Тривожно. Дуже тривожно. Опускаються руки, тремтить вся середина, коли читаєш новини з фронту. Ці емоції знайомі кожному українцю. А що казати тим, які перебувають у самому пеклі війни? Які щодня, щохвилини дивляться у вічі смерті? Тим, які безперестанно думають про те, де дістати, як зібрати, чим допомогти? На їхні плечі лягає найважчий тягар. Адже вони, як ніхто, розуміють всю міру відповідальності. Так, йдеться про волонтерів. У багатьох українців сьогодні неоднозначне ставлення до цих людей. Як свідчать статистичні дані, у 2023 році українці задонатили у найбільші волонтерські фонди майже удвічі менше, ніж у 2022. Та, незважаючи ні на що, вони продовжують вперто йти вперед, щоденно допомагають військовим нищити клятого ворога.
Нещодавно газета Свобода поспілкувалася зі знаною на Тернопільщині волонтеркою Христиною Феціцою. Розмова була не простою…
– Христино, ви допомагаєте військовим ще з буремного 2014 року. Як сьогодні змінилися потреби війська?
– Все дуже змінилося. Якщо у 2014 році воювала тільки піхота та артилерія, то тепер дуже багато залучено дронів, зокрема FPV-дронів, які знищують живу силу і техніку, засобів спостереження, зокрема квадрокоптерів. Відповідно, воювати стало набагато дорожче.
– На які напрямки найчастіше везете допомогу?
– Зазвичай – на Куп’янський, Лиманський, Донецький, Запорізький напрямки. На жаль, не можу охопити ще й Херсонщину, але в країні достатньо волонтерів, які і там допомагають активно. Переважно закуповую і везу хлопцям квадрокоптери… Щодня стає важче і важче. Складається враження, що на переважній більшості території України війни немає, і люди починають забувати, що відбувається. Всім нам треба якщо не зі зброєю воювати, то бути надійним тилом для наших захисників і щоранку дякувати Богу, що ми прокинулися, що нас не бомблять, і задонатити бодай небагато. Навіть незначна сума може врятувати життя цілого підрозділу. Часто запитують мене: «Коли вже це все закінчиться?» Я ж питаю у відповідь: «А що ви робите для того, щоб війна закінчилася?»
– Христино, де вас застало 24 лютого 2022 року?
– У Пісках. У нас була чергова поїздка з волонтерською допомогою. Брали у хлопців джип для того, щоб його підремонтувати, ночували у нашому волонтерському будиночку. О 4 годині ранку зателефонував чоловік, повідомив про ракетний обстріл України, кричав: «Їдьте звідти негайно!» Я ж вийшла на вулицю, почула поодинокі звуки вибухів, але це звична річ для того району. Потім вже зателефонував Михайло Ухман і теж повідомив про те, що відбувається в Україні… Поїхали.
30 годин добиралися до Тернополя. Було дуже складно, люди масово виїжджали у бік кордонів. Мене дратувало, коли я бачила за кермом сильних чоловіків, які мали б залишатися на території міст і захищати їх від окупантів… Згодом деякі чоловіки просили мене, як керівницю благодійного фонду, робити листи про право виїзду за кордон. У відповідь чули багато не надто гарних слів, бо я таким не займаюся. У цьому я категорична!
– Українці донатять менше. Про це говорять всі. Христино, як вам, як волонтерці, вдається справлятися у цей нелегкий час?
– Багато людей, які донатили ще з 2014 року, роблять це і донині. Однак українці розчарувалися найперше через те, що відбувається в державі. Дуже багато крадуть, зловживають, щодня викривають ті чи інші корупційні схеми. А люди, які щодня ходять на роботу, де отримують мізер, намагаються задонатити бодай щось, бо розуміють, що в реальності відбувається. Водночас у верхах за величезні кошти купують речі, які насправді коштують копійки. Можу те ж сказати і про іноземних громадян, які просто не розуміють: в Україні війна, а українці їздять на дорогих автомобілях, живуть в елітних готелях, харчуються в дорогих ресторанах. Іноземці ж збирають гуманітарну допомогу, надсилають бодай по кілька євро, намагаються прилаштувати сім’ї біженців…
– Погодьтеся, добряче заважають роботі псевдоволонтери, котрі, замість того, щоб допомогти, збагачуються.
– Я навіть не хочу про них говорити. Це надзвичайно ускладнює роботу і грає на руку ворогу. Але я завжди кажу, якщо ви маєте родича, сусіда, співробітника, який воює, допомагайте йому, його підрозділу. Або ж знайдіть людину, яка давно допомагає, давно волонтерить. Не кидайте кошти абикуди, абикому. Направду, зла не вистачає, коли деякі люди, взиваючи до Господа, мовляв, ми такі бідні і нещасні, задонатьте нам, замість необхідного для війська, купують собі дорогі телефони, автомобілі. Це ницо… Це, направду, очорняє волонтерів.
– Нещодавно стала свідком розмови. Жінка скаржилася знайомій на чоловіка, який приїхав з фронту. «Він агресивний, мовчазний, не хоче ні з ким говорити, байдужий до нашого життя…» Христино, з власного досвіду спілкування з військовими порадьте, як поводитися рідним?
– Зрозумійте, хлопці втомилися. Їх немає ким замінити. Вони перебувають у зоні бойових дій рік, а то й два. Їхні батальйони перекидають з одних бойових точок в інші, не давши часу на відпочинок, відновлення, не укомплектувавши належно. Я вже не кажу про моральний і психологічний стан бійців. Дуже багато молодих хлопців, які побачили війну, збирали рештки своїх побратимів на полі бою, втрачають психічне здоров’я. Їм вкрай необхідно увесь час спілкуватися з капеланами, психологами, яких теж дуже бракує на фронті. Коли ж вони зрештою вириваються, бодай на кілька днів у відпустку, не знають, як поводитися в тилу. Та й скажу по собі. Коли я перебуваю вдома, іноді навіть не хочеться на вулицю виходити…
Хлопцям складно. Адже коли вони воюють в окопах, в багнюці, в страшних умовах, під постійним обстрілом, а тут бачать молодих, дужих чоловіків, які гуляють з маленькими собачками… Це дуже дико і не справедливо. Тому часто хлопці хочуть якнайшвидше повернутися на фронт…
Рідним насамперед потрібно вислухати військового, не перечити, не конфліктувати. Створити максимально комфортні умови для захисника, щоб він зумів відпочити. Частіше обіймайте, мовчки, без зайвих питань. Часто саме дружини витягують важкопоранених бійців. Ви навіть не уявляєте, як справжнє кохання, людські взаємини допомагають подолати найважчі недуги. Коли бійці відчувають, що їх потребують, їх люблять, за них борються, у них з’являється жага до життя.
Все буде Україна!
Зоряна ДЕРКАЧ
