Тернопільщина — значимий у країні регіон за потенціалом і величиною археологічної спадщини. Незабаром в області, попри воєнний час, розпочнуть новий археологічний сезон. Що досліджуватимуть і які підсумки розкопок останніх років, цікавимося в директорки обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини Марини Ягодинської.
— Пані Марино, передовсім цікаво дізнатися певні підсумки та особливості торішнього польового періоду.
— Кажучи про торішній польовий період, не можу не згадати й позаторішній. Адже 2021—2022 роки — це час не планових археологічних досліджень, а охоронних, на які треба було виїжджати, щоб не втратити пам’ятку чи об’єкт. Спочатку через COVID-19, а потім через повномасштабне вторгнення росії в Україну археологічної практики у студентів не було. Цього року, хоч триває велика війна, університети планують проведення такої практики. Це означає, що на Тернопіллі влітку маємо відкрити археологічний сезон і спорядити відповідну експедицію.
— Десять років ви з археологічною командою працювали біля села Кордишів Шумської громади, розкопали там давні кургани. Які вдалося знайти артефакти, яких культур?
— Кордишів став для мене як археолога великим відкриттям. Дослідження тут розпочали десять років тому, щоправда, з перервами на кілька сезонів. На околицях села спочатку знайшли уламки ліпних горщиків і фрагмент крем’яного списа культури шнурової кераміки. Носії цієї культури насипали перші кургани, частину з яких вдалося розкопати. Після них цю місцину використали носії інших культур: комарівської, вельбарської, давньоруської. Усього досліджено 30 поховань. Кургани там було зруйновано, залишилися ледь помітні невеликі пагорби. Досліджували за методикою великою площею, яка дала археологам дуже добрі результати: нерозграбовані поховання збагатим супровідним матеріалом. Знахідки, а це бронзові прикраси комарівської культури — шийні гривні, довга шпилька-фібула, персні, бронзові браслети, підвіски, керамічна посудина — становили б хорошу частину експозиції будь-якого музею. Але ми їх передали Шумському краєзнавчому. Сподіваюся, коли його відкриють, то там буде гідно представлено експонати, які ми знайшли в Кордишеві.
— Курган в урочищі Могилки біля селища Гусятин зберіг таємниці вже пізнішого, ніж у Кордишеві, часу?
— Біля Гусятина восени 2020 року ми проводили охоронні дослідження. Розкопували невеликий давній курган, натрапили на два цікаві поховання. В одному з них у дерев’яній труні лежали останки молодої жінки. Її, напевно, майже 400 років тому вбили, бо в ділянці живота знайшли кулю з мушкета. Це була якась знатна пані, адже на ній був багатий гаптований срібними нитками плащ. Таємницею залишиться, чому її поховали саме за Гусятином, коли довкруж були давні цвинтарі. Нижче і трохи збоку було парне поховання коней бронзової доби. Таких поховань коней зафіксовано в Україні мало.
— Упродовж останніх років вам вдалося зайти й кам’яні гробниці-саркофаги.
— 2021-го були виїзди на охоронні розкопки, а саме в березні та наприкінці листопада. Одне поховання знайшли біля села Білий Потік Білобожницької сільської громади, друге — неподалік села Озеряни Борщівської міської громади. Перше поховання на Тернопільщині розкопав археолог Адам-Гонорій Кіркор наприкінці ХІХ сторіччя. Відтоді вдалося натрапити на 41 поховання. Усі їх випадково знаходили під час сільськогосподарських робіт.
У нашому разі було те саме: трактористи орали землю, й важка техніка розчавила кришку саркофага, колесо туди провалилося. Механізатори повідомили про це представників місцевої влади, які відразу викликали фахівців. Ми розкопали поховання, яких не пограбували чорні копачі. В обох було для археологів дуже багате начиння. Скажімо, в Озерянах знайшли десять горщиків, кам’яну сокиру, бурштинові намистинки та останки п’яти людей. Гробниці майже 5 тисяч років.
