Військовий з Тернопільщини Роман Безкостий пішов на війну добровольцем у 21 рік. Пройшов шлях від піхотинця до заступника командира батальйону з артилерії. Разом із побратимами Роман визволяв Київщину, тримав оборону під Бахмутом і вже понад вісім місяців воює в Серебрянському лісі.
Про роль артилерії в цій війні, складні ділянки фронту та брак бійців Роман розповів Суспільному в інтерв’ю.
“Ми розуміли, що війна перейде в іншу фазу і нам потрібен бойовий досвід”
– Ти воюєш в складі 67-ої окремої механізованої бригади. Останній напрямок, з якого ти повернувся у відпустку, Лиманський. Знаю, що в Серебрянському лісі зі своїми побратимами ви тримаєте оборону вже понад вісім місяців. Розкажи, яка ситуація на цій ділянці фронту?
– На даний час нас відвели трохи відпочити, буквально декілька тижнів тому ми звідти виїхали. Але мій артилерійський підрозділ залишився, тому я маю актуальну інформацію звідти. Коли ми там були, то тримали оборону під час активних штурмових дій ворога. Потім, коли вже нас трішки відвели на відпочинок, то було ще декілька спроб атакувати сусідні бригади, які стояли біля нас, але у ворога нічого не вийшло. Вони зазнали втрат і на даний час було тихо. Тільки 16 січня зранку декілька штурмових груп пробували проводити штурмові дії, але артилерія показала ворогу, де їхнє місце і розбиті групи, які залишилися, відійшли.
– На твою думку, що найскладніше на цій ділянці фронту?
– Війна змінюється відносно рельєфу. Складніше, бо це ліс, а наші оборонні рубежі нижче ворога, а ворог вище від нас. Тобто, ми не можемо працювати по їхніх засобах розвідки, таких, як “Зали”та “Орлани”, бо дерева заважають. А ворог має перевагу, тому що він на висоті. Через те, що ліс і менше техніки, у нас більше працює піхота, тому росіяни мають можливість підійти ближче (там, де ще залишається ліс, коли вони наступають постійно на одне й те саме місце, то з лісу фактично нічого не залишається, ліс є тільки на карті). За рахунок того, що вони мають можливість підійти ближче, вони вступають в бій більшими групами і це більше навантаження на нашу піхоту. Спочатку вони працюють з артилерії, бо за рахунок того, що вони в лісі, мають можливість її краще заховати. Росіяни розбирають наші позиції з артилерії, а потім, коли більшість позицій наших зруйновано або в нас є поранені, вони наступають великими групами.
– Твій шлях на війні розпочався досить рано — у 21 рік. У 2016 році ти вирішуєш йти на фронт. Чи робив це усвідомлено?
– Звичайно. Ми розуміли, що війна перейде в іншу фазу і на той момент було чітке розуміння, що нам потрібен бойовий досвід. Ми мали можливість навчатися в тих побратимів, які на той час воювали. Наші резервні сотні Добровольчого українського корпусу мали унікальну можливість поїхати на фронт. Хтось брав відпустку на місяць, їхав воював, а потім повертався назад до себе на роботу. Потім інші їхали. Зараз багато людей, яких ми потім навчали, воюють і ще живі. Тобто, війна в 2014-2021 роках нам дозволила отримати досвід і використовувати його у повномасштабній війні.
“Війна не дозволяє не розвиватися”
– Порівняй, будь ласка, війну в 2014-2021 роках і після повномасштабного вторгнення. Чи кардинальна ця різниця і в чому?
– На той момент це була більш позиційна війна. Жодних наступальних дій не було. На тому напрямку, де ми були, зокрема в Мар’їнці, артилерія працювала не так часто. В більшості це були перестрілки. Лінія фронту була більш стала, тобто їхні позиції, наші та сіра зона. Вони пробували прокопуватися, наші пробували прокопуватися. А зараз, коли авіація, каби, артилерія, то твої тактичні навички чи стрільба з автомата не першочергова. Зараз все вирішує те, як ти закопуєшся. Якщо піхотинець вміє добре закопуватись, то він буде мати багато шансів вижити. У 2016 році все вирішувало те, які ти маєш особисті навички з ведення бою, як ти поводишся зі зброєю, тоді ми могли працювати маленькими групами. А зараз вирішують великі масштаби — бойові з’єднання, як працюють групи, як працює розвідка, як працює артилерія. Тому війна кардинально відрізняється. Через це дуже багато людей, які пройшли війну з 2014 року до 2022 — загинули, на жаль. Маючи досвід в той період, вони пробували застосувати його в повномасштабній, а війна не дозволяє не розвиватись.
