Журналіст і дизайнер з Тернополя Руслан Доротяк вже понад два роки проходить службу в лавах Національної гвардії України. Попри проблеми зі здоров’ям, він виконує бойові завдання в зоні активних бойових дій, опановує нові спеціальності й відверто говорить про реалії війни, моральне виснаження і втрату мотивації. У розмові з журналісткою Надією Гресою Руслан поділився особистим досвідом — від призову до фронту і власних сподівань після повернення.
«Мрiю про тишу». Iсторiя тернопiльського журналiста Руслана Доротяка, який став вiйськовим.
55-рiчний Руслан Доротяк — журналiст, дизайнер та блогер iз Тернополя. Тривалий час Руслан працював дизайнером-верстальником у редакцiї газети «Свобода» та журналiстом в Iнтернет- виданнях «ПроТе» та «Погляд». Крiм того, вiн активно брав участь у культурних i громадських заходах мiста. I тепер замiсть редакцiйних буднiв — вiйськова служба в Нацiональнiй гвардiї, попри проблеми зi здоров’ям.
У 2023 роцi життя Руслана докорiнно змiнилося. Пiсля зупинки працiвниками ТЦК дорогою на роботу вiн опинився у лавах Нацiональної гвардiї України. Проблеми зi здоров’ям не стали перешкодою — попри бiль у спинi, Руслан залишився в строю. Вiдтодi минуло понад два роки, протягом яких вiн служить у бойовiй частинi, опановує новi вiйськовi спецiальностi.
«Ми вже надто багато втратили, щоб просто так вiдступити», — зiзнається Руслан.
Мотивацiя зникла, однак залишається характер, впертiсть i вiрнiсть побратимам. Вiн не афiшує свiй журналiстський досвiд, бо, за його словами, в армiї мають значення лише людськi якостi. Пiсля перемоги Руслан мрiє лише про одне — тишу, спокiй i роботу, де нiхто не турбуватиме.
Пропонуємо вам глибоку й вiдверту розмову з людиною, яка пройшла шлях вiд мирного життя до вiйни, залишаючись при цьому собою.
Як почалася вiйськова служба?
— Того ранку я їхав на роботу. На той момент я працював в «Агропродсервiсi» оператором GPS-контролю. Хлопцi з вiйськкомату пiд’їхали й запропонували проїхати в ТЦК для перевiрки документiв. Я погодився, i ми поїхали.
— Чи було це для вас несподiванкою?
— Я сприйняв ситуацiю цiлком нормально. У 2022 роцi не пiшов добровольцем через проблеми зi спиною — розумiв, що при найменшому навантаженнi вона просто вiдмовить. I так сталося: щойно одягнув бронежилет, моя спина сказала: «Чоловiче, ти своє вiдвоював». Проте лягти в госпiталь менi не вдалося. Коли мене мали госпiталiзувати, саме проходили короткi курси з нашої вiйськової спецiальностi. Я попросив командира перенести лiкування, щоб хоча б щось вивчити. Коли ж курси закiнчилися, в госпiталi вже не було мiсця, i довелося чекати. Тим часом командування вирiшило, що менi варто на пару днiв виїхати в зону бойових дiй, щоб ознайомитися з ситуацiєю. Пара днiв розтягнулася на три мiсяцi.
Пiсля проходження ВЛК з’ясувалося, що у мене багато проблем зi здоров’ям, але все ж вирiшили вiдправити мене в бойову частину. Напевно, вирiшальну роль зiграла моя вiйськова спецiальнiсть ще з радянської армiї — топогеодезист. Але через кадровий голод довелося працювати на всiх посадах у 120-мм мiнометнiй батареї: я був i командиром, i навiдником, i номером обслуги. Нещодавно наш пiдроздiл реорганiзували, i, попри мiй поважний вiк, керiвництво вирiшило, що я здатний освоїти нову вiйськову спецiальнiсть. Тож три тижнi провiв у Словаччинi, де вчився на нову спецiальнiсть.
