Він один із перших популяризаторів історії, які почали розповідати про національно-визвольну боротьбу України XX століття. Святослав Липовецький не чекав доречного часу, не оминав складних і незручних тем, через що навіть втрапив у міжнародний скандал наприкінці 2000-х.
Святослав пише про героїв, які його захоплюють — це учасники національного Руху опору. Називає їх українським «найвеличнішим поколінням».
Зараз доробок історика — близько 300 статей в українських виданнях та майже 10 книжок. Він також є одним зі співавторів книжки «Сила опору», що нещодавно побачила світ у видавництві «Локальна історія».
Між гуцулами й москалями
Мати Святослава — з села Клекотів на Львівщині, батько — з Кінчаків Івано-Франківської області. Познайомились під час навчання на історичному факультеті в Івано-Франківську, по закінченню отримали скерування на роботу в школи Тернополя. Там і народився Святослав. Хлопець ріс у місті, та формували його ландшафти й краєвиди родинних сіл, куди щоліта приїздив на канікули до бабусь і дідусів.
— Я — соборний галичанин, — жартує. — Ріс на рівнинах Бродівщини, всіяних сосновими лісами та болотами, та на схилах Опілля, що поблизу Галича. Бачив різницю в архітектурі церков, на цвинтарях, в традиціях і святкуваннях. «До гуцулів їдеш», — казали мені, коли я від баби з дідом по мамі, їхав до татових батьків. А коли ми йшли на танці у сусіднє від маминого село, яке уже було Рівненської області, то казали «пішли на москалі». Прикордоння там було дуже відчутне, хоч кордону не існувало вже вісім десятиліть. Це давало уявлення про стереотипи та розмаїтість в межах навіть Галичини.
Наприкінці 1990-х Липовецький долучився до Спілки Української Молоді. Ходили у походи — на Лисоню, Маківку, відвідували Чигирин, Холодний Яр, Суботів, Крути. Закінчив історичний факультет Тернопільського педагогічного університету, аспірантуру Інституту журналістики Київського університету за спеціальністю «Політична культура та ідеологія». І раптом зрозумів, що викладати не хоче. Молодого науковця цікавила популяризація історії.
— Якось у руки мені потрапила книжка Петра Мірчука «Нарис історії ОУН», — пригадує. — Мене вразили два моменти. Перше, я зрозумів, що, закінчивши історичний факультет з відзнакою, майже не знаю про ОУН чи УПА. Бо ми цього не вчили. Друге — в цій книзі є чимало прямої мови. Мірчук брав цитати з газет ОУН, спогадів тощо. Читати було дуже цікаво. Вирішив, що хочу працювати у схожому форматі.
Не науковець, популяризатор
Липовецький почав досліджувати й писати. Публікувався у виданнях «Україна Молода», «День», «Газета по-українськи», «Дзеркало тижня», «Український тиждень», «Шлях перемоги», «Країна» та «Локальна історія». Попри велику кількість виданих статей, істориком себе не вважає.
— Я не науковець, який заглиблюється в тему на роки й знає про неї геть усе. Нині я можу писати статтю про Василя Стуса, а завтра — про УПА чи нашу розвідку. Я — популяризатор історії.
На початках бажання ділитись цікавими знахідками було повсюдне. Якось Святослава вразила постановка поеми Ліни Костенко від Черкаського драмтеатру. Він надіслав у театр відскановані сторінки з книжки Петра Мірчука про напад бойовиків ОУН на поштове відділення у Городку з пропозицією підготувати виставу про цю історію. Відповіді не отримав. Іншим разом відшукав у бібліотеці СУМ брошуру «Україна в боротьбі» в малюнках художника Леоніда Перфецького. Вперше вона вийшла друком 1953-го у США. Перевидав цю книжечку, кошти виділила держава. Подія викликала резонанс.
— Коментар у мене взяли всі національні канали: «Інтер», «1+1», «СТБ», «Україна», «ICTV» та інші. Про комікс писали в Польщі й Грузії. А російське телебачення випустило ролик на дві хвилини. Мовляв, у Львові відкрили «Криївку», в Тернополі роблять комікси про бандерівців. В Україні теж не всі були задоволені. Один депутат-комуніст поскаржився віце-прем’єру Дмитру Табачнику, а той — міністру молоді. Створили цілу комісію, щоб перевірити, чи правомірно виділили гроші. І це відбулося навіть не за Януковича, а за президентства Віктора Ющенка. Через два роки я перевидав ще один комікс — «Вбивства з наказу КГБ». Там ішлося зокрема про ліквідацію Степана Бандери. Польське видання Rzeczpospolita про це написало: «Бандера очолював націоналістичний рух, що створив УПА, з рук яких на Волині загинуло 100 тисяч поляків». І це при тому, що ще два роки перед тим Rzeczpospolita дуже адекватно висвітлила появу коміксу «Україна в боротьбі». Тоді я зрозумів, наскільки історія є частиною політики.
Коли доробок Святослава Липовецького став великим, він вирішив об’єднати ці історії в книжки. Так у світ вийшли «Бандерівські оповідки», «Бандерівці. 200 історій з XX століття» та кілька монографій.
«Найвеличніше покоління»
Якось американське відділення СУМ запросило Святослава працювати з його архівами. Але кабінетною роботою та мандрівка не обмежилася. Липовецький зустрівся з багатьма представниками української діаспори: дивізійниками, повстанцями. Всі розмови записував на відео.