– На яких напрямках, окрім Лиманського, ти воював під час повномасштабної війни?
– Одразу, коли почалася повномасштабна війна, ми виїхали на Київщину. В урядовому кварталі працювали по диверсійно-розвідувальних групах. Потім, коли центр Києва був умовно зачищений, нас перевели на Чернігівщину. На той момент нашим завданням було не допустити просування великої кількості техніки на трасі Харків-Київ. У більшості росіяни працювали на дорогах, коли вони з’їжджали з доріг, ми робили засідки і ворог був змушений робити у великих містах концентрацію. А вже тоді наша артилерія їх розбирала. Наша тернопільська 44-та окрема артилерійська бригада тоді досить багато ворогів розбила у Бикові та Новій Басані. Невеликою кількістю людей, які в нас були, це фактично були добровольці з автоматами, ми виконали завдання, яке в нас було — не допустили просування ворога на Харківську трасу. Після Чернігівщини нас перевели на Харківщину, біля Барвінкового, тоді вже був Бахмутський напрямок — Торецьк і Зайцеве, а потім знову Бахмут.
– А який напрямок для тебе був найскладнішим?
– У різний період було важко. Коли в 2022 році ми попали на Бахмут, то нам було трохи простіше, бо не було активних штурмових дій. А вже в 2023 році на Бахмутському напрямку була гаряча фаза штурмів і там було дуже важко, на наш маленький батальйон наступав їхній більший батальйон. За рахунок чисельної переваги ворога і для нього це було, здається, репутаційне завдання — отримати якусь перемогу, тому вони кидали на нас все, що було. Для нас було важко, бо коли йдуть постійні штурмові дії, ти втомлюєшся від того. Ми, як артилеристи, мали дуже багато роботи. Це один з найскладніших етапів і водночас етап, де ми отримали дуже багато досвіду, бо стрільби було в рази більше щодо того, що є зараз.
– Під час війни тобі вдалося змінити рід військ. Спочатку ти був піхотинцем, а зараз ти артилерист. Розкажи про роль нашої артилерії у цій війні.
– Ми зараз воюємо за радянською доктриною, а можливо ми навіть трохи її модифікували. Якщо ми були на навчанні в Німеччині, де ми навчалися для роботи на наших гарматах, то там доктрини трохи інші, там все йде від авіації. Спочатку працює авіація, артилерія має другорядну роль. А в нас навпаки, артилерія є першочерговою. Артилерія і зараз FPV-дрони. Ми наносимо основне ураження для ворога. В більшості з нашої, з ворожої сторони втрати йдуть від артилерії. До стрілецьких боїв піхоті ще потрібно дійти, хіба що вже там бої в штурмових діях або в містах. Там артилерія не має можливості точно працювати, тому більше йдуть стрілецькі бої.
– Ти спочатку був звичайним бійцем, зараз ти командир артилерії. Розкажи, будь ласка, де легше?
– В багатьох моментах простіше бути простим бійцем, бо менше відповідальності. Але хтось мені скаже, що командирам краще, тому що вони не в прямій зоні бойових дій. Але ти несеш відповідальність, відправляєш своїх людей на вогневу позицію і розумієш, що вони в небезпеці. Особливо, коли я їх знаю по 9 років, а то й більше, то важко, бо це фактично твої друзі й ти розумієш, що несеш за них відповідальність і це морально важко. Тому важко всюди по-своєму. Мені дали завдання робити артилерію і я його виконую. Якщо мені дадуть завдання стріляти з гармати, то буду стріляти, якщо носити снаряди, то буду носити снаряди. Все залежить від того, які завдання в тебе стоять.
“Наша країна хвора на рак”
– Все більше чую таку фразу від бійців, що якщо наші чоловіки не підуть воювати в українську армію, то їм доведеться воювати в російській. На твою думку, ми можемо виграти цю війну лише тоді, коли воюватимуть усі?
