Ми відпочивати їдемо! – похвалилася щаслива сестричка. – А гроші звідки? – Ну братик же дав мені тоді 50 тисяч, а я ж на заочне пішла, платити за навчання не довелося, – і замовкла, дурненька, зрозумівши, що бовкнула зайве.
І що такого? Чому це, цікаво, син рідній матері не може грошей дати? – таку фразу я почула від свекрухи приблизно місяць тому.
Але це вже майже кінець історії. Розповім із самого початку.
5 років тому.
Ми з Гришею одружилися. Весілля грали скромне, але все одно нам дарували подарунки, точніше, гроші. Мій дядько приїхати не зміг, але 30 тисяч гривень надіслав, мама з вітчимом велику суму дали, подруги-друзі – теж якісь невеликі кошти.
Тільки мати Григорія розвела руками:
– Звідки в мене? Мені ще дочку ростити.
Лідія Дмитрівна вважала, що вона вже зробила мені подарунок: виростила для мене чоловіка. У пояс кланятися і руки цілувати я повинна була мамі чоловіка тільки за цей факт.
Добре, що в мене квартира є від батька і вона доволі далеко від того місця, де живуть свекруха з сестрою чоловіка.
– Давай купимо машину, – запропонувала я чоловікові, – я щоправда, в них зовсім не розуміюся, але знаю – ти хочеш машину.
Гриша сказав, що нам на нормальний автомобіль не вистачить, доведеться брати в кредит. Так ми й зробили. А свекруха ще й висловилася на тему:
– Нащо вам машина? З нею одні тільки витрати, я вже про кредит і зовсім мовчу!
– Ми працюємо, – відрізала я, – і ми самі знаємо, що купувати і що нам необхідно.
Це потім Лідія Дмитрівна почала щосили сина експлуатувати: то туди відвези, то звідси забери. Я не заперечувала, і Гришко возив: то маму до подруги, то сестру до репетитора.
Головне, що це не заважало мені і роботі Григорія. Бо через півтора року після весілля у нас зʼявилася донька. Лідія Дмитрівна не забула зауважити, що тепер її синочок працюватиме сам, горбатитиметься і кредит виплачуватиме, який ми необачно на машину взяли.
– А треба було грошики відкласти! – повчально зауважила свекруха, – Хіба мало що, на чорний день! Усяке може трапитися, а у вас жодних накопичень.
Ніяких накопичень не було і у свекрухи. А рік тому чоловік, з яким свекруха нажила молодшу доньку, пішов. Напевно задовбався її слухати. Але те, що свекруха залишилася без чоловіка, давало, на її думку, право на безмежне співчуття і допомогу з боку сина.
– Лерці ж 18 років, – плакала Лідія Дмитрівна телефоном, – аліментів їй не належить, а цей гусак одразу ж жінку собі знайшов і в вус не дме. А дівчинку ще 3 роки в інституті вчити, та й потім, коли ще вона на ноги встане? Не всім же батьки квартири залишають.
Не всім. Дівчинка Лера вчилася з великими труднощами. Постійні хвости, прохання до брата і до мене: допомогти написати реферат, курсову, зробити переклад тощо.
– Ну хто ще допоможе? – підтримувала прохання доньки свекруха, – Зараз усе тільки за гроші легко, а де їх узяти?
Немає де взяти гроші, я вважаю, нічого гуляти. Сиди за підручниками, здавай заліки сама. Але Лерочка була в нас не з таких.
8 місяців тому.
– Давай цю машину продавати, кредит же ми виплатили, – запропонував Гриша, – інакше вона зовсім у ціні впаде. А ми або будемо збирати гроші, або з невеликим кредитом візьмемо собі машину новішу.
Я готувалася ось-ось вийти з декрету, судити про те, коли треба продавати-купувати машину, я не могла. Ну не автомобіліст я. Мені навіть вчиться на права не хочеться. Довірила я вирішувати цю справу чоловікові.
Тільки домовилися, свекруха заявилася, ридає:
– Лерка сесію завалила, або відрахують, або треба переводити на платне. Дайте грошей?
Я відмовила Лідії Дмитрівні в категоричній формі: не може вчитися, нехай працює. Спонсорувати її навчання ми не будемо.
