Ми – унікальна нація. Ніхто так не вміє жити всупереч, як ми. Ворог бомбардує – ми кріпимось. Ворог щось заявляє – ми відповідаємо. Ворог чхає – ми вже обурюємось. Московщина стала нашою музою. Токсичною, але натхненною.
У центрі нашого буття – не Україна, а не-росія. Ми не просто хочемо бути собою, ми хочемо бути чимось, що росії на зло. Говоримо не: «А ким ми є?», а: «Аби не як вони!» (Парадокс: хто в такому випадку диктує нам зміст?)
А ще ми – хронічні мазохісти. Любимо згадати, як нас катували, нищили, гноїли. І не просто згадати – смакувати. Переказувати по колу. Робити з цього пісню, документалку, цілу концепцію національної ідентичності. Весь світ показує фільми про героїв – ми про жертв.
І це не пам’ять. Це вже культ. Культ жалю. Культ поразки. Культ “як нам було зле”.
А потім дивуємось: чому ніхто не хоче з нами будувати майбутнє? Бо ми весь час живемо в музеї страждань.
Хочеться нагадати слова старого Донцова: «Націю врятує не вічний стогін скривджених рабів, а народження психології переможців.» Але ми поки що організовуємо Олімпіаду з гризоти. Медалі – за глибину туги й артистизм у стражданні.
Приблизно так я намагався пояснити одній відомій в Україні блогерці, в якої відеоматеріали переважно складаються “як нас знищували”, нащо вона мені відповіла “..що бля?”
Може, досить? Може, вже час жити за Україну, а не проти росії?
Бо інакше ми не будуємо державу – ми будумо антиросію в орендованій квартирі.
Тарас Аркуша,
Експерт з безпеки