У професію лікаря його привела доля. Нещасний випадок, що раптово змінив усі майбутні плани та породив безмежну довіру до медицини. Із почуттям спокою та впевненості, до нього щодня приходять десятки пацієнтів. Андрій Обаранчук – завідувач травматологічного відділення КНП «Тернопільської міської комунальної лікарні швидкої допомоги», провідний фахівець і професіонал своєї справи. У медицині прихильник гнучких методів і підходів, шукає ефективні рішення, щоби досягнути максимального результату. Лікар, який має неймовірно добре серце та інженерну точність у травматології.
Про медицину і не тільки у інтев’ю для журналу CITY LIFE BUSINESS Тернопіль.
– Чому Ви потрапили в лікарню?
– У дев’ятому класі я випав із другого поверху, пошкодив звʼязки та мав дрібний перелом. Саме у травмотології я пробув удосталь часу, щоб зрозуміти, що мені це цікаво та подобається. Насправді, до того, я хотів стати інженером і вступати в політехнічний, але мій лікар у травматології був батьковим другом, запропонував, щоб я пішов у медичний коледж в Чортків..
– Ви одразу знали, що хочете бути травматологом?
– Ні, не зразу; на пʼятому курсі ми почали ходити на різні кафедри, я мав змогу обирати. Пробував і урологію – вона мені не зайшла. Хірургія відпала після першого чергування, коли привезли по швидкій дуже важку бабусю. Комбустіологія подобалась, в той час вона активно розвивалась у Тернополі. Тоді ще якраз обʼєднали пластичну хірургію з комбустіологією в одне, тож це було прям супер. До одного дня, коли я пішов на перевʼязку, де був хлопчик трьох років із сильними опіками. Я ледь витримав, щоб не заплакати, от так і відпав цей напрямок. Таким чином залишилась травматологія.
– Ви памʼятаєте свій перший випадок як травматолога?
– Це був 2010 рік. Великодня субота. Я чергував у травмпункті. Привозять бабусю, яка на січкарні ампутувала собі чотири пальці, тотальна ампутація. У мене був шок. Імплантація там була не реальна. Я зробив те, що міг на той час – сформував їй чотири культі пальців. А вже в понеділок мені зателефонували з відділення та запропонували посаду лікаря. Мій перший випадок став знаковим для мене.
Чи був такий випадок, що всі сказали, що все – це безнадійний, а Ви не здались? Практично безнадійних випадків немає. Але був пацієнт, з яким ми боролись півтора року. Відкритий перелом з інфекцією, нагноєння та деформація тканин, шансів рятувати не було. Але я вирішив спробувати нову на той час методику лікування ран відʼємним тиском (VAC). Мені всі казали, що то дурня, що нічого не вийде. Ніхто в нас не вірив. Але ми чотири місяці працювали і заживили рану та врятували ногу.
– Виходить, що Ви впроваджували новітні методики?
– Це відносно. Можливо більше в нашому відділенні використовував. Ці методи вже давно зайшли в Україну, але в нас не було до них довіри. Травматологія дуже активно почала розвиватись у 2000-их роках. До нас почали заходити нові методики. Звичайно, в Європі вони були раніше, але для нас це ще було надто дорого. А потім зʼявились аналоги, дешевші, які ми почали активно впроваджувати.
– А на даний час рівень розвитку медицини, зокрема в травматології, такий самий, як у світі, чи нам ще є куди рости?
– Я думаю, відсотків на 85-90 ми робимо те ж саме, що й вони. Якщо ти володієш англійською мовою, то вся сучасна література є у відкритому доступі. Окрім того, є багато семінарів, практикумів тощо. Якщо ти хочеш розвиватись, то маєш усе. Єдиний мінус – це все не безплатно.
– А чого бракує українській медицині, щоб дійти до кращих стандарті?
– Найперше – це забезпечення. Щоб перейти на світові стандарти, в лікарні повинно бути все. Звісно, національна служба робить багато для того, але цього, на жаль, недостатньо. Спочатку матеріальне забезпечення, а далі мотивація. Будь-який лікар має бути вмотивованим. Кожна людина, яка робить свою роботу, має бути вмотивована.
– Виходить, що приватні клініки мають більше переваг?
– У приватних легше працювати лікарям, у них є чітко показано: така патологія – така операція – такі витрати. А тут ти обмежений часом, засобами, тому постійно мусиш думати, шукати нові шляхи та рішення.
– Як Вам вдається зберігати спокій та тверезість розуму, працюючи з такою кількістю пацієнтів?
– Перший рік було дуже важко працювати, але з досвідом виробляється така трішки черствість. Звичайно, десь ще воно залишилось. Як каже моя дружина: «Пацієнти йдуть з тобою додому». Я лягаю спати, а підсвідомо обдумую планові операції. Постійно в тонусі, в готовності до прийняття рішень. Саме головне в нашій роботі – це планування. Якщо ти не плануєш операцію, то може бути повний завал. Необхідно все прорахувати, спланувати що, куди, як, з чого починаєш і так далі.
