машину пригнали волонтери з Англії, — каже нам Бард — А вже переробляли ми — самі. За волонтерські та власні кошти. І нічого, що усі медики — закотили рукави й зробили.
По трасі їдуть із сиреною. Для тих, хто бачить, — це медичне авто. Для тих, кого везуть — шанс вижити. Намагаються рухатися якнайшвидше. Бували випадки, що евакуація тривала всього 6–7 кілометрів — як між Оріховим і Таврійським. А бували й значно довші відстані — наприклад, від Гуляйполя до Покровська, до 30 км.
Працюють злагоджено: іноді їдуть на підмогу стабілізаційним пунктам, але переважно довозять до лікарень.
— З пальним у нас проблем немає, — усміхається «Бард». — Є наказ — бак ніколи не повинен бути нижче половини. Я за цим стежу, це моя відповідальність.
«Пам’ятай, що ти не один»
Удома, в Тернополі, чекають батьки, рідні і вона. Дівчина, яку зустрів випадково — приїхав у відпустці в гості до знайомих, там побачив її. Обмінялися контактами, спілкувалися онлайн. Згодом зрозуміли, що мають багато спільних поглядів. Тепер — щодня на зв’язку.
— Вона любить повторювати: «Пам’ятай, що ти не один у будь-якій ситуації», — ділиться найсокровеннішим. — Це найбільше підтримує.
Кохана надсилає Барду смаколики — знає, що він полюбляє мармелад і зефір.
А ще — хоче, щоб він навчився грати на гітарі.
— Привіз із собою, вчуся, як є хвилинка, — посміхається хлопець. — Але граю так, щоб ніхто не чув — йду в машину.
Гітара в колективі не є «душею компанії». Вільний час на фронті — для розмов з рідними, для читання, хтось дивиться фільми.
Щодо повернення до музики після Перемоги, припускає, що це можливо та лише для душі, не як до основної справи.
— Коли ми тут, на фронті, фарбували нашу машину — сподобалося, — пригадав Бард. — Було відчуття, що знаходжу в цьому себе.
Тому цілком можливо, що саме автомалярка буде подальшою справою і основною роботою для утримання сім’ї, про яку мріє відтепер.