– Слово “усі” є для людей тригером, бо дуже багато спекуляцій і маніпуляцій зараз саме зі словом “усі”. Так склалося, що багато людей, які зараз на війні, вони там від початку повномасштабної. Це вже другий рік і хай там як, але люди мають властивість стомлювалися і ми зазнаємо втрат. В той період, коли ми перемагали, всі були задоволені. Всі казали: “Хлопці молодці, перемога буде, от зараз ми переможемо”. А тут так вийшло, що перемога трохи затягується і ті люди, які зараз вдома, мають розуміти, що так чи інакше вони візьмуть участь у війні, бо це проста математика. Люди завершуються через об’єктивні та суб’єктивні причини і треба, щоб хтось прийшов і став разом з нами в стрій. У моїх бійців є проблеми зі здоров’ям, є поранені бійці, в когось є сім’я і за рік 30 днів бути вдома — це трохи важко. В одного з моїх бійців народився син і він від народження його бачив також 30 днів. Це впливає на моральний і психологічний стан. Було би справедливо, якби ті люди, яким ми дали шанс цих два роки готуватись до війни, стали поряд з нами і ми б виборювали перемогу разом. Бо в нас є тільки два варіанти — або ми перемагаємо, або ми програємо. Якщо ми програємо, то ніхто ні з ким не буде бавитися в демократію, чи ми можемо призивати тих людей, чи не можемо. Буде так, як на окупованих територіях, — росіяни прийшли, забрали і послали вперед.
На мою думку, якщо я в 2016 році я пішов, щоб отримати досвід, то громадяни самі мали б розуміти, що вони мають прийти і стати біля нас, бо ми маємо великий досвід і ми їм цей досвід передамо. Багато людей, які зараз на фронті, відпочинуть і багато з них повернуться назад на війну. Я спілкуюся зі своїми людьми і вони просять відпочинку, щоб налагодити свої справи, підлікувалися, потім вони повернуться назад, але хтось же їх має замінити. Тобто логіка така, що ті люди, які зараз на війні, мають провести ротацію. Зараз йде багато спекуляцій із законом про мобілізацію, а насправді більшість людей, які в армії, підтримують те, щоб держава вже нарешті включилася як апарат. Бо спочатку як казали: “Пішли добровольці. Невмотивовані люди в армії непотрібні”. Але, на жаль, черги з добровольців завершилися, а ворог на нас наступає і це не наше бажання продовжувати бойові дії. Просто ми маємо відбиватися. Якщо ми не будемо відбиватися, то ворог буде в Тернополі, Львові, Івано-Франківську, Ужгороді і буде так, як в Бучі. Ми вже бачили, як все відбувалося на Київщині, і я зауважив, що це був той період часу, коли ми ще не знищили їхніх 200 тисяч війська. А зараз вони будуть поводитися дуже злісно і я б не хотів, щоб мою родину вивезли в Сибір. Я собі не уявляю, як ми програємо війну, що буде з моїми рідними, що буде з рідними тих людей, які вже загинули.
Це не через те, що влада погана, чи хтось когось хоче відправити помирати, це просто на нашу країну напали. Умовно, якщо так сказати, то наша країна хвора на рак, ми або маємо вибір використовувати хіміотерапію, від якої організму буде погано, а можемо взагалі нічого не робити. І якщо ми нічого не будемо робити, то помремо, а якщо будемо використовувати хіміотерапію, то будемо мати шанс вижити. Тут все очевидно, треба робити все, щоб вижити. Країна наша не ідеальна. Але коли 24-го числа я виїжджав з своїми побратимами в Київ, то і були ті самі воєнкоми і та сама корупція, все суспільство було таке ж саме, але я не задумувався про те, чи йти мені воювати, чи не йти. Це ж мій дім, моя земля, на якій я народився, і першочергово я воюю за неї, а з корупцією ми розберемося потім. Першочергово у нас ворог стоїть на наших кордонах.
