Військовий з Тернопільщини Іван Почигайло при зрості 2 метри 6 сантиметрів має позивний “Малюк”. Каже, захищає Україну з перших днів повномасштабного вторгнення росіян. Для цього повернувся із-за кордону. Він служить у 23-му інженерно-позиційному полку Командування Сил підтримки ЗСУ. Нещодавно отримав відзнаку “Золотий Хрест”. Про це розповідає Суспільне Тернопіль.
Чоловік розповів, що працює на передовій з перших днів війни. У відпустку приїхав до матері.
“Треба вдома щось зробити, траву покосити. На город ходжу, полю траву, помідори зриваю, їсти готую, коли є потреба”.
Коли Іван прибув до військової частини, у нього виникли проблеми з формою.
“З формою мені допомагали волонтери. Брат допомагав мені з взуттям, бо в мене 50-й розмір. Берці мені друзі передали з Америки”.
Не зважаючи на зріст, побратими кличуть його “Малюком”, — розповідає чоловік. Хоча, каже, це псевдо він отримав ще до війни.
“Як я був в Англії, я працював з поляками, вони мене не кликали на ім’я, вони мене завжди “малюткій” кликали, “маленький”. Потім коли пішов воювати мене запитали, який мій позивний. І хтось з хлопців, я вже не пам’ятаю, крикнув “Малюк”.
Мати Івана розповіла, яким син був у дитинстві:
“Він народився 5 з половиною кілограмів, 61 сантиметр зросту. Сказали, що дуже великий хлопець. Як приносили, то приносили тільки його, бо більше не могли дітей взяти на руки, бо він був тяжкий. Іван був найбільший в класі”.
Завжди захищав молодших та слабших, — розповідає Іван. Але якось і самому дісталося, бо заступився за дівчину.
“Дуже рідко попадалися такі відважні, щоб сам на сам зі мною. Але це був не один сміливець, коли мене побили, їх було багато. Чоловік 15 точно було. У мене ще навіть залишився шрам на чолі”, — пригадує Іван.
Зараз Іванові Почигайлу 37 років. Підрозділ, у якому він служить, будує фортифікаційні споруди для військових на лінії оборони Харківської та Сумської областей. Каже, найважче те, що не завжди знаходять підтримку у місцевих.
“Було по-різному. Було, що і води не було, ми в дощовій воді милися. Тоді якраз добре, що був сезон дощів. Була криниця, але люди заборонили з неї брати воду. Багато людей там чекають “русскій мір”.
“Війна мене змінила, я почав більше цінувати життя. З цієї війни я б хотів повернутися живим. Я б не сказав, що боюся померти. Я просто боюся залишити своїх рідних в цьому жорстокому світі самих. Хочеться, щоб уже нарешті наступив цей довгоочікуваний мир, щоб мирні люди, діти не гинули, не лишалися без своїх домівок. Щоб всі хлопці були живими і повернулися до своїх сімей, до своїх дітей, дружин, матерів”.
