Нещодавно їхала в поїзді. Люблю такі поїздки, адже знайомлюся з цікавими людьми, слухаю, а буває (невиправна риса моєї професії) випитую цікаві життєві історії. Цього ж разу не хотілося говорити ні з ким. Так склалося. Їхала мовчки, не зважала ні на кого. Однак згодом мою увагу привернула пара. Літня пара, але доволі цікава. Він – високий, підтягнутий чоловік, з сивими доглянутими кучерями. Вона – маленька, трішки огрядна, сором’язлива жінка. Не подивувало те, що різні, ні. Подивувало ставлення чоловіка до дружини. «Соню, може, чайку? Сонечко, та їж, я вже не хочу… Спина не болить? Може, тобі свій матрац віддати?» І так всю дорогу. Жінка лише мило усміхалася і також намагалася догодити чоловіку.
Коли ж до моєї зупинки залишилося кілька годин, відкинула вбік свій смуток, не втрималася і сказала: «Ви неймовірна пара! Ось дивлюсь на вас, аж серце радіє. Скільки років ви разом?» У відповідь почула – 45. А ще доволі цікаву історію життя, якою відразу ж ділюся з вами, наші дорогі читачі.
Отож Софія і Михайло познайомилися в ранній молодості. Вона працювала дояркою на фермі, він – приїжджав до них на практику. Дівчина закохалася у парубка мало не з першого погляду, як і більшість працівниць ферми.
– Знаєте, він був такий… Ось дивишся, і очей не можливо відірвати. Я тоді собі пообіцяла, або він буде моїм чоловіком, або піду в монастир. Настільки сильно кохала! А він? Не звертав ніякої уваги. Хто я, а хто він… Та й ніколи я не вирізнялася ні вродою, ні фігурою. Звичайнісінька сільська дівчина.
– Соню, ти завжди вирізнялась своїм добрим серцем, – перебив дружину Михайло…
Жінка продовжила розповідь. Вона намагалася всіляко звернути на себе увагу. Тоді сільські дівчата не знали про якусь косметику, але бачили, як з району приїжджали дівчата, їхні нафарбовані губи, напудрені щічки. Тож і собі вирішила буряком навести красу.
– Ото сміху було, коли я з’явилася в клубі на танцях з вишневими губами, і лицями, наче праскою хто припік. Сільські парубки відразу почали глузувати. А Михайло вступився за мене, запросив на танець, а тоді попросив вийти з ним надвір. Привів до колодязя, витягнув відро води і каже суворо: «Або ти сама вмиєшся, або я тебе вмию!» Я плачу, те все червоне тече, розтікається по всьому обличчі, а він, довго не думаючи, бере мене ніжно за шию і нурк у студенну воду. Вмив і пішов. І що ви думаєте, я його розлюбила чи почала ненавидіти? Та де там! Молоде, дурне, ще палкіше закохалася. З тих пір проходу йому не давала. Ходила крок в крок. Поки він не відвів мене вбік і каже: «Софійко, ти дуже гарна дівчинка, не ображайся. В мене в місті є наречена. Не трать на мене сили». А я ж то присяглась, що в монастир піду, якщо моїм не буде! Плакала, певне, з тиждень.
У Михайла саме закінчилася практика, він повернувся в місто. На фермі всі й думати забули про нашого міського практиканта, як бригадир ошелешив звісткою: «Автобус, в якому їхав Михайло, потрапив в аварію. Зіткнувся з вантажівкою, перекинувся і впав у річку. Є загиблі, є травмовані…» В мене земля втекла з-під ніг. Не знала, куди бігти, що робити, де шукати коханого. Дізналася у відділі кадрів його адресу і поїхала в місто. До речі, вперше була в місті! Батьки намагалися стримати, але я ж вперта.
– Соню, вперта, не те слово. Але якби не та впертість, не знаю, чим би ця вся історія закінчилася. Отже, тепер розкажу я. Софія мені відразу сподобалася. Але я сприймав її як подругу, милу гарну дівчину. У мене на той час справді була наречена в місті. Донька чиновника. Перспективна, так би мовити. В аварії я добряче травмувався. У мене відняло ноги, покалічило руки. Лікарі обіцяли зробити все для мого одужання, але не давали й 50 процентів на те, що буду ходити. Як часто буває у таких випадках, наречену, наче вітром здуло. Її тато спершу намагався допомогти, а потім і його на моєму горизонті не стало. Ось так залишився сам, з мамою пенсіонеркою, яка плакала і не знала, як має дати собі раду. Аж тут в лікарняній палаті з’явилося моє сонечко, моя надія і опора. Прийшла і так впевнено: «Ти не будеш ходити? Тобі ще років сорок, мінімум, від мене поза хату втікати!» Спершу злився, бо навіщо молодій дівчині каліка, тоді сміявся з її наївності. А згодом, коли вона на кілька днів їхала в село до батьків, розумів, що без неї і дихати боляче. За рік, завдяки наполегливості моєї Соні, я почав потроху вставати на ноги, за півтора – ходити з паличкою, а за два – бігав в парку. Був ще один момент, який мені запам’ятався на все життя. Я вже ходив, Соня, звісно, була поруч. Аж тут до нас підійшла моя колишня наречена Галина. Гарна, струнка, вишукана. Бідолашна моя Софія так знітилася в її присутності. Галя каже мені, мовляв, приходь на вечерю, рада, що одужав, скучила… На Соню й уваги не звернула. Я ж дивлюсь на них двох, і такою та розкіш була нікчемною, такою холодною і штучною. Подивився у вічі коханій Софії, обійняв, поцілував у вушко і тихо прошепотів: «Якщо ти не будеш моєю дружиною, певно, вмру». А вона знаєте що? Каже: «Богу дякувати, в монастир не доведеться йти!»
– Ось так ми разом вже 45 років. Народили трьох дітей. Маємо 10 внуків! І кохаємо один одного, нервуємо один одного, боїмося один за одного, але все життя тримаємося разом. А щодо краси, вишуканості. Так, це потрібно. Але, повірте, кохає серце, а не очі. Якщо це по-справжньому ваша людина, вона сприйме вас такою, як ви є. А якщо ні… Кажуть, штучне – дуже шкідливе, а штучне кохання тим більше.
Зоряна Деркач
