– Йди, Мартусю, до панів, йди! Будь лагідною, бо пропадеш. Я ж стара, яку тобі поміч дам.
Марта сиділа біля відчиненого вікна, з якого відкривалася панорама саду і наче не чула бабусиних слів. Щебетали пташки. Червень пахнув цвітом і соковитою травою так, що паморочилося в голові. Гілка акації, зваблена вітром, заглянула до маленької кімнати, що більше нагадувала келію, і вивела дівчину із сумного заціпеніння.
Знову до панів… Вчора до пізньої ночі прибирала панські покої, прикрашала, квітчала їх, додому прийшла опівночі, і майже не спала.
Пані Марися, ця руда, цибата стара дівка, дочка панів Войцехівських, чинить над нею свавілля. Навіжена якась. То підкрадеться і вщипне так, що потім синець, як сливка буде, то штовхне, наче ненароком, то воду в кухні порозливає, – все б сироті робота. А вчора здерла з Мартиної голови гребінець і собі зачепила у коси.
– Мій буде, – зареготала.
– Хіба ж своїх не має? Для Марти це єдиний спомин про її покійну добру маму. Наче лагідний сон, як давня пісня. Чорний, блискучий зі срібними вічками-вкрапленнями – єдина потіха в її дванадцятирічному житті. Кожного вечора Марта знімала його з голови, ніжно гладила, мов кошеня, клала у полотняну торбинку біля себе. А вранці діставала і цілувала, згадуючи свою матінку. А тепер що? Кому пожалітися? Хто зрозуміє бідну дитину?
Марта змахнула з очей сльози і вийшла на вулицю. Була Зелена неділя. Вона повернула до Серету.
– Ти куди, дівче? Купатися рано, топитися пізно. – Сам собі відповів старий Мойша, тай подріботів бруківкою до міста. Марта підійшла близько до води. Присіла. Річка була глибокою. Щось зашелестіло в очереті. Дівчина долонею зачерпнула воду, вмила очі, на які знов накотилися сльози. Так було тяжко на серці, ніби шмат його відтяли разом з отим гребінцем.
Пішла поволі до панської садиби. Привіталася з огрядною Марією, що несла до покоїв свіжозібрані полуниці.
– Ти чого так пізно? – Запитала та. – За тобою вже питали пани.
Марта поспішила за Марією. Пан Зигмунд сидів у кріслі-гойдалці в новому самшитовому костюмі і набивав тютюном люльку. Пані Аделя з Марисею приміряли сукні і голосно сперечалися про нові фасони. Покоївка Наталка діставала з коробок капелюшки, які навперебій хвалили жінки. Скрегочуть як сороки, – подумала Марта. Глянула на Марисю. У її волоссі не було гребінця. Він лежав на різьбленому комоді. Великий клубок стиснув їй горло.
Вона непомітно прошмигнула до кухні, де її вже чекала гора брудного посуду, що залишився після сніданку.
Марія, вмостившись на низькій табуретці, чистила картоплю.
– Збираються на урочистості. – промовила.
Марта мовчала. Їй не хотілося ні з ким говорити, особливо з Марією, яка любила все випитати а потім паном розповісти.
– На похорони… – продовжила тихо Марія.
– А що, хтось помер? – запитала, якось байдуже, Марта, заглиблена у свої печалі.
– Та, ні. На похорони України.
– А як то?
– А ти не знаєш, дурненька. Хоронять пани нас з тобою, і наш Чортків, і нашу мову, і всю, усю Україну, – вона ще більше притишила голос, – Та що тобі казати, мала ти ще, та й нерозумна.
Затихла Марія, а на Марту ще більший сум набіг. Згадала похорон своєї мами. Чорну труну. А це ж якої треба труни, щоб поховать Україну?
– А хто її нести буде? Пани… Їм же не можна. Вони негодні.
Марта заходилася біля посуду і закінчила роботу аж тоді, коли панська бричка відгуркотіла з подвір’я.
– А я більше не піду до панів. – подумала. І не помру з голоду, як каже бабця. Он краще наймуся до вуйка Мойші, до його крамниці, він і читати обіцяв навчити, і писати. Вивчуся і ніхто не буде називати мене дурною. Якась незнайома досі хвиля піднялася в її малих грудях. Вона швидко побігла до великої кімнати, вхопила свій гребінець притиснула його до грудей, немов щось таке, без чого вона не проживе, а помре ось тут на місці, і повмирають всі – і бабця, і Марія, і вся Україна помре.
„Отче наш” – слова наплили, як марево. Марта вміла молитися. З молитвою вона лягала і вставала, відколи себе пам’ятає.
– Боже, врятуй мене, збережи всіх! Впала на коліна і заціпеніла. Не могла піднятися, чи від страху, чи від безсилля. Аж раптом наче грім небесний вдарив. Загриміло, загуркотіло, затряслося в повітрі.
– Марто, де ти?
Вбігла захекана Марія, хитаючи своїми круглими сідницями.
– Дитинко! – схопила її в обійми, притиснула до себе. – Пани тікають, чуєш? До своєї Польщі. Женуть їх з нашої землі. Так їм і треба! Марта дивилася на
Марію здивовано великими очима. І по тому, як їй легко ставало в грудях, вона розуміла, що Бог таки почув її молитву.
Вона урочисто, наче корону, одягнула на голову мамин гребінець і пішла з гордо піднятою головою туди, де гуркотіло…

Раїса Обшарська