Пропонуємо зануритись в історії, якими оповита Кременеччина. Ці легенди записані зі слів мешканців та опубліковані в одному із видань матеріалів молодіжної наукової конференції Національного природного парку «Кременецькі гори».
Легенда про гору Гостра
Гора поросла сосниною і терном. Обіч неї висока могила. А на самім вершечку гори Гострої лежить велетенський камінь.
Колись давно на горі жило страшне Ревище. І ніхто не смів підходити навіть близько до нього. Ніхто його не бачив. Зрідка озивалося воно гучним риком. Йшли роки…Одного ранку заревіло страховисько.
Над горою задиміло і запахло спаленим. Люди звикли до крику, але на той раз, хоч він стих скоро, земля почала дрижати й донісся нечуваний гуркіт.
Зібралася громада. Рушили всі до Ревища спитати, чого бажає.
Як підійшли ближче, то жахнулися. Вершина гори обвуглена і тече вниз вогняна вода.
Попадали на землю люди і гризли на знак покори невидальцеві. Нараз стихло все, лиш гора витягнулася до неба гострим кінцем, харкаючи кровʼю.
Ворожбит старий сказав громаді, що не буде спокою на землі до тої пори поки молодий і безгрішний парубок не заткне каменем пащу Ревища, що на вершку гори. Довго шукали люди між собою молодця, поки знайшли. Був то сирота небаченої сили та краси, що пас отару на далеких гірських пасовищах і виріс серед лісу, каменів та овець.
Ходили до нього і мужі, і діди, і жінки з дітьми — не послухав. Не знали люди про його біду, не хотів він знати про їхню. Пішла тоді до нього красуня Блаватка. Заплакала перед ним безутішно і схилилася ласкаво до могутніх грудей. Не відає ніхто, що то була за мова, але на ранок сміливець пішов до Ревища. За ним — багато людей, а найперша
Блаватка. Коло підніжжя гори віднайшов він велетенський камінь, поглянув ласкаво на дівчину, зігнувся під тягарем і пішов. Побачили його постать вже там, де ліс спалений і чорна земля. Спинився на вершині й жбурнув камінь…
Сичівка
Кола йшли з боями через Крем’янець загони Максима Кривоноса, то був у одному з них козак, на ім’я Свирид Сич. Гарний то був козак молодий, дужий та сміливий. Впала йому в око кремʼянчанка Марія. Побачив він її біля криниць – «корит», коли воду набирала, якось вранці (є у Кремʼянці й досі під горою джерела, а в них вставлені деревʼяні корита, по яких вода вниз стікає: корита ті спорудження не відомо ким і не відомо коли, і дерево їх закамʼяніло).
Задивився Свирид на Маріїну косу кучеряву, на стан тополиний.
І вона теж на козака задивилась. Покохали вони одне одного.
Тільки не судилось їм щастя. Вірний військовій присязі, пішов Свирид далі у похід з козаками. Пообіцяв лиш, що кохатиме свою Марію до самої смерті. Довго тужила дівчина за коханим, занедужала на сухоту й померла.
Через багато літ вернувся Свирид. Він зістарівся і вже не міг козакувати. Поселився поблизу того місця, де колись жила його кохана. І щоранку ходив до джерел – «корит», просиджував там довгі години, схиливши в задумі свою сиву голову. Мабуть, він згадував свою кохану і першу зустріч з нею біля джерела.
Жив Свирид на тій горі до самої смерті. Не одружувався, заснував школу січовиків і вчив у ній молодих хлопців військовому ремеслу. По смерті поховали Свирида, як заповідав, поряд з Марією.
І посадили в головах у двох закоханих, що не поєднались при житті, явір та калину. А гору, на якій жив козак, і досі кличуть Сичівкою – чи то через його прізвисько, чи через те, що січовиком був.
Дівочий монастир
Кажуть, що на Дівочих скелях стояв колись монастир імені Пресвятої Діви Марії. Заснували його дівчата, яких Божа Мати визволила з татарського полону. Коли дівчина Веселка втратила своїх вихованців – Дениса та Зореславу Мокосіїв вона пішла в той монастир і заснувала при ньому школу, в якій виховувала дівчат на великих патріоток рідної землі. Цю школу дуже ненавиділи вороги України, а найбільше – нечистий на імʼя «Чорна зрада».
Хотів він знищити цю школу будь – якою ціною. Спробував затопити та вода спинилась біля підніжжя монастиря. Спробував спалити – вогонь теж зупинився, мов укопаний. Зрозумів «Чорна Зрада», що то сам Бог оберігає школу Веселки і монастир.
Довго літав нечестивий по світу, вивідуючи як би то знищити монастир. І нарешті вивідав, що у Духа Моря є чарівний камінь, над яким Бог не має сили. Полетів «Чорна Зрада» до Морського Духа і став просити: «Позич і мені свій камінь, щоб я міг монастир розбити.
«Не можу я тобі його дати, – каже Дух Моря, – бо цей камінь закриває отвір, через який витече все моє море», але «Чорна Зрада» не вгавав: –
Позич! Позич! Я дам тобі за нього свою найчарівнішу бранку. А коли я поверну камінь ти віддаси її мені назад.
Згодився Дух Моря на такий обмін. Привів нечестивий свою наймилішу бранку, котру дуже любив і Морський Цар замкнув її у своєму кришталевому палаці. Схопив «Чорна Зрада» заповітний камінь і помчав до монастиря, а Дух Моря заткнув дірку своїм тілом і став чекати. Піднявся «Чорна Зрада» високо в небо і жбурнув зі всієї сили чарівний камінь на монастир. Загинули всі, хто жив у ньому.
Залишились лише руїни. Але і камінь теж загинув – він розпався на дрібні піщинки.
Обговорення