Галина Миколаївна зимою жила на дачі. Жінка почистила грубку – відро попелу набралося. Вона пішла й розкидала його на засипану снігом грядку з полуницею. Кажуть попіл для полуниці корисний… – На кого я стала схожою? – раптом подумала Галина. – Живу, як відлюдниця. Але діти мене не забувають, дзвонять, хвилюються… Тільки от не приїжджали давно. Нічого, впораюся я. У мене тут і борошно, і крупи є. А в підвалі і соління, і варення, й тушонка. Чого мені сумувати?! Галина Миколаївна пішла до компостної ями. Тільки-но вона зрушила сніг, як раптом застигла від побаченого…
***
– Мамо, ми на цих вихідних не зможемо приїхати! – голос сина звучав винувато, але телефон одразу ж перехопила невістка:
– Галино Миколаївно, ви тільки не ображайтеся, гаразд?! Ми вам продуктів привезли багато, ще на тиждень точно вистачить. І обов’язково незабаром приїдемо!
А то снігу он скільки, дороги не чищені, затори, ну бувайте, Галино Миколаївно, не нудьгуйте!
– Так, снігу точно багато, треба хоч доріжки почистити, а то й по подвір’ю не пройти, – подумала жінка. – Думала, що син із онуком приїдуть почистять, та, видно, не дочекаєшся їх…
А треба ж і дров принести, пічку нагріти. Обігрівачі не справляються, зранку в хаті холодно, це ж не осінь, а зима…
Галина Миколаївна взулася в теплі калоші, стару шубу наділа, хустку зав’язала.
Ох, бачили б її колишні колежанки з аптеки, де вона майже все життя відпрацювала, точно б не впізнали!
По осені аж надто не хотіла Галина Миколаївна з дачі їхати. Добре на пенсії влітку на дачі жити.
Одне прикро – квартира її пуста, а сім’я сина в тісноті живе. Галина Миколаївна все думала, як же ж синові й невістці допомогти.
У неї однієї невелика квартирка, а син із сім’єю майже в такій же ж вчотирьох живуть.
Старший онук Микола вже великий, а онука Іринка ще маленька, шафою кімнату перегородили, ну хіба це діло, так жити?
Соромно якось, свої ж, рідні люди! Вона як королева, а діти й онуки туляться на купі…
З’їхатися з ними їй подруги не радили, кажуть живи окремо, допоки сили є.
Продати її двокімнатну квартиру, а собі поменше квартиру купити і щоб грошей залишилося синові дати – не виходить. Її квартира і так як однокімнатна коштує.
А тут восени син Андрій із Лілею й дітьми до неї на дачу приїхали. Понавезли частування, немов свято якесь. А потім Андрій і каже:
– Матусю, ми тут з Лілею подумали, тобі ж на дачі жити подобається?
– Звісно подобається! – здивувалася такому дивному питанню Галина Миколаївна. – Ще й як подобається, навіть їхати не хочеться!
– Ось бачиш, Андрію, а ти думав мама не погодиться! – зраділа Ліля. – Галино Миколаївно, так ви і не їдьте, залишайтеся на дачі до весни, а ми до вас часто приїжджатимемо. Та й що тут залишилося – трохи більше чотирьох місяців – і вже березень!
А потім знову літо, ми допоможемо вам грядки перекопати, діти на літо приїдуть.
А ми з Андрієм вашу квартиру на рік здамо в оренду, вже й охочі є. І в нас буде перший внесок на кредит, ви ж допомогти нам хотіли? Так, Галино Миколаївно?
Андрій весь час, поки Ліля їхній план розповідала, у вікно дивився – і що він там побачив? А Галина Миколаївна майже не роздумуючи погодилася.
Ну а що, і справді чудова ідея! Усього рік на дачі пожити, що ж тут такого! Вона й так тут тепер з ранньої весни і до пізньої осені живе, а взимку вони сюди на Різдво усі разом приїжджали, ой як було добре!
Шашлики смажили, сусіди заходили, тоді на свята сюди багато хто приїхав…
Галина Миколаївна почистила грубку – ціле відро попелу набралося. Пішла розкидала на занесену снігом грядку з полуницею, кажуть попіл для полуниці корисний.
– На кого я стала схожою? – раптом подумала Галина. – Живу, як відлюдниця, чи я це взагалі? Але ж заради сина чого тільки не зробиш, та й ніби нічого особливого. Багато хто так живе, а продукти з крайнього будинку сусіди обіцяли привезти, вони теж з якихось причин тут зимують…
А діти мене не забувають, дзвонять, хвилюються, тільки ось Ліля заслабла, у неї висока температура. А від неї й Андрій… Ну що вдієш, обставини такі.