– Яке у Вас відділення?
– У нас 47 працівників, 80 % молоді лікарі. Дуже перспективні, постійно вдосконалюються, їздять на навчання. Якщо є щось, у чому ми не досконалі або прагнемо дізнатись нові техніки, то одразу шукаємо клініки або семінари, де можемо отримати ці знання.
– А Ви строгий завідувач?
– Ні, занадто добрий.
– Які були Ваші перші три кроки на посаді завідувача?
– У нас в Україні, наразі, чітких стандартів немає, є рекомендації по травматології. Тож ми зробили собі внутрішньолікарняні стандарти, орієнтовані на європейські. Це був протокол надання допомоги пацієнтам із травмами. Тепер кожен чітко знав алгоритм дій на роботі. Таким був другий крок. Третій – ми зробили ремонт в операційній.
– Які у Вас принципи в роботі?
– Відповідальність. Холоднокровність, ніхто не має впливати на лікаря – ані пацієнт, ані рідні. Він має мати свою думку, план на операцію, якого дотримуватись. І головне – знання. Набувати практичний досвід. Травматологія настільки активно розвивається, що лікар має постійно вдосконалюватись. Знання іноземної мови дуже необхідне. 99 % сучасної інформації немає в доступі українською мовою.
– Чим саме займається Ваше відділення?
– В основному займаємось лікуванням гострої травми. Наш пріоритет – травми. Звичайно, ортопедію ми впроваджуємо, лікуємо захворювання суглобів. Але більше все ж травми.
– Як завідувач, Ви рекомендуєте своє рішення лікування чи дозволяєте лікарям обирати методики?
– Я не навʼязую свою думку. Головне, щоб усі методики були в рамках наших рекомендацій. Ровер давно вже придумали – не треба нічого видумувати. У нас колись працював лікар, який казав, що це творчість. А потім приїхав до нас відомий професор із інституту ортопедії, який нам сказав, що це все давно написано, як мелодія, яку ти маєш грати від А до Я, а міняти можеш лише тональність відповідно до складності.
– Які перспективи розвитку Вашого відділення?
– Зараз я їх чітко бачу. Ще донедавна ми працювали апаратами операційними рентгенівськими 1998-2007 років, але цього року депутат Андрій Богданець нам подарував апарат 2022 року – це просто ракета. Зараз апарат проходить сертифікацію, але вже скоро ми зможемо працювати на ньому. Ми почали займатись
ендопротезуванням. Є протезування зовнішнє, коли одягають замість ноги або руки протез, а є внутрішнє – це заміна частини суглоба. Нам уже вдалось провести декілька унікальних ортопедичних операцій по виправленню вад суглобів. В Україні вже розроблено спеціальне КТ обстеження, за допомогою якого можна зробити 3Д модель. А відносно неї, на спеціальному 3Д принтері, друкують індивідуальний 3Д імплант. І завдяки цьому ми можемо зробити протезування. Звичайно, що індивідуальні імпланти – це дорого, але з кожним роком зʼявляються нові виробники, тож зараз відстежується тенденція до зниження цін. Методик насправді дуже багато, єдине – правильно підібрати.
– Період реабілітації, після таких операцій, – довгий?
– Це індивідуально. Наприклад, при переломі шийки стегна у старших людей це простіше та малотравматично. Вони фактично вже на другий день із допомогою ходять. Буває важче протезування, тоді два-три дні. Якщо є надлишкова вага, то може бути помаліше. У середньому, людина після ендопротезування відновлюється до півтора місяця. Плюс у нас є реабілітаційне відділення, в яке ми переводимо пацієнтів і супроводжуємо до планового результату.
– Як війна вплинула на Вашу роботу?
– У нас збільшилась кількість цивільних, особливо коли приїжджають евакуаційні поїзди. Війна змінила наш режим роботи, 99 % ургентних операцій ми мусимо робити одразу Операційні мають бути вільними. Ми мусимо постійно бути готовими до надзвичайної ситуації. Окрім того, постійно маємо бути близько. Фактично планових операцій зараз немає, вони всі ургентні.
– Про що Ви мрієте?
– Звичайно ж, про перемогу. А після неї поїхати на море, просто на море. Відпочити, виспатись. Більш як рік я працюю практично без вихідних.
– Ваша порада для людини, яка отримала травму.
– Не чекати, не лежати вдома, не мазати мазями та примочками. Якщо не розумієте, що з вами, не можете стати на ногу, щось не так – їдете в лікарню. Ми працюємо 24/7, є постійно два травматологи, можливість зробити рентген цілодобово, томографію чи УЗД. На 5-й або 6-й день можуть бути дуже сильні ускладнення, що не підлягатимуть ефективному лікуванню. Не займайтесь самолікуванням, якщо є професіонали.
Журнал CITY LIFE BUSINESS Тернопіль.