Тому воювати мають ті люди, які зараз в тилу. Хтось має прийти воювати, потім повернутися назад, прийти хтось інший, бо є проблема. Зараз замість того, щоб хтось був на позиціях три дні, люди сидять по 15 днів, бо їх нема кому замінити. На жаль, люди гинуть, а якщо вони не гинуть, то в них є проблеми зі здоров’ям через поранення. Якщо людина поранена, то вона як мінімум на два місяці випадає, а якщо вона випадає, то приходить вже не такою, як була. У мене були поранені бійці, вони повернулися і багато хто з них знову поїхав на лікування, хоча вони вже по документах мали би бути вилікувані, але супутні хвороби себе проявляють через стрес і навантаження. Хто їх має замінити? Питання насправді риторичне і їх мають замінити ті люди, яким ми дали два роки на підготовку до участі у війні. На жаль, ми не виграли ще і виграємо тоді, коли ми розіб’ємо ворога.
– Як ти думаєш, росіяни не зупиняться, доки не знищать нашу ідентичність, чи їм потрібні лише території?
– Подивимося на ті території, які вони вже захопили. У 2016 році я був у Марʼїнці, це було місто як місто, а зараз з неї не залишилося нічого. Якщо глянути на фотографії, то там просто руїни. Так само Бахмут. Коли я приїхав туди, то здивувався, бо це дуже гарне місто було, а зараз воно повністю зруйноване. Маріуполь також знищений. Туди, куди приходить окупаційна армія, вона не дивиться на те, що їй потрібен людський ресурс, вона знищує все загалом. Вони поводять себе як окупанти. Росіяни показали, що хочуть знищити державу Україна, щоб ми не несли для них загрози як держава. А території – це вже другорядне. Першочергово їм потрібно знищити нашу державність. Треба захопити Київ, проголосити те, що ми капітулювали, та поставити свою владу. Вони ніколи не рахувалися з українцями та з нашими жертвами. Скільки мільйонів наших людей загинуло в Голодоморах? У радянській армії в Другій світовій війні також багато українців загинули. Якщо Росія захопить Україну, то наступними будуть інші країни. А ким будуть воювати, якщо ми знищили дуже багато їхньої армії? Зрозуміло, що вони будуть набирати населення з окупованих територій. Чи потрібно їм наша знищена ідентичність? Так, тому що наша ідентичність йде в розріз з їхньою політикою. Наша мова, ідея державності та незалежності завжди стояла в розріз з тим, що робила російська імперія та радянська влада.
“Мої друзі на цвинтарі або на війні”
– Що в тобі змінила війна, якщо взяти тебе там до 2016 і зараз?
– Коли ти приїжджаєш з війни, люди на тебе дивляться і думають: “Коли в тебе вже почнеться ПТСР?”, “Ти вже змінився чи не змінився”? Для мене війна зараз — робота. Це, так само як пожежник ходить на роботу й також ризикує своїм життям, бореться з пожежами. У нашій країні також велика пожежа і ми є пожежниками, які виконують свою роботу. Так, звичайно, що це великий стрес, треба мати твердість в діях, часто приймати непопулярні рішення і це тебе загартовує до таких складних умов. Чи воно змінює якось психологічно? Напевно, що так, але це можна буде вже оцінити з плином часу. Наразі напевно щось змінилося, але я не можу сам себе якось оцінити, тому що це був мій свідомий вибір, і в моєму житті все логічно зараз відбувається. У 2014 році, коли я прийшов у “Правий Сектор”, я розумів, що так буде. Для мене кардинальної зміни в моєму житті не відбулося. Тобто це логічні кроки в моєму житті — від юності до зараз. Єдине, що я розумію, що я потратив всі свої молоді роки на участь у наших національно-визвольних змаганнях. Це, на жаль, трішки шкода, бо мої однолітки зараз живуть своїм життям: діти, квартири, машини. А фактично все моє оточення, яке зараз. На жаль, багато моїх друзів вже на цвинтарі, або воюють на війні. Тобто моє життя повністю стало на паузу. Це те, що я розумію, що втратив свій час, молодість. Чи може бути по інакшому? Не може, якщо я його не буду тратив, то на мене чекають ще гірші часи, бо ворог на нас наступає. Чи змінився я зараз? Змінився. Чи сильно? Не знаю, це треба оцінювати комусь зі сторони. А війна це така штука, що вона загартовує, я загартувався.
– На твою думку, а чи змінилося суспільство за час війни?