Зараз я проходжу службу в 15-й бригадi оперативного призначення НГУ “Кара-Даг” iменi героя України Богдана Завади.
Чи було важко адаптуватися до вiйськового життя пiсля журналiстики?
— Жодних проблем щодо адаптацiї не виникло. Як би це дивно не звучало, але служба ще в радянськiй армiї, хоча минуло з того часу тридцять рокiв, стала в нагодi. У нашому пiдроздiлi на той момент було приблизно 70% людей, якi взагалi не служили, причому всi вони були вiком вiд 45 i старше. Тому я у цей вiйськовий ритм повернувся доволi легко.
Що стало найбiльшим викликом у службi?
— Напевно, рiзниця у вiцi з командирами. Коли приходить юнак i починає розповiдати, що ми маємо звертатися до нього по iменi та по батьковi — це викликало певний спротив. Але за тиждень командир зрозумiв, що помилився з такою постановкою питання, i ситуацiя внормувалася.
Чи допомагає журналiстський досвiд у вiйську?
— Насправдi нiхто навiть не знає, що я мав стосунок до журналiстики. Тут твоя цивiльна спецiальнiсть не має значення — важливi лише особистi якостi. Якщо ти вмiєш комунiкувати з людьми i знаходити з ними спiльну мову, то байдуже, ким ти працював ранiше. У нас у пiдроздiлi було майже пiв сотнi людей, i жодних конфлiктiв нiколи не виникало. Ми всi одразу знайшли спiльну мову i потоваришували.
Що вас мотивує у найважчi моменти?
— Це, напевно, найважче запитання. Навiть не знаю, що сказати. Зараз немає мотивацiї. I не лише у мене, а й у всiх, хто поруч. Коли ми прийшли, всi вiрили, хотiли i сподiвалися на перемогу. Зараз вiд того не залишилося нiчого. Багато пiшло в СЗЧ (самовiльне залишення частини), а тi, хто залишився, тримаються на впертостi, на характерi. Ми вже надто багато втратили, щоб просто так вiдступити, тому продовжуємо. Але не знаю, наскiльки нас ще вистачить.
Чи плануєте повернутися до журналiстики пiсля вiйни?
— Нi. Єдине, чого я хочу пiсля повернення, — це спокою i тишi. Я надто довго перебуваю у соцiумi в замкнутому просторi. Коли кiлька тижнiв сидиш у блiндажi, i поруч iз тобою постiйно кiлька людей, починаєш по-справжньому розумiти, що таке особистий простiр. Тому зараз мрiю про роботу, де буду сам — сторожем, охоронцем, аби нiкого поруч, щоб нiхто не говорив i була повна тиша.
Як, на вашу думку, медiа можуть ефективнiше пiдтримувати вiйськових та суспiльство пiд час вiйни?
— А ось на мою думку, медiа зараз зовсiм не пiдтримують нi вiйськових, нi суспiльство. Медiа зараз, хоча так було завжди, женуться за клiками. Все, що стосується вiйни, зводиться тiльки до того, хто i де загинув. Я, особливо в тернопiльському сегментi, ще не бачив публiкацiй про якiсь героїчнi вчинки, про щасливi повернення додому — тiльки “загинув, загинув, загинув”. Я розумiю, що гинуть, це вiйна. Але дайте людям, не нам — нас не обманеш, — а тим, хто вдома, хто чекає, якесь сподiвання на щасливу розв’язку. Пишiть про тих, хто повернувся, хто обiйняв своїх рiдних i близьких — i нам легше стане.
Розмовляла Надiя Греса.
Читайте також: Герої серед нас: історія 19-річного ветерана війни з Тернопільщини Юрія “Черепашки” Єзерського.
Герої серед нас: історія 19-річного ветерана війни з Тернопільщини Юрія “Черепашки” Єзерського
