Недавно улюблений мільйонами українців письменник і виконавець своїх творів на сцені відносно тихо відзначив 90-річчя. Може, з огляду на поважний вік майстер художнього та публіцистичного слова вже тільки приймає вітання і спочиває на давно заслужених лаврах? Нітрохи! Автор багатьох актуальних і нині книжок працює: пише, редагує, готує до видання нові твори. Він, як і раніше, привітний, приязний і доброзичливий у спілкуванні, у творчості він гострий, немов бритва, колючий, як їжак, і безпощадний до своїх улюблених «героїв» — ворогів і «воріженьків» України. Отже, сьогодні на запитання «Урядового кур’єра»» відповідає Євген Дудар.
Євген Дудар. Український письменник-сатирик, публіцист. Народився 24 січня 1933 року в селі Озерна Тернопільської області. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Тривалий час працював у гумористично-сатиричному журналі «Перець». Автор більш як 30 книжок гумору й сатири та численних публікацій у пресі, окремі з яких перекладено багатьма мовами світу. Заслужений діяч мистецтв України. Нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня, Золотою медаллю Тараса Шевченка. Лауреат літературних премій ім. Остапа Вишні, ім. Пилипа Орлика, ім. Микити Годованця, ім. П. Сагайдачного, Нобельської премії (всеукраїнського фестивалю гумору, який відбувається в селі Нобель на Рівненщині) та інших.
— Євгене Михайловичу, запитання на тему дня чи навіть року: як відреагували на заснованому вами літературному хуторі «Мозамбік» на давно очікуване рішення міжнародного кримінального суду в Гаазі видати ордер на арешт глави держави-терориста рф путіна?
— Як і в усьому світі всі нормальні люди, в таких ситуаціях кажуть: «Собаці — собачу смерть!» Та від сказу цього вовкулаки ще треба дезінфікувати не лише барлоги, заражені його паршивою шкурою. Цивілізований світ мусить ліквідувати ті пархи, які рознесли по його землях проскаженілі припутані зграї і шпигунські кроти й ненаситні носороги. А коли деякі «європейські горбани» заявляють, що вони проти такого рішення суду, то лише підтверджують своє байстрюче походження. Отже, народи, керовані такими «горбанами», задумайтеся, доки остаточно не згорбилися в чужій неволі.
— Після підлого нападу рашистів на Україну відразу виникла потреба закрити небо від ворожих літаків та ракет. Наша ППО тримає оборону повітряного простору, а ось вітчизняний інформаційний простір, на жаль, досі не зовсім захищений. Що, на вашу думку, насамперед має зробити інша українська ППО (протипропагандистська оборона), аби поставити надійний заслін токсичній брехні, наклепам і фейкам, які москва, як ви свого часу писали, «і несе, і несе, і несе»?
— Знаєте, я ще давно писав, що й «тупа, лайлива, багатослівна «контрпропаганда» набагато шкідливіша за саму ворожу пропаганду». Бо вона лише допомагає поширюватися ворожій брехні. Проти брехні треба воювати колючою, болючою, безпощадною правдою. Проти цього споконвічного ворога України, нашої ідентичності, духовності слід організувати всі здорові інтелектуальні сили суспільства. Не тішити себе лише «міськими», чи «сільськими» інтерпретаторами матюків або ж ударами всяких NEWSів у формі котячо-собачих маніпуляцій.
— Ваші гострі, дошкульні, влучні й дотепні сатиричні твори вже пів віку перебувають на передовій інформаційної війни, і ви добре вивчили і знаєте психологію головних московитських чи місцевих хатніх недругів і ворогів нашої незалежності. То як вважаєте: на росії печерними українофобами та україножерами народжуються чи їх там штампують у спеціальних інкубаторах тощо?
— Візьмімо конкретну «печеру» — центральний рашистський телебарліг. Ту, де кучкується оте припутане гайвороння, що постійно каркає на Україну. Серед активних «фобів» там час від часу з’являється дмітрій кісєльов. Український телеглядач його впізнає, бо свого часу він працював у Києві на одному з промосковських телеканалів. Це було років із п’ятнадцять тому чи більше. Театральна зала повна глядачів, а чи слухачів. Стою на сцені, читаю «Українці мої, українці!..» Дорікаю своїм краянам, що ми дуже добрі до всіх загарбників, надмірно толерантні й гостинні. Публіка сприймає чудово. Але в першому ряду, якраз перед моїм носом сидить чоловік, втягнув голову в спину й на кожну мою колючу фразу зривається, привстає й знову сідає. Після виступу підходить до мене: «Когда ви виступалі, мнє нєсколько раз хотєлось встать і уйті». — « І що? — питаю. — Побоялися?» У відповідь: «Нє трогайтє нас! А то как пайдьом!» — «Кого це вас?» — «Нас, рускіх». — «Таж я звертався до українців, — кажу. — Слова «рускій» там не було. Було «загарбники». А з приводу «пайдьом»… То як «пайдьотє, так і повиносять». Бо Україна — не Чечня, яку в крові втопили…
Повернімось у дні сьогоднішні. Спитаймо: «Ну що, дімітрій? Скільки «вас» уже «пашло»??? Совість не мучить? Чи ви народжуєтеся безсовісними?» А він тицьне пальцем на мене. І скаже, що таким «злоякісним» зробив його я. Бо не визнаю загарбників своїми «родичами». До речі, а на вчорашньому промосковському каналі вже вітаються: «Слава Україні!» І відповідають: «Героям слава!»
