“Тернопільський художник Олег Кіналь — знаний в Україні дизайнер, графік, книжковий ілюстратор, художній редактор. Його творчість яскрава, багатогранна, він уміє дивувати, захоплювати не лише своїми творчими роботами й життєвою позицією. Шість років тому я писала про створену ним галерею портретів князів Галицько-Острозьких. А нещодавно на відкритті виставки, присвяченої 150-річчю з дня народження Соломії Крушельницької, привернув увагу його портрет славетної співачки, світлий і теплий. Оскільки наша розмова відбулася одразу після вернісажу, тож почалася вона, звісно ж, із цієї виставки.
Перлина в короні України
— Пане Олеже, коли дивилась на ваш портрет Соломії Крушельницької, мене не покидала думка, що писав її закоханий у співачку художник.
— Це справді так, я закоханий в неї віртуально. Пам’ятаєте класику: закоханий у статую. Я вивчив її життя, її постать мене надихала. Ми з дружиною Наталею, видавцем і дизайнером одягу, намагалися глибше пізнати цей справді український феномен, знаходили в архівах цікаві факти. Років десять тому ми випускали журнал «Тернопільщина — земля любові нашої», там їх і оприлюднювали.
— Ваш портрет співачки привертає увагу: вона у вас жіноча — сонячна, вродлива, ніжна, тепла. Він такий один на всю виставку.
— Кожен бачить Соломію такою, якою хоче бачити. Я бачу її красивою, молодою, еротичною жінкою, яка їздила на авто, якій Шаляпін кілька разів пропонував руку і серце. Зрештою, вона й насправді була такою. Коли виходила у В’яреджо зі своїм чоловіком на вулицю, люди зупинялись і милувались цією гарною парою. З неї ліплять образ примадонни сцени, оперної діви — і це добре. Але був у неї й інший образ — це була чарівна, вродлива, розумна жінка, в яку закохувались, якою захоплювались.
Коли приїжджаємо, скажімо, у Відень, то що бачимо: кав’ярня «Моцарт», брелочки, цукерочки — Моцарт, Моцарт. Так само маємо ставитись до Соломії, пропагувати її як нашу гордість, адже вона за життя була найвидатнішою співачкою свого часу.
— Оскільки ви з дружиною досліджували життя Соломії Крушельницької, що найбільше вразило вас у її долі?
— Соломія була дочкою священника. Батьки вкладали в неї все, більше, ніж в інших дітей. Вона потім відчувала за це провину. Це була дійсно квітка, перлина в короні України. Адже не кожна держава може похвалитися найвидатнішою співачкою світу. І як повелися з нею в радянському союзі? Не випустили з країни, продали її італійську віллу, забрали коштовності і змушували кожного року давати концерти-екзамени на підтвердження своєї профпридатності, називали її «імперіалістичною штучкою». Вона була людиною сцени, до неї не було за що причепитися, тому й принижували. Так і жила у своєму домі з вікнами на північ, згадуючи, очевидно, свій тріумф на світових сценах.
— Розкажіть, як створювався цей портрет.
— Ви, мабуть, звернули увагу на підпис під ним — «цифровий живопис». Це видрук, фактично копія. Оригінал знаходиться у В’яреджо, італійському місті, в якому Соломія Крушельницька прожила 30 років, в людини доволі багатої і пристойної. Власне, на її замовлення я й написав цей портрет. Тим більше, що Соломію чоловік цей хотів бачити на портреті саме такою, якою жила вона і в моїй уяві. Власник оригіналу дав згоду на видрук цього портрета для музею Крушельницької в її родинній домівці. На його тлі навіть записаний кліп з піснею про нашу видатну землячку.
«Історія нашого духу і крові — це історія наших провідників»
— Улітку пішов у засвіти видатний дослідник нашої історії Володимир Білінський. Ми з вами були дотичними до нього, знали його особисто, глибоко поважали.
— Так. Можу повторити те, що говорив шість років тому: для мене він був легендою, людиною, котра по пазликах, по гвинтиках, як той міст, зібрала докупи нашу історію, відтворила її цілісність, та ще й подала у такій популярній доступній формі. Володимир Білінський зробив велику справу. Коли ми доведемо свою першість в Русі, тоді нам і ворогів легше буде бити.
— Ви виконали одне з найбільших його побажань — створили портрети українських князів, що відповідають нашій історичній та художній традиції. Володимир Броніславович був задоволений тими портретами. Знаю, ви показували їх на виставках у багатьох містах України. Цікаво, як сприймають їх наші співвітчизники?
— Харків два роки не відпускав цю виставку! Можливо, саме князі Білінського і вклали оту незламність у нинішніх захисників цього міста. Виставку експонували у бібліотеках і вузах Харкова. То все російськомовне середовище. І коли ми розповідали про українських князів, про битву під Оршею, для них це була дивина. Але є нині, на щастя, «дядько Ґугл», який знає все. Молодь заґуґлить відповідну сторінку і їй відкривається світ, про який вона й гадки не мала. Мені дуже подобаються слова Юрія Липи, який твердив: «Історія нашого духу і крові — це історія наших провідників. Усе решта — тільки тло». І ми маємо їх знати.
— Мабуть, саме з цією просвітницькою метою ви ведете вже кілька років на своїй сторінці у фейсбуці український календар, в якому інформуєте, чим кожен день року уславили наші українці.
