Пісні, сповнені любові, родинних цінностей, патріотизму. Пісні, на яких зростало сучасне молоде покоління. Пісні, які на устах у кожного і часто стають народними. Це все можна сказати про творчість легендарної Оксани Білозір. Найближчим часом в Українському домі «Перемога» відбудеться великий концерт народної артистки, який, без сумніву, збере аншлаг. Дорогі читачі, «Свободі» вдалося поспілкуватися з пані Оксаною. Обговорили як сучасну творчість, розквіт культури, так і найболючіші питання в країні, що постають у важкий воєнний час.
Довідково:
Оксана Володимирівна Білозір народилася 30 травня 1957 року. У 1964—1965 роках навчалась у Зборівській СШ. Закінчивши Яворівську музичну школу, вступила до Львівського музично-педагогічного училища, згодом до Львівської консерваторії.
У 1977 році стала солісткою ВІА «Ритми Карпат», котрий через два роки був перейменований у «Ватру». Була лауреаткою фестивалю «Молоді голоси» та всесоюзного огляду творчої молоді. Згодом удостоєна звання заслуженої артистки України.
У 1985 році Оксана Білозір з «Ватрою» записала першу сольну платівку-мільйон, через три роки — диск-гігант. В 1990 році виконала найпопулярнішу зі своїх пісень — «Україночка» Геннадія Татарченка. Того ж року створила власний ансамбль «Оксана».
Народна артистка України, народний депутат ВР V, VI, VIII скликань, міністр культури України (2005). Творчий доробок: 15 компакт-дисків, 1 DVD, 10 музичних фільмів.
У 2009 році нагороджена орденом князя Ярослава Мудрого V ст.
– Пані Оксано, раді вас вітати в нашому гостинному Тернопіллі. Ви їздите з концертною програмою по всій країні. Та знаємо, що були і за кордоном. Розкажіть про свої враження?
– Ще минулого року в Сполучених Штатах Америки я проводила творчі зустрічі для українців, які змушені були втікати від війни. Повірте, їм там дуже важко, їх потрібно об’єднувати, щоб вони відчували підтримку одне одного, підтримку громади. Провела надзвичайно велику роботу на території США. Варто зазначити, що, навіть перебуваючи на чужині, українці багато роблять для перемоги, волонтерять, часто зустрічаються із сенаторами, конгресменами, підтримують нашу країну, вони є активними учасниками нашої спільної боротьби.
Моя концертна програма – це симбіоз політики, гуманітарної сфери і мистецтва. Я сама така є. Мої концерти – це не просто прийшли, побавилися і пішли. У мене є дуже багато інформації, яку я намагаюся донести людям, для посилення надії, віри, а також нашої відповідальності за все, що ми робимо, кожен на своєму місці. Це все я підкріплюю своїми музичними творами. У мене багато нових пісень. Мої пісні наповнюють наш світогляд позитивними емоціями, великою потребою бути активною, відповідальною людиною, причетною до цього великого випробування, яке ми проходимо.
Ви зрозумійте, війна триває не два роки, і навіть не десять. Війна триває останні сто років! Тільки вдумайтеся, сто років національно-визвольної боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. Ми – п’яте покоління українців, які визначені долею стати переможцями! І остаточно забезпечити свободу, рівність, незалежність держави й української нації. У мене дуже багато є пісень, які переплетені інформаційними посилами, історіями, які я подаю.
– Українцям важко. Два роки, як тривають криваві дії російського агресора проти наших звитяжних воїнів. Чимало наших співгромадян дуже втомилися, у багатьох з’явилося відчуття безвиході, відчаю. Пані Оксано, як вас особисто змінила війна?
– Найперше зазначу, що для мене війна розпочалася ще у 2014 році, адже я працювала перемовником у пошуку та обміні полоненими, співпрацювала з СБУ, координаційним центром, з 2014 по 2016 рік активно була на війні. Як учасниця вокально-інструментального ансамблю «Ватра», неодноразово бувала в Афганістані, і за це отримала статус учасника бойових дій, воїна-інтернаціоналіста. А відколи в нас почалася війна, так розпорядилася доля, що мені треба було їхати і займатися різними питаннями, тож я є учасником бойових дій на сході. Та й загалом, враховуючи те, що мій батько – політв’язень сталінських таборів, бандерівець, як казали в радянські часи, то для мене впродовж усього життя проходила червоною стрічкою тема остаточної перемоги України за незалежність.