Творчий доробок Євгена Дударя налічує десятки книжок, а також численні публікації в ЗМІ. Фото з сайту uain.press
— Звідси скажіть: це прозріння, усвідомлення національної гідності чи політична гра, лицемірне пристосуванство? Бо коли дивишся, як ті, що вчора не просто глузували, а обпльовували нашу мову, кепкували з вишиванок, тепер враз повдягали вишиті сорочки і тризубці на видному місці почепили, то починаєш сумніватися у їхній щирості.
— Найсправедливіший пророк і найчесніший суддя — час. Він все покаже, все й розсудить. Пам’ятаймо одне: тих, кому більше до серця був, є чи буде тризубець, в Україні й поза нею набагато більше, ніж прихильників дохлого двоглавого гібрида чи «звєзди» на кремлівській духовній шибениці. То допоможімо людям ще й дітей навчити гордитися тим, що ми українці.
Не закликаю всім вірити. Але знаю життєве правило: «Віра будує, зневіра руйнує». Щоправда, дотримуюся цього правила із життєвим досвідом: «Вір, але… перевір». Це ще нікому не завадило. Не завадило б і чиновникам, які відповідають за державну безпеку.
— Євгене Михайловичу, як вам, людині, яка вже пережила не одну війну, працюється за робочим столом нині — під періодичні завивання сирен чи навіть вибухи, тобто фактично під ворожими прицілами?
— Сатирик приречений бути постійно під прицілами. Чи то морального, а чи й фізичного ураження. Отже, за довгі роки до пострілів звикаєш. Важко тільки звикнути до хронічного ідіотизму недорозвинених приполітичних гібридів, які своїм тупомордієм нагло заявляють, що вони «напрямік руководіми богом» й коять такі злочини, що й сатані не снилися. Бо їхній бог у московському мавзолеї лежить. І аби від плину часу та людських проклять не розсипатися, постійно жадає людської крові. Щодо мого робочого столу, то я не дуже страждаю від його частого перебазування. Бо він фактично в мене в кишені. Я звик користуватися диктофоном. Записувати думки, фрази, афоризми. А все це відбувається, коли я в русі. За стіл сідаєш тоді, коли все виважене, виношене…
— Ваші сатиричні твори, написані 20, 30 і більше років тому, залишаються актуальними й нині. Чи не задумувалися, щоб вибрати із книжок найнеобхідніше й видати масовим тиражем? Бо і тепер, і навіть після закінчення війни (звичайно, з нашою перемогою), читачеві вони будуть дуже потрібні.
— Ви зачепили дуже болючу струну моїх думок. Звісно, про масові тиражі тепер не може йтися. Чи навіть про якийсь вагомий том. Але можна сформувати одну чи дві невеличкі збірочки «того, що треба». Щоб і роздати їх потім, кому треба. На жаль, сам я видати їх не зможу. Бо, як зауважив мені колись один талановитий молодий патріот: «Ви працювали на ідею, а ми працюємо на гроші». І виходить, що нічого не вийде. Бо, висловлюючись одним із моїх давніх афоризмів: «На жаль, на сподвижників української справи в Україні не вистачає патронів, а на шкідників, руйнівників України, не вистачає куль». Але… Поки що не все роздав те, що видавалося раніше.
— У січні ви перетнули дев’яносторічний життєвий рубіж. Відомо, що попередні ваші ювілеї проходили гучніше: перед багатолюддям у Національному палаці культури «Україна», Будинку художника. До речі, такі заходи часто вів Володимир Стретович, який, на жаль, недавно загинув. Схоже, ви того трагічного дня втратили не лише прихильника сатиричного слова.
— Усі мої сценічні ювілеї ніколи не планував я сам. Мені оплесків вистачало на будь-яких творчих зустрічах. Вечори ювілейні ініціювали та здебільшого організовували друзі, побратими. Ось три попередні заходи: відзначення 75, 80 та 85-річчя, які проходили у Будинку художника, справді ініціював, організував і сам вів мій духовний родич, друг і побратим світлої пам’яті Володимир Стретович. Досвідчений юрист, голова комітету Верховної Ради, розумний і виважений політик, він цінував гостре слово. Сприяв його з’яві й росту. Завдяки його турботі й підтримці свого часу нам — мені як голові всеукраїнського конкурсу гумористів та сатириків, членам журі народному артистові України Степанові Савці та світлої пам’яті народній артистці Неонілі Крюковій — вдалося в кожній області провести конкурси-огляди. Потім на «Вишневих усмішках» у Національному палаці «Україна» ми разом раділи і талановитим дітям, і дорослим виконавцям.
А на цей мій дозрілий день народження… І Володимир Стретович, і його сусід та колишній помічник Володимир Городнюк із дружинами Танею та Олею вітали мене на хуторі. Та ось… Ранок Благовіщення приніс болючу не благу вість: проклятий КамАЗ забрав життя мого побратима. І понівечив здоров’я та долі ще трьох близьких мені людей. Досі не можу відійти від шоку. І корвалолом тут себе не врятуєш. Не відредаговані лежать ще 30 книжечок «Нотаток». І в частині з них описано наші спільні з Володимиром «бої за українську владу». Спочатку по селах та містечках північного кордону. А наступного разу — по кордону із «м’ордою», себто з московитською ордою. Знаю, що там, на Небесах, Володимир чекатиме їхньої публікації. Бо йдеться в них не лише про нас.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