Головне, що ці похованнями одразу відправили для вивчення антропологам Інституту археології НАН України. Науковці змогли зробити сучасними методами якнайбільше аналізів зі знайденого в цих саркофагах. У співавторстві колеги з Познанського університету ім. А. Міцкевича (Польща) мають опублікувати матеріали про ДНК-аналіз. Виходять дві статті з антропологічних досліджень, зокрема моя з Василем Ільчишиним і Михайлом Сохацьким у фаховому збірнику «Археологія та давня історія України».
Довідково: Марина ЯГОДИНСЬКА народилася 26 травня 1960 року в Казахстані у м. Семипалатинськ (нині Семей). 1983 року закінчила історичний факультет Чернівецького (тепер національний) університету ім. Юрія Федьковича. Працювала на різних посадах у Тернопільському краєзнавчому музеї, науковим працівником НВК «Археолог» Інституту археології НАН України, очолювалаТернопільську обласну комунальну інспекцію охорони пам’яток історії та культури. Із 2017 року — директорка Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини. Кандидат історичних наук.
— Cпівпрацюєте з польськими науковцями?
— Так, давно співпрацюємо з науковцями Познанського університету ім. А. Міцкевича. На Тернопільщині досліджували могильник комарівської культури біля села Білий Потік Білобожницької сільської громади, а також Волиця Підгаєцької міської громади, разом працювали на розкопках у Кордишеві Шумської міської громади. Період бронзи їм і нам цікавий. Пишемо наукові статті, зокрема для видань, що індексуються в базі даних Scopus.
— Коли цього року розпочинаєте археологічний сезон? Опрацьовуватимете торішні дослідження чи розпочнете планові розкопки в інших місцях області?
— Цього року планую дослідження давньоруського міста Биковен, згаданого в Іпатіївському та Галицько-Волинському літописах. Нині це урочище Бозок біля села Городище Тернопільської міської громади. Його недостатньо археологічно досліджували, зате копачі-мародери з металошукачами постійно тут орудують, грабують. Допомагатимуть мені в розкопках студенти історичного факультету Тернопільського національного педуніверситету ім. Володимира Гнатюка, які матимуть археологічну практику. Цікаво дослідити це поселення, бо воно виокремлюється із загального контексту літописних міст Тернопільщини. Це не оборонне місто, як Теребовля чи Стіжок, а торгове. Там уже було знайдено багато різних артефактів, зокрема печатки, хрести-енколпіони, фрагменти візантійських амфор, горщики, скляні браслети та персні, підвіски, предмети озброєння.
— Ще понад десять років тому ви в одному з інтерв’ю казали, що на 90 відсотках території Тернопільщини не ступала нога археолога. Наскільки цей показник вдалося зменшити?
— За майже 100 років на Тернопільщині зафіксували 450 пам’яток та об’єктів археології — стоянок, городищ, поселень, могильників. Нині їх понад 2 тисячі. Збільшити кількість на майже півтори тисячі таких пам’яток ми змогли з 2000 року. Але все одно дуже багато ще місць, де розвідки не робили.
— Колись на Тернопіллі розробляли обласну програму збереження та належного вивчення місць історико-археологічних пам’яток. Вона чинна, має фінансування?
— Ця програма чинна з 2005 року. Розробник її, крім нашого Центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини, — департамент культури та туризму ОВА. Цю програму поновлюємо щоп’ять років, вона чинна, має фінансування. Але в нас мало фахівців-пам’яткоохоронців. А все через мізерну зарплатню.
— Це одна з найбільших проблем пам’яткоохоронної галузі краю?
— До великої війни ми були вільніші в діях, придбали безпілотник, щоб обстежувати пам’ятки великих площ — замки, городища, церкви, монастирі тощо. Нині, звісно, ним не можемо користуватися. Фінансування зменшили. Книжки з питань археології можемо писати, але не видавати.
— У ковідний 2020 рік Тернопільський обласний центр охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини втілив у життя грантовий проєкт Українського культурного фонду «Культура в часи кризи: інституційна підтримка».
— Ми виграли цей грант й отримали кошти, завдяки яким могли втілити свою мрію: представити виставку й видати вперше в Україні книжку «Сакральна скульптура Тернопільщини». Обстежуючи культурну спадщину області, перебуваючи в церквах, бачачи оригінальні витвори мистецтва, не могли не показати їх широкому загалу, це був би гріх, адже вони наочно показують духовну культуру українців. Два десятиріччя збирали матеріали про сакральну культуру краю. В області майже 870 сакральних скульптур — хрестів і фігур Ісуса Хреста, Матері Божої, святих.