– А я не в тебе прошу, а в сина! – обурилася свекруха, – Що ти за нього відповідаєш? Він працює в цій сім’ї, а ти поки що на його шиї сидиш.
– Сиджу, – погодилася я, – разом із його дитиною сиджу. І шия не витримає ще однієї дитини, яку Ви, шановна мамо чоловікові привели до цього світу, але виховати не зуміли. І ще, шия ця, і ми на ній відповідно, живемо у квартирі, яка належить мені, непрацюючій нахлібниці свого законного чоловіка. Значить і мій внесок у сім’ю є і дуже значний.
Свекруха пішла. Через кілька тижнів чоловік машину продав:
– Вийшло на 50 тисяч дешевше, ніж я розраховував.
– Нічого, – заспокоїла я чоловіка, – все одно кредит брати, тільки давай почекаємо, коли я з декрету вийду. Приглядай поки машину своєї мрії.
2 місяці тому.
– Лерочка заміж виходить! – похвалилася свекруха, – Розписуються через 2 тижні. Жити будуть зі мною, куди ж я доньку від себе відпущу? Та й зять не з нашого міста, не всім же так щастить, як тобі.
Ну виходить, так виходить. Уїдливі й заздрісні репліки свекрухи я навчилася пропускати повз вуха. Тільки запитала:
– А інститут як же?
– Тю, – махнула рукою Лідія Дмитрівна, – улагоджено все вже давно. Це ти думаєш, що сестра в вас ледарка без мозку. Лера давно все здала, підтягнула навчання. Нормально все.
Я ще пораділа за сетричку, яка взялася до розуму, думку про те, що в 20 років заміж рано, залишила при собі.
1 місяць тому.
– Ми відпочивати їдемо! – похвалилася щаслива сестричка.
– А гроші звідки?
– Ну братик же дав мені тоді 50 тисяч, а я ж на заочне пішла, платити за навчання не довелося, – і замовкла, дурненька, зрозумівши, що бовкнула зайве.
Але я вже все чула.
– Збирайся, – після відходу сестри скомандувала я Гриші, – сумки в коморі. Ти йдеш.
– Люба, – виправдовувався чоловік, – ну мати так насіла тоді. Я теж не знав, що сестра на навчання не витратила, а відклала. Ну чим я винен? Ну збрехав, але ж ти не дала б моїй матері грошей.
– Звісно, не дала б. І жити з брехуном не хочу. 50 тисяч – смішна сума? Та не така вже й смішна. А брехня власній дружині зовсім не весела.
Приходу Гриші з речами у квартиру, де розташувалися Лера з чоловіком, ніхто не зрадів. Свекруха кинулася дзвонити і соромити мене, як я могла через дурниці чоловіка вигнати, власну дитину без батька залишити? Тоді я й почула фразу, яку написала на самому початку історії. Трубку я поклала. Через кілька днів свекруха знову зателефонувала:
– Я хочу зробити так, щоб ви з Гришею знову жили разом!
– А він знає про цю розмову? – запитую.
– Ні, нехай це буде таємницею.
– Нехай, – відповідаю і вмикаю диктофон.
– А якщо ми повернемо тобі ці 50 тисяч, ти чоловіка назад приймеш? Ну не поїде Лерка відпочивати. Але на біса мені тут Гриша? Нам тепер тісно. Мене на кухню виселили. Забирай гроші і клич чоловіка назад. Гаразд?
– Гаразд, – кажу.
Гроші мені переказали на картку. Чоловік прийшов увечері:
– Мама сказала, що ти хочеш зі мною поговорити.
Замість відповіді я йому запис увімкнула. Помовчав, поводив щелепою.
– Дешево ж тебе родичі оцінили, – усміхаюся.
– Я квартиру зніму, – бурчить, – з ними жити не буду.
– Не знімай, – кажу, – повертайся. До мене, своєї змії. Урок, сподіваюся, засвоєно?
Живемо. Можете засуджувати мене, мовляв, прийняла назад брехуна, а він ще обдурить. Я дала чоловікові шанс, адже крім цього випадку, у мене до нього претензій немає.
Марта САХНО