— У США є поняття The Greatest Generation — «найвеличніше покоління». Так кажуть про тих, хто народився на початку минулого століття, пережив Велику депресію, Другу світову війну та брав участь у розбудові країни. Це люди скромні від природи, але віддані своїй справі. В нас є своя Greatest Generation. Вони сиділи у польських в’язницях і радянських таборах, та збереглися як люди. Повстанець Петро Мицак нарахував 32 дірки від куль у своєму плащі, коли проривався до Баварії. Він донині активний у своїй громаді в Канаді. Катерина Зарицька 20 років не бачила трави, не чула співу птахів. Попри це, в листах просила маму надіслати їй книжки — підручники з французької та шахів. «У мене виробився такий філософічний стоїцизм, що я з вершин свойого світа споглядаю на вас, бідних людей, які крім творчої праці, силою факту мусять заниматися і всякого рода земською суєтою», — іронічно писала з тюрми рідним. Про таких людей я хотів писати. Розповіді про них і увійшли в збірку «Сила опору».
Феномен цих людей Святослав пояснює двома факторами. По-перше, у міжвоєнній Польщі, попри утиски національного руху, розвивався громадський сектор. Українці були членами різних легальних організацій — «Просвіта», «Пласт», «Рідна школа». Української держави не існувало, але вони творили її на рівні громади, суспільства. По-друге, коли прийшли більшовики, особливо «другі», в 1944-му, всі розуміли, як працює радянська система. Вибір був очевидний: померти або піти до лісу.
Під час Революції Гідності Святослав вперше відчув, як твориться новітня історія. Тоді ж і зрозумів, що історія, про яку він пише та популяризує, стає справді історією, а не елементом політичної пропаганди.
Втім, свою уяву довелося корегувати. У розпал дискусій про Волинську трагедію, журнал «Український тиждень» попросив одного професора висловити погляд на ті події. Той відмовився, мотивуючи, що співпрацює з польськими колегами та отримує грант. Тоді редакція запропонувала написати статтю Липовецькому. Врешті це переросло в окрему книгу «Меч Щербець та українські ворота. Україно-польські взаємини від поділів Речі Посполитої й до сьогодні». Той випадок показав, що історія досі залишається заручником політичної кон’юнктури.
Святослав переконаний, що знання історії допоможе зрозуміти наших сусідів, знайти себе у світовому контексті, позбутися інфантилізму. В цей канон кожен українець може вкласти історію свого роду.
Передати історію
Родинне фото Липовецького початку XX століття свого часу стало «символом» «Локальної історії». На ньому зображені його прапрапрадід і прапрапрабаба по матері в евакуації під час Першої світової війни. Їх село було на межі між Австрійською та Російською імперіями, тож усіх переселили вглиб Австрії.
Стовпом родини був дід по мамі Василь Сидорчук. Помер, коли Святославові було 10 років. Його знали й згадували як порядну, гідну людину.
— Я лише памʼятав кілька дитячих епізодів з ним і зберіг його нагороди з Другої світової. Він воював і служив у Німеччині аж до 1950-го. Та і тут мене чекала несподіванка. 13 років тому дружина переглядала краєзнавчий збірник з Бродівщини. Там побачила статтю про те, як енкаведисти спіймали голову Служби Безпеки ОУН району. Той здав цілу мережу повстанців. Серед імен було й імʼя діда Василя. Виявилося, що він був керівником Юнацтва ОУН у селі. Його врятувало те, що коли всіх пересадили, він перебував у Німеччині.
У Святослава велика родина. Дружина Софія — кардіологиня, кандидатка медичних наук. Четверо дітей: Магдалина, Марта, Аскольд та Юстина. Найстаршій доньці — 14, наймолодшій — 6.
— На нашій кухні висить зображення родоводу, в якому вказані вісім поколінь. Мої діти мають уявлення про історію роду, знають, хто чим займався, паралелі з іменами. Наприклад, наймолодша донька Юстина носить те ж ім’я, що і її бабуся і навіть прапрапрапрабабця, яка народилася 1850 року і фото якої збережено. Найстарша Магдалина — як її прапрабабуся. Також я створив карту, на якій позначив усі села, з яких походять наші предки. Для цього дещо видозмінив карту Боплана 1651 року, де всі ці місця вказані.
Живуть у Тернополі, часто мандрують — цьогоріч ходили в Карпати з наметами. Влітку Святослав відкрив для дітей Наддніпрянщину: Трипілля, козацькі місця — Суботів, Чигирин, Холодний Яр, шевченківські — Моринці, Кирилівку (тепер Шевченкове), Канів. Хоче, щоб вони всю країну відчували своєю домівкою. Діти також є членами СУМ. Святослав не покидає роботу в організації. Іншого шляху, ніж бути популяризатором історії, для себе не бачить.
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, на початку березня 2022-го, москалі захопили Енергодар і тоді пішла мова про атомну катастрофу. Це був єдиний момент, коли ми думали, що можливо дружині з дітьми доведеться емігрувати. Вони нікуди не виїхали, але того дня я впорядкував усі їхні фото й відео. Весь архів залив на гард-диск. У той час різне було в думках, зокрема, що можливо ніколи більше не побачимося. Найважливіше, що можу їм передати — пам’ять, нашу історію. Тому — це єдине, чим я можу займатись.
Анна-Лілія Кокора