– Звичайно. Порівняймо його з суспільством до війни. Травень 2021 року, добровольці розуміли, що в нас лишається дуже мало часу. І з ким би ми не спілкувалися, всі казали: “Яка війна, хлопці, та нічого не буде, зараз ми перестанемо стріляти і воно піде до замороження”. Хоча ми розуміли, що там розгортається армія, польові шпиталі, перетягується армія до наших кордонів, і ніхто такими великими ресурсами жертвувати просто так не буде, без наступу на нашу державу. В Тернополі виступали гурти з Росії, ми спілкувалися з організаторами, і вони мені казали: “Ну у вас свій шлях боротьби з Росією, а у нас свій. Ось ми привозимо гурти з Росії і ми так боремося, показуємо, що в Тернополі приймають російськомовні гурти”. І якщо так проаналізувати, то кожні два тижні в українське місто приїжджає хтось з Росії. Було зрозуміло, що створюється така картинка, що Україна – це така російськомовна держава в якій просто хтось собі там думає, що вона україномовна. І коли я говорив людям: “Не робіть так, не тягніть сюди російське”. Вони казали: “Вибачте хлопці, в мене свій шлях”. Коли ти розумієш, що війна вже на порозі, а люди роблять все для того, щоб снаряди летіли в їхній будинок, ти відчуваєш сильне розчарування. Тому що в тебе загинуло купа людей з 2014 року, а люди все одно тягнуть в твій дім війну. І я ще навіть написав такий допис “Чи ми заслужили розвалених будинків?”. Загалом ніхто не вірив у початок повномасштабного вторгнення. Я говорив своїм рідним, що війна буде, готуйтеся, брата свого потягнув на тренування. Вже в лютому, коли чітко було зрозуміло, що буде війна, ми спілкувалися з підприємцями і я казав їм: “Війна, давайте якісь ресурси”. А вони мені: “Що ви хлопці розповідаєте? Війни не буде ніякої, все тихо”. Ми робили пресконференцію в Домі Ветерана, то деякі журналісти нам казали, що ми розганяємо паніку серед суспільства. 20 лютого ми провели цю пресконференцію, а 24 вже почалась війна.
Суспільство на початку, як у футболі, коли команда виграє, то всі задоволені, коли команда програє, то з командою залишаються тільки віддані фанати. І так з нашою державою. Коли нам все виходило, ми перемагали, то всі було задоволені, обклеїли машини відомими фразами про корабель, у вишиванках ходили, всі тішились, все було добре. А зараз, коли у нас не вийшов на наступ, бо на це є багато суб’єктивних, об’єктивних причин, ми не маємо просто опустити руки, ми маємо боротися далі, бо ворог на нас наступає. І люди чомусь думали, що буде так, як на Харківщині, що в росіян було мало ресурсів і ми скористалися цим, і відбили багато своїх територій. Громадяни тоді були задоволені цим, а коли у нас не вийшло нічого, а зараз треба, щоб з родини, друзі, сини, батьки пішли воювати, то чомусь вони ставлять своє життя вище, ніж наше загальне благо, хоча ми не ставили своє життя вище, ми ним жертвуємо. Тому я для себе розділяю суспільство на таких два великих прошарки — це ті, кому важливо, в якій державі вони будуть воювати, і, на жаль, вони ще поки не пішли в армію, і люди, яким абсолютно однаково, в якій державі вони будуть жити. Їх дуже гарно видно, це люди, які перші пишуть коментарі про те, що вони не мобілізуються, вони шукають якісь зради, кажуть, що держава немає права нікого забирати, шукають всі причини, щоб не йти. Це приклад тих людей, які хочуть жити в
Росії, тому що вони грають на руку ворогу. Багато людей, з якими я спілкуюсь у відпустці, розуміють, що вже їхній час настає, вони з часом дійдуть до того, що стануть разом з нами в стрій. Суспільство об’єднане. Об’єднані саме ті люди, які хочуть жити в Україні. А ті люди, яких я відношу до другої когорти, з ними немає про що спілкуватися. На жаль, це жахливо, але вони є причиною, того, що на нас зараз ще летять снаряди, бо вони розхитують наше суспільство. Ми би мали об’єднуватися, а ті люди дуже активні, сіють зраду. Фактично роблять й те, що робить наш ворог: “Ви не йдіть в армію, там немає з ким воювати, вам не потрібно воювати, ми прийдемо і вам буде добре”. А ми бачимо, що зруйновані наші міста.
