У час, коли у світі потоптані цінності людства про мир і справедливість, а імперії знелюднюють країни та нав’язують покору, страх, безнадію і диктатуру, як ніколи затребуваними є віра і церква.
Без віри, чи в Бога, чи у Вищий справедливий Розум, людина губить моральні обмеження у своїх помислах і діях. Без неї настає вседозволеність — «я хочу, а ти повинен». Межі спокус для людини, як біологічної істоти, перестають діяти. Настає безлад, хаос, і спільнота крокує до самознищення. Сьогодні ми переживаємо ці темні часи у світі. А Україна у війні. Це час, коли віра потрібна як ніколи.
Віру в перемогу і силу української нації має утверджувати та підтримувати політичне керівництво країни. Це повинно бути ключовим пунктом порядку денного влади, що справді прагне перемоги своїй країні. На жаль, сьогодні цього не відбувається. Злочинний «єд.марафон» і ботоферми влади й опозиції зайняті іншим. Та й лідери суспільних думок не мали б творити кумирів, а вели б діалог про принципи, цінності, силу духу. Але віра в перемогу, у силу українського духу та української нації, як складова обороноздатності та основа довіри світу до України сьогодні, нинішньою владою навіть не згадується. Влада боїться, що ця сила запитає і у неї самої про внесок у перемогу. Попри війну, політичне керівництво зайнято рейтингами суспільних настроїв, щоб користати ними для продовження свого серіалу про своє владарювання та ідолопоклонство керованим «вождям і кумирам». Та це лише збільшує прірву між нинішньою владою та пасіонарною частиною суспільства.
Українська церква. Це не лише проповіді українською мовою. Це не тільки вірність священнослужителів державі Україна. Сьогоднішня церква різних вірувань та конфесій мала б стати місцем, де українці по духу отримують настанову, розраду, впевненість та силу вірити в себе, відчувати спільноту нескорених та віддавати себе національному опору. Чи дає сьогодні українська церква те, чого потребує паства? Звичайно, можна говорити про величезну роботу багатьох митрополитів, таких як Сергій — митрополит Донецький і Маріупольський. Саме він створив цілий гуманітарний хаб із допомоги вимушено переміщеним із Донеччини та Луганщини.
Можемо багато говорити і про численні євангелістські спільноти, що вагомо займаються благодійністю. Варто зазначити місіонерську роль Блаженнішого Святослава, який промотує український спротив та викриває злочини московської навали, представляючи Україну як у Європі, так і у США та інших країнах. Але мушу зауважити, що сьогодні українська церква не повною мірою відповідає на запит, який сьогодні стоїть перед нею.
«Бойове Братерство України» давно реалізує напрям «Капеланство». Десятки капеланів ББУ проводять просвітницьку місію з утвердження єдності українців по духу. У ці важкі часи випробувань і зневіри робота капеланів надихає громади знаходити сили і працювати далі, а бійцям — продовжувати захищати українську землю від ворога та просто жити, зберігаючи цінності людяності, добра, вольності та спільнодії, важливі для кожного шляхетного українця.
На жаль, сьогодні в Україні ще функціонує московська антидержавна мережа. До них запитань у нас немає. Є запитання до законодавців, які для своїх рейтингів не прийняли закони про заборону ворожої мережі на території України. Є запитання до правоохоронних органів, що роблять вигляд, ніби не знають правди про ворожі схрони та політичні маніпуляції. Звичайно, я не підтримую дії прихожан цього «патріархату» — там, за високими словами про Бога, ховається темне криваве лихо земних справ.
Потрібно, щоб українці відчували потребу зайти в український Храм віри, бо це місце потрібне не лише для того, щоб освятити паску чи набрати йорданської води. Воно повинно стати духовним джерелом незламності для українців.
Наприклад, понад 800 млн євро коштувала нашим французьким партнерам підготовка і озброєння нашої нової 155-ї бригади. Третина з неї відмовилася йти на фронт при поверненні в Україну. З різних причин. Але у цьому клопоті є краплина долі і української церкви.
Віра і дух війська — це сьогоднішня невід’ємна ноша українського Храму для обороноздатності країни та перемоги нації.
За соціологією, перед повномасштабним вторгненням церква мала довіру, співставну із ЗСУ. На жаль, сьогодні церква четверта чи п’ята. То чи не має керівництво різних конфесій запитати у себе: «Чого ми недодаємо пастві та всім українцям по духу, щоб вони відчували внесок Храму у перемогу?». Але і паства повинна запитати себе: «Як ми можемо допомогти служителям церкви у єднанні нації та боротьбі з агресором та лихварством?».
Україна більшою мірою є християнською країною, і мені дуже не хотілося б, щоб Україна стала атеїстичною. Сьогоднішня війна є викликом і іспитом для церкви. Хто складе цей іспит, залежить від того, в якій мірі будуть виконані покладені на неї відповідальність та сподівання.
Повернути українцям віру — це ключове завдання духовних інститутів. Дуже хочу, щоб український Храм здав цей іспит, це буде його неоціненний внесок у нашу перемогу.
Працюємо. Перемагаємо.
Павло Жебрівський
Обговорення