— Можна говорити про повну інвентаризацію пам’яток та об’єктів культурної спадщини на Тернопіллі?
— Ще не завершили цієї роботи, причина — передусім мізерне фінансування. Із 2016 року почали системно обстежувати, тепер треба дбати про GPS-прив’язку пам’яток до місця перебування. Потрібно дообстежувати окремі населені пункти або якийсь вид пам’яток в конкретному селі чи місті. 2020 року нашому центру передали повноваження для обстеження пам’яток архітектури. Ввели посаду архітектора, тож тепер укладаємо охоронні угоди, наш працівник фахово може обстежити церкви, будинки та описати їх. Торік у жовтні ми отримали 140 спеціальних вогнегасників від Асоціації музеїв Німеччини через ГО «Західноукраїнська спілка музеїв» для захисту від можливих пожеж давніх дерев’яних церков. Унікальність цих вогнегасників у тому, що за потреби після їх використання не буде завдано шкоди іконопису чи сакральному живопису.
— Як співпрацюєте із громадами у справі збереження культурної спадщини?
— Співпраця із громадами — болюча тема. Адже громади переймаються здебільшого господарськими питаннями. Проблема з охороною культурної спадщини у громадах виникає тоді, коли до них ставлять питання правоохоронці із приводу якоїсь руйнації. У кожній громаді має бути спеціаліст, який би займався пам’яткоохоронними справами. Адже культурна спадщина — це земля (археологія й історичний ареал) і нерухомість (пам’ятки архітектури, історії). Коли громада здійснює якісь господарські дії, як-от продає чи здає в оренду певні об’єкти, відводить земельну ділянку, має знати, чим оперує. Але зазвичай про це не знає. Після створення громад в області ми надіслали кожній з них схеми розташування, перелік пам’яток та об’єктів культурної спадщини.
Позитивний у цьому приклад — Залозецька селищна громада. Тут працює Василь Ільчишин, який має практику пам’яткоохоронної роботи, веде археологічні розкопки, створив краєзнавчий музей.
— Центр, який очолюєте, і ви особисто активно займаєтеся не тільки археологією, а й видавничою справою.
— Ми видали майже 20 найменувань книжок, кожна з яких важлива. Розпочали з ілюстрованого альманаху «У камені, бронзі, граніті». У ньому представили пам’ятні місця, пов’язані з перебуванням Тараса Шевченка в нашому краї, розповіли про пам’ятники та інші об’єкти, що увічнюють славетного письменника.
До 100-річчя боїв на горі Лисоня поблизу Бережан підготували фотокаталог пам’яток і пам’ятних знаків, присвячених Українським січовим стрільцям. Енциклопедичне видання «Видатні діячі та почесні громадяни Тернопільщини» вийшло друком удруге. Понад два роки тривала робота над проєктом-виданням «Боротьба за Українську державність 1917—1921 рр. на Тернопільщині: місця пам’яті». Тепер готуємо другий том цієї серії. Він розповідатиме про діяльність ОУН-УПА на Тернопіллі з 1939-го до 1960 року.
— Нині на Тернопіллі працюють п’ять археологів, серед яких жінка, і це, звісно, ви. На завершення нашої розмови хотілося б дізнатися: для вас археолог — це професія чи стан душі?
— Це стан душі. Коли закінчувала школу, батьки пропонували вступати у фінансовий інститут. Сказала ні, бо хочу ходити на роботу як на свято. І обрала археологію.
Ще у школі цікавилася історією Стародавньої Греції та Риму, читала про археологічні дослідження в Єгипті. Тато одного разу сказав мені: «Ти багато читаєш на цю тематику, а спробуй-но поїхати на розкопки». І я поїхала аж у Запоріжжя, де тоді набирали школярів як землекопів в археологічну експедицію. Було мені 16 років. Три місяці копала, пізнавала істину археологічної роботи, що навіть новий навчальний рік не почала вчасно. Зате археологія, як бачите, зі мною все життя.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
