Свій 65-ий квітень зустрів головний режисер Тернопільського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка народний артист України Олег МОСІЙЧУК. «Театр не має виховувати, а має ставити запитання», – переконаний він. Постановки пана Олега – завжди особлива бентега для глядача, значима подія в театральному житті. Він ставить запитання, як маємо жити, бути людиною, шанувати та любити своє, українське. За власне творче життя Олег Петрович створив також понад 20 кінообразів, особливо його зірка в кінематографі яскраво засяяла останнім десятиліттям.
– Пане Олегу, ви народилися у селі, де театру професійного, звісно ж, не було, може, хіба аматорський? Тому цікаво, чому захотілося після школи піти навчатися в театральне училище, а потім – і в інститут?
– Я виріс у таїні куліс театру, який заснував і був його незмінним поводирем мій батько. Народний колектив невеличкого селища Колки, що на Волині, власною репертуарною афішею, щорічними гастролями, участю в численних фестивалях багато років дарував глядачам своє щире, безпосереднє мистецтво. Тож, природно, що з вибором професії проблем не було. Після «восьмирічки» вступив до Дніпропетровського театрального училища, на той час єдиного в Україні спеціального навчального закладу, де готували професійних акторів.
– Ви одразу запрагли студіювати режисуру чи воліли все-таки бути актором?
– Факультет режисури Київського університету театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого закінчив уже пізніше, працюючи актором у Рівному, куди нас з дружиною запросив легендарний Володимир Опанасенко. Кількох сезонів плідної співпраці з ним було достатньо, аби визріло рішення зайнятися чи не найскладнішою професією в царині театру.
– Перша ваша постановка як режисера? З якого автора та пʼєси починали? Розумію, що робота була вдалою, адже з режисерського шляху не зійшли?
– Власне, після першої постановки (це була вистава «Українські бувальщини» за Марком Кропивницьким і Степаном Васильченком) колектив театру з-поміж інших претендентів обрав мене головним режисером. І хоча тоді такої практики не існувало, керівників установ призначало винятково Міністерство культури України, Київ «благословив» на посаду. Опираючись на якісну, високу драматургію, досконало знаючи можливості акторської трупи, мені не довелося докладати великих зусиль, аби за короткий час ствердитися у власних естетичних уподобаннях. Отож вісім років, до переїзду в Чернівці, очолював художнє керівництво Рівненського драматичного театру, без перебільшення скажу, це був один з найцікавіших періодів його творчості.
– Узагалі, як воно торувати той режисерський шлях? Що чи хто найбільше влаштовує різні перепони чи, може, усе гладко, без вибоїн?
– У найскладніші роки випробувань я не зраджував покликанню. Тим більше, що мав безліч запрошень на постановки до Івано-Франківська, Чернігова, Тернополя, Луганська, Львова, Хмельницького, Коломиї… Мої вистави й нині з успіхом йдуть на багатьох сценах українських театрів.
Звісно, були періоди надзвичайно складні. Відповідальність – не меншою, особливо, коли приймаєш той чи інший мистецький колектив і твоїм прізвищем підписують афішу. Намагання бути максимально чесним до професії та людей, з якими ділив частинку серця у стінах театру, долало всі негаразди.
– Ви завжди кажете, що театр повинен хвилювати? І та бентега має виринати вже з пʼєси? Як, власне, добираєте драматургічний матеріал для постановки, на що передусім звертаєте увагу, впевнені, що глядачів це теж пройме?
– Запорукою є висока драматургія. Я не прихильник «художніх вибухів», в яких форма домінує над змістом, хоча зараз, на жаль, саме це в тренді. Форма заради форми. Жодним чином не заперечую експериментів, пошуків модернової естетики, але це не завжди є новітнім поступом, як модно тепер казати, «європеїзації» театру. Насправді втрачається сенс його призначення – дослідження глибин життя, пробудження людської свідомості, молитви душі. Саме це й є основою того, чи сотворена тобою робота хвилюватиме прихильників театру.
– До відзначення цьогоріч Міжнародного дня театру ви запропонували шанувальникам Мельпомени нову власну роботу – театральну катастрофу «Обережно: дебют!». Чому саме такий вибір?
– Зажди була мрія зробити таку виставу, в якій зміг би розповісти одну з історій про театральне життя, про людей, які творять мистецтво. Снаги в цьому мені додала пʼєса французьких авторів Даніеля Наварро та Патріка Одекера «Чай з мʼятою або з лимоном». Власне, за мотивами цього твору й розпочав кілька місяців тому роботу над своєю черговою постановкою. Таке враження, що ті два французи писали про наш театр, зрештою, про будь-який інший, в якому я бував. Захопився сам сценічним вирішенням цієї комедії й вірю, що велику зацікавленість до цього викличу також у поціновувачів театрального мистецтва.
– «Театр не має виховувати, а має ставити запитання», – колись сказали ви мені в інтервʼю. У воєнний час, яким має бути театр, на ваш погляд?
– Нині з’явилося безліч сучасних проб пера на тему війни. Принаймні те, що потрапило мені до рук, не викристалізоване часом, не виболене, не переосмислене самими авторами. Це, як колись гасло було: «Зранку в газеті, а ввечері в куплеті»… Теми є, а от ідея! З цим здебільшого не складається. Незагоєні рани нинішніх подій ятрять більше, ніж те, що нашвидкуруч ілюструється в художніх творах. Тож, гадаю, театр буде здебільшого послуговуватися відомими драматичними творами.
– Як в одній сімʼї уживаються двоє народних артистів України. Адже такого високого звання удостоєна також ваша дружина – Ярослава, яка грає на сцені Тернопільського драмтеатру ім. Тараса Шевченка? Це, коли йдеться про творчу працю, складно чи, може, навпаки, допомагає?
– У побуті у нас з Ярославою теж суцільний театр у всіх його виявах. Цим і цікаве життя поза сценою.
– Чи часто берете до рук пензель? Адже Бог дарував вам ще художній талант.
– Зізнаюся – не вистачає часу. Та й з кожним роком він біжить дедалі швидше та швидше. Малюванням хіба іноді по-дитячому насолоджуюся разом з онукою Євочкою – найціннішим дарунком долі.
Микола Шот
Світлини з особистого архіву Олега Мосійчука.
