Між гілками ховалися сутінки. Натомлене сонце вже лягло спати і на попелястому, спраглому небі крізь руду призму одинокої хмари виглядала вечірня зоря. Вона ледь-ледь торкнулась землі і малесенький промінчик висвітив одиноку фігуру молодої жінки біля ліхтаря (вже розбитого невідомими хуліганами).
Тиша завмерла чеканням, тремтіла відчаєм, журилась жагою.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
– Не прийшов, знову не прийшов, – бурмотіла сама до себе жінка.
А вечір спадав на землю темним покривалом. Із-за високого каштана виглянув місяць і, гордо задерши голову, поплив по небу. Біля одинокої зірки з`явились інші, закружляли, повели свій одвічний, незмінний танок.
– Милуєшся зірками? Мрійнице, – несподівано шепнув на вухо знайомий (жаданий!) чоловічий голос і жінка, засміявшись полегшено, пригорнулась до дужого плеча.
– А я вже думала, ти не прийдеш, – промовила.
– Ти немов дитина, Надійко, – лагідно вимовляв їй чоловік, – сказано – прийду, отже, прийду.
– Просто я ще не звикла до щастя, – зітхнула жінка і тут же насторожено озирнулась. – Ходімо.
– Тут немає нікого, – посуворішав він.
Вони повільно рушили між дерева.
– Я знаю, – нервово схлипнула Надія. – Я знаю, та все ж боюся. Ти ж пам`ятаєш, який ревнивий Олег.
– Він знову тебе чіпав? – скрикнув чоловік.
Надія мовчала.
– Ні, скажи, скажи мені, – не вгамовувався ніяк.
– Сергійку, не кричи, будь ласка, – спробувала заспокоїти його жінка.
Не слухаючи, він майже потягнув її до єдиного вцілілого ліхтаря.
– У тебе синець під оком, – сухо констатував він і нервово запалив цигарку.
– Не треба, любий, – шепотіла Надія, – не чіпай його.
– Тоді розлучайся. Виходь за мене, байдуже, що діти, – Сергій благав так, що Надія знову опустила очі від сорому.
Господи, як сказати йому, як?
– У тебе нема із ним долі, Надійко, пора вирішувати, – не відступав Сергій.
Надія глянула у милі очі. «Ось і настала пора. Скажи ж йому».
Не встигла. Сергій вже підхопив її на руки і ніс до невисокої пофарбованої у зелений колір лавки, під розлогі гілки каштанів.
– Як не можу додому, то хоча б сюди, – невесело пожартував.
Надія мовчки ковтала сльози.
– Це ж ми сьогодні вже два роки, як знайомі, – не вгамовувався Сергій. – Пам’ятаєш?
Ще б не пам’ятати.
– Йшов дощ. Ти стояла на дорозі, без парасольки, змучена, розгнівана, а п’яний той… чомусь розмахував перед тобою кулаками. Я тоді проїжджав випадково, та зупинився, побачивши тебе… Надійко, не мовчи, кажи щось.
Надія мовчала.
– Я ж тоді заради тебе покинув усе – роботу, квартиру, переїхав сюди, у ваше місто. Що сталося? Чому ти плачеш?
«А може, не казати, – думала вона. – Приховати правду, просто призначити побачення і не прийти, він зрозуміє і сам».
– Люба, не мовчи.
Сергій лагідно пригортав її до себе, вона аж затріпотіла у отих обіймах.
– Цей… непотріб знову із тебе знущався? То я його… – втішав, як міг, Сергій, відчуваючи на щоці її сльози.
Надія зібрала мужність в кулак.
«Кажи ж, – засичала розлючено совість, – кажи, не муч чоловіка!»
– Сергійку, я… у мене буде дитина, – видавила із себе насилу і з острахом зіщулилась.
Ось зараз… Громи і блискавиці посипляться на її грішну голову.
– Він? – запитання пролунало, наче окрик. – Він, звичайно. Ми ж з тобою ніколи.
Потупцював трохи.
– Ну і що? Було троє – стане четверо, нічого страшного. А потім і своїх Бог пошле.
Надія розгублено подивилась на нього.
– Ти не розумієш, – прошепотіла, – ти нічого не розумієш.
Схлипнула винувато.
– Олег – рідний батько, зрозумій. Як би ти не ставився до дітей, усе одно будеш вітчимом. А діти… діти люблять Олега.
– А ти що, їх питала? – здивувався Сергій.
Надія мовчки кивнула.
– Отже, ти вирішила. Вирішила, так? – глухо запитав він.
Надія мовчала, опустивши голову.
– Тоді прощай. Я не можу більше так – крадькома бачитися із тобою, мучитися, бо ти з іншим. Я втомився.
Він говорив іще щось.
Надія не дослухала, підвелась і, не оглядаючись, побігла – тільки каблучки цокотіли по сірому асфальту. Сергій не зробив жодної спроби її зупинити.
«Ой, Сергійку, Сергійку… Знав би ти, як плакали діти, усі троє, коли я сказала, що покину Олега. Старший аж на коліна падав, так просив. Як не кажи, а до дітей Олег добрий. І казку прочитає, і кожного приголубить так, як і я б не змогла. Тож як мені відірвати їх від батька? А без дітей… ні, не зможу… Ой, Сергійку, Сергійку, як ти не розумієш…»
Надія бігла і бігла, не розбираючи дороги, задихаючись, дерлася між кущі, а думки ятрилися смутком.
І плакала ніч зорепадом…
Світлана ТРУХАНОВА–ДЗУДЗИЛО