– Сьогодні часто можна почути вислів «не на часі». Дехто обурюється, що люди ходять на концерти, в театри, кіно. Яка ваша думка стосовно цього питання?
– Все на часі! А говорити правду – насамперед на часі. Робити такі творчі духовні зустрічі – на часі. Бо як інакше нам скріплювати себе, як об’єднуватися? Тільки через культуру, мистецтво. Лише вони мають унікальні інструменти через душу й тіло мотивувати людей жити, творити, діяти, перемагати. Це і є місією культури! Без мистецтва не можливо повноцінно жити. Це – наша духовна їжа, яку ми потребуємо сьогодні, як ніколи. Повірте, найгірше, чого ми можемо очікувати після завершення війни, – це депресивний стан українців, на який і розраховує наш ворог. Чим нам витіснити страх, зневіру, апатію в душі? Лише з допомогою пісні, слова. Інакше можемо втратити правильні орієнтири в житті. А наші орієнтири – в нашій силі. А сила – у нашій великій мотивації. А мотивацію створюють саме образи, емоції родини, сім’ї, нашої землі, наших цінностей, які є в українській культурі. Це те найцінніше, що ми можемо втратити. Тому ця духовна їжа нам сьогодні вкрай необхідна. Так само, як молитва. До слова, я є ініціаторкою Всеукраїнського жіночого молитовного сніданку. Минулого року ми традиційно проводили його у грудні, напередодні Різдва. Під час таких зустрічей я чую безліч історій, які розповідають матері, дружини наших бійців, волонтери про те, як молитва зцілює, стає найміцнішим бронежилетом для наших воїнів, як з допомогою молитви вони виходять з найбільшої смертельної небезпеки…
Тому забудьте вислів «не на часі». Адже час може й не настати взагалі.
– Знаємо, що ви не лише відома і талановита артистка, а й громадська діячка, волонтерка. Як часто приходять на ваші концерти українські воїни? Чи потрібна їм культура у цей непростий час?
– Вони є моїми найголовнішими, найріднішими гостями. Я завжди запрошую їх усіх: військових, медиків. Відвідую госпіталі, запрошую тих, хто має змогу прийти, а до тих, хто через обставини не має такої можливості, їду сама. Ці люди – на першому місці в моєму серці! Це титани, які відважно борються на полі бою.
– Ви їздите по всій Україні. Кожне місто, кожна область по-своєму прекрасні. Які у вас враження викликає наше мальовниче Тернопілля?
– Тернопільщина для мене – особливий край, це моя маленька батьківщина. Адже у селі Пустоголови колишнього Зборівського району пів цвинтаря – моя родина, мої предки по лінії тата. Я завжди розривалася між Тернополем, Рівним і Львовом. Бо в Рівному я народилася, в Львові виросла, а на Тернопільщині певний період часу жила. Тернопіль – дуже тепле місто, яке я відчуваю всіма фібрами душі. Лише перетнувши кордон області, відчуваю особливий щемливий запах, світло, теплоту. Відчуваю і люблю тернополян такими, як вони є – лагідними, поміркованими, дотепними. Вони завжди відстоювали свої цінності, особисті кордони. Мені подобається, як вони це роблять – не войовниче, а толерантно. Як то кажуть: як тато скаже, так по-маминому буде (сміється). «Що б довкола не відбувалося, а ми знаємо як нам треба жити!» – це основне гасло тернополян. Тому намагаюся час від часу приїжджати в Тернопіль.
Дорогі читачі, наприкінці розмови народна артистка України Оксана Білозір через сторінки вашої улюбленої газети побажала вам добра у новому році.
– Новий рік ми завжди чекаємо як добру звістку у нашому житті. І закладаємо в собі великий потенціал бажань, намірів, мрій, формуємо сили, щоб це все реалізовувати. Тому я хочу побажати усім у цьому році витримки, терпіння, чіткого усвідомлення того, що відбувається довкола. Щоб ми були мудрими, мужніми і сильними духовно. З добром в душі і Богом в серці подолаємо усе!
Зоряна ДЕРКАЧ