Є дуже багато людей, які включилися у війну і нам допомагають. Держава другий рік воює, я насправді думав, що ми не доїдемо навіть до Рівного. Коли ми виїжджали 24 лютого, я думав, що ми будемо воювати десь біля Рівного, але ми заїхали в Київ, відбили наші території, відбили на Харківщині, проводили наступальні дії, і зараз обороняємось. Йде другий рік війни, а люди кажуть, що ми слабкі. І ті, хто розказують, що ми слабкі, для мене особисто є ворогами. А ті, хто включилися і допомагає нашій армії чи в тилу, чи будуть зараз мобілізовуватися, чи волонтерять, тобто роблять все для нашої перемоги – це для мене більшість, тому що ми виграємо. Коли їх стане менше, то ми будемо програвати. Наші жертви не варті того, щоб хтось їх знецінював. Коли наші хлопці бʼються, як леви, і хтось в тилу каже: “Та ми слабкі, ми не можемо, нам потрібно вже домовлятись” — це слабкість, це знецінення, і це дуже сильно демотивує.
– Що дає тобі сили далі воювати?
– Просто відступати немає куди, ми відступаємо в свої міста, а вони наступають на наші міста. Якщо подивитися 70 років назад, під моєю хатою криївка була і фронт фактично за нашу незалежність був під моїм будинком. Тепер наші окопи пересунулися на 1200 кілометрів від мого будинку, тобто для мене це вже виграш, те, що ми воюємо ближче до території з ворогом. Всі розуміють, що відступати нам немає куди і я собі не уявляю, як буде наш програш. Кращою мотивацією є, те що моя сімʼя, мої рідні, близькі, друзі — їм буде дуже погано. Тому це для мене найбільша мотивація. І чому ми ще досі тримаємось? Тому що наші воїни — це леви і стальні люди, по них працюють з танка, з “Урагану”, а він стоїть на своїй позиції і тримає її, та ще й відстрілюється. Для мене наша піхота — це герої, якими ти просто захоплюєшся і розумієш, що якщо є ще ці люди і ми з ними пліч-о-пліч, ми повинні воювати. Хоча, коли ми втрачаємо їх, це дуже важко. Це ті хлопці, які пройшли з нами дуже багато, зробили дуже багато проблем для ворога, вони, на жаль, гинуть. Ти дивишся на них і думаєш, що вони супергерої, що вони ніколи не загинуть, а потім раз, а там вже чорна фотографія у Фейсбуці, і твій Фейсбук перетворюється на такий некролог. І це додає тобі злості і ти розумієш, що якщо вже така людина загинула, що якщо найкращих наших друзів і синів віддають у жертву, то ми не можемо зупинитися, не можемо просто потиснути руки і все.
– Чи комфортно тобі повертатися в цивільне життя?
– Приємно, коли ти йдеш Тернополем і розумієш, що Тернопіль не зруйнований і в цьому є твоя заслуга також. Ми воюємо за наші мирні міста, щоб діти навчалися, моя племінниця ходила в школу, мій брат був на роботі, щоб суспільство жило своїм життям — мирним. Ми захищаємо цей мир. Неприємно, коли ти бачиш, що люди, які використовують твій захист для того, щоб віддалитися від того, що відбувається, ось це тоді демотивує. Коли люди, які “живуть життя”, клуби, тусовки і стараються себе відтіснити від цього. Але загалом я не є якимось ображеним на суспільство. Я розумію, що так у мирних містах і має бути. Моє оточення, або на цвинтарі, або на війні, зараз я спілкуюсь зі своїми рідними поки тут є, а з іншими мені немає про, що спілкуватися, бо постійно відповідати на запитання: Коли закінчиться війна, і що там? Трохи вже проїдається, і хочеться відповісти, їдемо зі мною я вам розповім, що там. Ти бачила, цим відрізняється війна, там все зруйновано, і де було мирне життя, і наше мирне життя. На суспільство я не ображений, воно є таким як є.
Богдан Доденчук, Дана Савицька
Обговорення