Олександр та Олег Атаманчуки — брати-близнюки із села Денисів Купчинецької громади на Тернопільщині. У 2014 році хлопці пішли на фронт, тоді їм було по вісімнадцять. Під час АТО обороняли Луганський аеропорт. У 2020 році Олег помер від інсульту, а Олександр і нині продовжує захищати Батьківщину. Історію добровольців Суспільному розповів їхній дідусь Михайло Спісак.
“19 день народження зустріли в Луганському аеропорту”
За словами Михайла Спісака, війна цікавила його онуків із самого дитинства:
“Прадід був з 32-го року. Він їм багато розказував, бо тут якраз лінія фронту була на річці Стрипі. І так вони тим захопилися. І потім я служив у Липецьку в авіації, у військово-повітряних силах, також їм розказував. Вони з маленьких зі школи почали в моїй формі ходити, потім я їм замовляв форму, шили в Тернополі. Влітку якісь каски будівельні на голову вдягали і в тій формі бігали, людей страшили. З дитинства їх так тягнуло до того війська”.
Після закінчення Денисівської школи хлопці обрали військовий шлях і вступили до Коропецького ліцею з посиленою фізичною та військовою підготовкою.
“Визволяли Слов’янськ. Потім поїхали на допомогу в Луганський аеропорт до побратимів. По дорозі потрапили в засідку. Був із ними командир Ковальчук Андрій Тимофійович. Якраз на їхніх очах цей літак з 25-ї десантної бригади Дніпропетровської збили росіяни.Три місяці були в повному оточенні, скидали їм з літаків їжу, боєприпаси. Дуже були бої, знищили їм всю техніку, всі засоби зброї, в бункері вони переховувалися. Кидали снаряди, які пробивали стіни. Визвав Ковальчук, їхній командир, вогонь на себе і під покровом ночі вдалося їм вийти з аеропорту”, — розповідає дідусь військових.
“Знайшли бідон з архівами УПА”
Воювали до 2018 року, а потім звільнилися зі служби. Працювали на цивільних роботах і займалися улюбленою справою — археологією воєнних подій. Михайло показує автомобіль — волинянку, якою брати їздили на розкопки.
“Такий джип. Їздить болотами — машина з великою прохідністю. Поставили жигулівський мотор “вісімку”. То їм дали з Києва таку машину, щоб мали чим їздити на розкопки”, — розповідає дідусь добровольців.
Олександр з Олегом були в групі пошуковців, які знайшли бідон з архівами УПА, каже Михайло Спісак:
“У Раю Бережанського району відкопали архів з бідоном УПА, служби безпеки. Але дуже були знищені ті папери. Віддали на реставрацію до Львова”.
Зазвичай, як розповів Михайло, онуки шукали артефакти часів Другої світової війни.
“Вони шукали невідомих солдатів, де захоронення були. Багато вони знайшли солдат. Якщо находили німецьких, то приїжджали зі Львова хлопці й забирали, вони мали спеціальне обладнання, щоб складати людський скелет. А якщо російських і українських — то десь на Волині зробили кладовище, то вони туди відправляли, а за німецькими — то приїжджали зі Львова”, — каже чоловік.
“Олександр дуже важко переніс втрату Олега”
У серпні 2020 року Олег Атаманчук помер від інсульту. Причиною могла стати давня травма — під час військових навчань Олег невдало приземлився з парашутом, тоді декілька днів був у комі, розповідає Михайло. Поховали бійця на місцевому кладовищі. На пам’ятнику — напис: “Десантники не помирають. Вони просто вирушають на небо і більше ніколи не повертаються”.
“Дуже важко переніс Олександр, бо вони всюди були разом як брати-близнюки і друзі. Я досі не можу відійти і повірити, що то правда. Здається, що він десь там на війні. Але що зробиш, мусимо змиритися з тим, що є”, — розповідає дідусь братів.
В Олега залишилася дружина та донька, каже Михайло Спісак.
Попри втрату брата-близнюка, коли почалася повномасштабна війна, Олександр знову вирушив на фронт. Стримати добровольця ніхто не зміг. Він звільнився з роботи й одразу пішов у військкомат:
“Я кажу: “Почекай ще”. “Діду, — каже, — питання не обговорюється. Побратими вже чекають”. Я кажу: “Та в тебе ж тиск”. “Нічо’”. Написали “здоровий”. І він вже на другий день був у Львові. І потім були Миколаїв, Бахмут. Бої були страшні. То йому за станцію Березнегувате, така є в Миколаївській області, дали орден “За мужність”. Вони там знищили ешелон ворожий. Потім Вознесенськ, Сіверський Донець, багато на річці потопили росіян”.
Олександр був на навчаннях у Німеччині, після цього став командиром британської гаубиці L-119. Додому, каже Михайло, онук приїжджав лише тричі за три роки.
“Цього року ще не був. Бо були в Бахмуті, а потім не писав. Я пишу до нього: “Чо’ не пишеш нічого, де пропав?”. А він каже: “Маємо якусь спецоперацію, готуємося”. Тоді я написав 6 вересня чи жовтня, а він написав, що їдуть на Курськ. Відтоді на Курщині”, — каже Михайло Спісак.
Нині Олександр — командир взводу в 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді. Минулого року бійця нагородили “Золотим хрестом”.
