Сакральні пам’ятки Тернопільщини — вагомий компонент нашої культурно-історичної та духовної спадщини, архітектурне багатство і окраса рідного краю. Куди не поїдеш, в яке село не зазирнеш — скрізь знайдеться храм — або й кілька — з особливою історією, потужною пам’яттю, з унікальним живим колоритом.
Ось і в селі Гадинківцях Чортківського району привертає увагу величний храм Різдва Пресвятої Богородиці Копичинецького деканату Бучацької єпархії Української греко-католицької церкви. Будівництво святині було започатковане 1909 року, з ініціативи о. Климента Соневицького, жертводавцями стали місцевий пан Целєцький, уродженець Гадинківець єпископ Станіславівський Григорій Хомишин, а також парафіяни села. 21 вересня 1913 року відбулося освячення церкви владикою Хомишиним. Того ж року він провів візитацію парафії.
Доля храму склалася непросто, у руслі тогочасних історичних переритій — до 1946 р. парафія і храм були греко-католицькими. У 1946—1990 — належали російській православній церкві, а з 1990 — повернулися в лоно УГКЦ, котра вийшла з підпілля і відновила свою життєдіяльність. Як відомо, влітку 2000 року Чортківщиною пройшлася лиховісна негода — стихія пошкодила і церкву у Гадинківцях. Проте руйнівні наслідки вдалося подолати, а у 2009 році внутрішні розписи храму були поновлені художником Романом Папінком. З паном Романом вдалося поспілкуватися детальніше — про його роботу, творчі задуми і плани, про те, чому так важливо плекати традиції сакральної архітектури.
Розпис церкви схожий на книжку
Насамперед скажемо, що Роман Папінко — діючий військовослужбовець, солдат однієї з військових частин. А паралельно чоловік займається творчістю, різьбярством — розписує храми, виконує різьблені елементи оздоблення. За фахом він — художник-реставратор, різьбяр по дереву. Розповідає, що ось уже 35 років займається оздобленням храмів — з того часу, відколи в Україні почали відкривати й відновлювати церкви, знищені в період панування радянського войовничого атеїзму. Професійної освіти Роман Папінко не має, він — талановитий самоучка, як і багато хто з колег по цеху.
Пан Роман проводить екскурсію храмом Різдва Пресвятої Богородиці. До слова, перед входом у церкву встановлено величну скульптуру, що зображає єпископа Григорія Хомишина у повен зріст — він є своєрідним духовним патроном цього храму і цілого села. Майстер каже, що в його особистому доробку, з-поміж інших розписів у цьому храмі, зокрема, й ікона владики Хомишина, новомученика УГКЦ, зачисленого папою Іваном Павлом ІІ до лику блаженних.
Церкву в Гадинківцях розписували близько трьох років. У приміщенні храму художник відмовився від кольорового забарвлення стін як основного тла — віддавши перевагу благородному сірому відтінку, що наслідує мармурову поверхню. «Розпис церкви стараюся зробити як книжку — щоб вона була цікавою і послідовною, — ділиться Роман Папінко. — Якщо уважно придивитися, то стає зрозуміло, що тут є певна логічна лінія: від образа святого Родини до страстей Христових і розп’яття. Притому ні один сюжет, ні одна картина не повторюються. Звісно, кожен храм обмежений певним простором, тому доводиться прикладати максимум вміння, творчого підходу, щоб викласти своє бачення відповідно до наявної площі».
Розповідає художник про історію створення церкви, особливості її оздоби. Приміром, цікавою є нижня частина іконостасу, що зберегла оригінальний вигляд. Верхню частину пан Роман доробляв самотужки під час реставрації. Привертає увагу витончене покриття церковної підлоги — це керамічна плитка, закуплена за кошти єпископа Хомишина і пана Целєцького і привезена з Австрії. Майстер каже, що тепер у Європі якраз поширюється мода на таку плитку з витонченим геометричним малюнком.
Відходити від «комірковості»
Роман Папінко — художник-реставратор і різьбяр, широко знаний у нашому краї і поза його межами. Він працював над розписом численних храмів на Тернопільщині, також оздоблював храми в Польщі, Іспанії. Закордоном працював, здебільшого, в греко-католицьких українських церквах. Розповідає, що єдиний храм, який збудували українці в Іспанії, знаходиться в місті Уельбі. Йдеться про церкву святого Кирила і Мефодія — слов’янських просвітників. «Мене запросив тамтешній парох, я розписав купол — але тепер він дуже важко хворіє, роботи призупинились», — каже пан Роман.