А я що, я впораюся, у мене і борошно, і крупи запаси є. А в підвалі і соління, і варення, і навіть тушонка є, і згущене молоко. Чого мені сумувати?
Куди каструльку з обрізками й недоїдками викидати Галину Миколаївну навчила її сусідка по дачі.
Сама вона міська, всім цим речам тільки тут і навчилася.
Пішла вона до компостної ями, а на ній білі шапки снігу лежать.
Тільки сніг зрушила, як з-під снігу хтось як стрибне. Вона ледь свою каструльку з рук не випустила!
Галина Миколаївна застигла від несподіванки.
Придивилася Галина Миколаївна – так це кошеня, і як тільки жило, треба ж!
Як ведмідь у барліг, так і кошеня на теплий компост під снігову шапку залізло. Там обрізками всілякими й харчувалося, бідненьке!
Вона поклала за пазуху під свою шубку кошеня, а в того серце тріпоче! Тепленьке, м’яке, пригорнулося, тремтить, але не втікає.
– Сиди, Мишко, підемо в тепло, я хоч тебе нагодую, з тобою ж я вже не одна буду! – Галина Миколаївна так зраділа непроханому гостю, що сама не очікувала…
…А на ранок раптом пролунав стукіт у двері.
Галина Миколаївна визирнула у вікно, й очам своїм не повірила – онук приїхав!
– Бабусю, батьки зовсім слабі, от я й приїхав, – Микола озирнувся – з машини вийшла дівчина. – Бабусю, це Ганна, познайомся. Ми тобі допомагати приїхали, бо ти тут одна, та й одна!
Микола швидко доріжки почистив – ось що значить молодий хлопець. Дрова приніс в дім, м’язами грає – перед Ганною красується.
А через три дні нарешті й Андрій із Лілею та Іринкою прибули. Одужали всі.
Іринка одразу до бабусі кинулася обійматися.
– Ну, як ти тут, мамо? А ми з тобою тут на Різдво і на всі канікули залишимося! – Андрій став речі розвантажувати, а Ліля по дому ходила й захоплювалася.:
– Як ви тут обжилися капітально, Галино Миколаївно. Одразу відчувається, що вам подобається.
– Мамо, не починай, я проти, – це Микола з вулиці прийшов, він батькові допомагав. – Досить бабусі тут жити. Не треба її ще на один рік вмовляти на дачі пожити.
Я училище закінчую, працювати йду, а бабуся нехай узимку у своїй квартирі живе.
А влітку – де хоче.
Бабусю, ти уявляєш, мама тут придумала, що якщо ти ще одну зиму тут поживеш, ми швидше виплатимо кредит на квартиру!
У Галини Миколаївни мабуть був такий вираз обличчя, що Ліля спочатку хотіла заперечити, але тут же замовкла.
А тут і син Андрій підключився:
– Лілю, а ти сама не хочеш спробувати так пожити?
– Я дачу не люблю так, як твоя мати! – заперечила Ліля, але одразу ж обернулася до Галини Миколаївни,
– А взагалі велике вам дякую, що ви нам допомогли, якщо чесно, я думала, що на дачі жити легше. А виявилося не так і просто, але тепер і справді весна вже скоро!
Тільки до наступної осені Галина Миколаївна нарешті повернулася у свою квартиру.
Виявилося рік – це дуже довго, коли чогось чекаєш.
Кіт Мишко вже великий виріс, зайшов у квартиру першим – тут же ж чужі жили. Але начебто сім’я з дитиною була, чисто всюди, порядок.
Галина Миколаївна сіла у коридорі на стільчик, і заплакала,
– Ну ось, Мишко, ми і вдома!
…Тепер Галина Миколаївна із подругами у парку гуляє до обіду. І живе у своїй квартирі, як королева.
А якщо подруги її Надія Іванівна, чи Світлана Сергіївна починають скаржитися, як їм жити важко, Галина Миколаївна їх одразу на місце ставить,
– Ви тут у місті розбалувані, не знаєте, як люди в селах живуть, особливо взимку! Радіти треба навіть малому, що маєш.
Син Андрій із Лілею купили в кредит квартиру, а свою двокімнатну старшому сину Миколі залишили. Він одружитися надумав з Ганною, обіцяє допомагати батькові кредит виплачувати.
Адже батькам ще молодшу сестру Іринку треба виховати, а тій всього лише дванадцять!
Галині Миколаївні тепер було добре на душі – вона дітям допомогла, як змогла…