Майстер має особливе, філософське бачення того, як має виглядати сучасний храм, якими сенсами має бути наповнений. «Нам треба відходити від «комірковості», від цих маленьких віконечок, цих непотрібних перегородок… Деталі дуже важливі, але кожна деталь повинна підпорядковуватися загальному проєктові, вказувати на кінцеву мету. Треба розсувати стіни храмів, у прямому й переносному сенсі — має бути багато світла і простору. Адже архітектура впливає на поведінку людини, формує наш світогляд», — переконаний Роман Папінко.
Прикметно, що у своїй роботі він надихається і європейськими тенденціями, використовує досвід, здобутий закордоном. Каже, що цікавих для мистецького, творчого переосмислення духовних об’єктів і центрів у нас, на Тернопільщині, багато — наприклад, незаслужено мало уваги приділяється Улашківцям, де розташований монастир Різдва Божої Матері чину святого Василія Великого, дата заснування і будівництва якого сягає початку XIV ст.
«В Улашківцях — унікальна історія, прекрасне розташування, чудовий ландшафт. Ця місцевість в Австрійській імперії недаремно вважалася курортною. Тепер там функціонуючий монастир, що належить до Бучацької єпархії УГКЦ, там живуть четверо ченців. Вони служать, виконують свій послух. Щодо реставрації монастиря, то певна робота ведеться, але їй, можливо, бракує системного підходу, фаховості, — зауважує мій співрозмовник. — Наприклад, до каплиці святого Яна почали робити сходи. Але вони погано сконструйовані, не мають належного вигляду. Треба зробити капітальні сходинки — звісно, на це потрібні кошти. Можна залучити місцевих меценатів, як у давні часи — від кожного благодійника по сходинці (усміхається — авт.)».
Дзвони для каплиці
На теперішній час майстер завершив усі проєкти, які не встиг доробити до початку повномасштабної війни. На якісь нові об’єкти не вистачає часу, хоча, як відзначає сам, запит досить високий: «Лише за останній час я відмовився від замовлень на три іконостаси — просто не встигаю фізично цим займатись».
Тепер весь свій, вільний від основної роботи, час Роман Папінко присвячує реалізації іншого, більш масштабного проєкту — займається будівництвом каплиці для відновленої після російського обстрілу Чортківської військової частини, де служить.
«Я отримав відповідне доручення і постійно займаюся цим завданням, — розповідає художник-військовослужбовець. — Це внутрішній проєкт — перед початком будівництва у нас було відповідне обговорення, була початкова ідея… Котра, до речі виникла не на порожньому місці: адже на території колишньої дислокації військової частини, де нас бомбили, ми якраз у той час обновили каплицю. І в останній момент, як-тільки ми завершили цю роботу, «прилетіло». Результат здивував усіх — навколо була повна розруха, не залишилося жодного цілого дерева, а капличка уціліла, з мінімальними пошкодженнями. На відстані 25 метрів був потужний вибух ракети — півтони вибухівки. Від ударної хвилі на даху каплиці розламало крокви, деякі елементи оздоби посікло осколками, вікна висадило, двері вибило. Але фактично наш маленький храм вистояв. Прикметно, що атака росіян тоді обійшлась без людських жертв, було тільки кілька травмованих. Тож, командир запропонував на знак вдячності і засвідчення Божого милосердя спорудити нову каплицю і присвятити її Юрієві Змієборцю. З цього усе й почалося. Спершу я мав тільки проєкт, а на сьогодні ми вийшли на те, що накрили споруду, поставили хрести на бані та займаємося внутрішнім оздобленням. Сподіваємося, невдовзі зможемо освятити наш храм і там почнуться Богослужіння».
Наприкінці художник, котрий, окрім усього іншого, цікавиться старожитностями, предметами мистецтва, краєзнавчими дослідженнями, ділиться приємною новиною: для майбутнього гарнізонного храму вдалося відшукати три дзвони. Їх подарували благодійники. «В нас були єпархіальні збори греко-католицьких священників. Скориставшись нагодою, я зробив оголошення: «Шукаємо дзвони для нової каплиці», — зазначає пан Роман. — Адже нам теж сутужно з грошима, все робиться за кошти солдатів. Тож доводиться просити про допомогу».
Наостанок Роман Папінко показує один із подарованих дзвонів — дуже красивий, доволі об’ємний, важкий. На дзвоні вказано «Anno Domini 1862» («Року Божого 1862»). Ймовірно, раніше цей дзвін скликав на месу вірян якогось римо-католицького храму… Хтозна, що йому довелося пережити — адже тіло дзвона пронизує глибока тріщина, доволі невміло зашпакльована якимсь розчином, схожим на цемент. «Дзвін пошкоджений, але виготовлений із дуже якісного сплаву з великою кількістю срібла, — зазначає художник. — Цей дзвін може прекрасно звучати, але його потрібно реставрувати, а поки що немає кому. Сподіваємось, знайдемо фахівця, який зможе нам у цьому допомогти».
Уляна ГАЛИЧ.