— Ця ідея з’явилася ще в 2014-му, у часи Майдану. Якось почув зневажливий вислів одного росіянина: «Скільки вас, тих українців? Процентів десять, не більше. Скоро і їх не буде». Мене це зачепило. Зрозумів, що ми програємо інформаційну війну. Почав думати, чим особисто можу цьому зарадити. Є фейсбук, безкоштовний майданчик, куди можна подавати свої думки-міркування. От і вирішив вести такий календар. Складно було у перший рік, коли створював його, бо треба було все вишукувати, вивіряти. Тепер тільки поновлюю. Людям треба нагадувати рік у рік, щоб інформація зафіксувалася.
— Та повернімося до ваших портретів українських князів: вони вже розтиражовані, є в наших школах, вишах?
— Мені випало щастя показати їх в музеї «Золоті ворота» Національного заповідника «Софія Київська». Виставка відбулася в рамках Третього українського бієнале «Зброя: право на гідність». На неї завітав міністр культури Євген Нищук. Портрети оглядали і фахівці, котрі досліджують лицарські обладунки. Вони й зробили зауваження, що не у всіх моїх князів ті обладунки відповідають епосі, в якій вони жили. Я зрозумів, що над портретами треба ще попрацювати. Щоб наші князі були не тільки молодими та дужими, якими вони й були насправді, а не старими та бородатими «ільями муромцями», а й усі деталі відповідали історичній правді. Тож готую виставку оновлених портретів. Щоправда, цю роботу пригальмувала трохи велика війна. А попередні портрети маю намір подарувати «Літературному Тернопіллю» — улюбленій своїй бібліотеці.
Надихає героїчний опір захисників
— Війна таки вплинула на вашу творчість.
— Безумовно, я в перші три місяці взагалі не міг нічого робити. Тупо сидів в інтернеті й стежив за подіями на фронті. Телефонували з видавництва, щось замовляли, а в мене руки були ватяними.
— Але ж випустили плакат, що закликає до відсічі ворогу «Зупинимо рашизм разом».
— Так. Ключове слово в ньому — тотожність двох понять — фашизму та рашизму: там буква «р» перегукується з буквою «ф».А на зображенні мускулистий козак мечем розрубує двоголову потвору — орла — герб політичних нащадків орди, що знову топче нашу землю. А надихнув мене на створення цього плаката героїчний опір агресору наших захисників. Це, так би мовити, художнє волонтерство. Займаюсь й іншими його видами. Їздили за машинами на кордон. Чим можу, тим допомагаю.
— Ваш колега, знаний у світі художник Анатолій Криволап теж чотири місяці не брав до рук пензля. Потім поїхав на два тижні в Карпати, помалював, «збив оскому» і знову волонтерить. Каже: це нині важливіше.
— Справді, це нині важливіше. Наша молодь дає гідну відсіч агресору. І я не раз думаю: її зробили такою відважною та свідомою не тільки новітня зброя, західний вишкіл, а й певною мірою книги Володимира Білінського, його «Країна Москель…» До речі, на одному з моїх портретів, написаних на його прохання, зображений Святослав Хоробрий. Наскільки знаю, хлопці з «Азова» робили собі татуювання з мого малюнку. Це для мене найбільша нагорода.
— Над чим цікавим працювали цьогоріч?
— Проілюстрував книжку Володимира Дмитренка «Сонечко». Автор пройшов Афганістан — і в ній зриме передчуття нинішньої війни. В сюжеті переплітається два періоди — війна радянського союзу в Афганістані і війна Чингісхана. Створив близько сорока ілюстрацій. Тож чекаємо перемоги і зробимо її шикарну презентацію.
— А скільки всього книжок ви проілюстрували: десятки, сотні?
— Такого рахунку не веду, але їх кілька сотень. Серед них твори як вітчизняних письменників, так і зарубіжних, перекладених українською.
— Цьогоріч вас було номіновано на премію Європейського товариства наукової фантастики «Єврокон» у номінації «найкращий художник». Тобто ваші ілюстрації вже помітили і на європейському просторі. Його підсумки вже підбито?
— Так. Необхідно було поїхати в Люксембург, виступити там. А тут війна, чоловіки до 60-ти років не виїздні, треба було виробляти документи… Переможцем став польський художник. Закінчиться війна і все наздоженемо.
— А як вона, на ваше відчуття, закінчиться?
— Тільки нашою перемогою. Це їхня агонія. Дуже багато нашої крові вона забрала. Пригадую, моя бабця Марія казала: «Москаль мусить напитися ще нашої крові, а тоді здохне». Чоловік її, а мій дід, був сотником січових стрільців. Один стрийко був в УПА, другий воював в дивізії «Галичина. Така була історія.
— Очевидно, та історія лягла тінню і на вас?
— Безумовно. Я не міг вступити в Ленінградську академію мистецтв. Мені одразу сказали: «Ти нє проходіш по отцовской лініі». Через те, що ми були «бандерівського роду», за нами постійно стежили, навіть стіни в хаті свердлили, щоб подивитися, що ми там ховаємо. І коли навчався у Львові, за мною стежило «недремне око» кагебістів.
— Ваш батько—лікар, дуже хотів, щоб і ви стали медиком.
— Переконував, що «дохтора» всі поважають і знімають перед ним капелюха, він за будь-якої влади затребуваний. Та й бабця, як почула, що хочу стати художником, дивувалась: «Ой, Олезю, ти що будеш фільонки малювати?» В них була своя уява, ким маю бути. А я з дитинства хотів стати художником, завжди щось малював. Отак і живу, малюючи. До речі, із тих, з ким навчався «на художника», одиниці ними стали, решта розчинилися в житті.
— Батьки ще дожили до вашого становлення і визнання саме як художника?
— На жаль, ні Коли вийшла ваша стаття про мої портрети Галицько-Волинських князів, я дозбирував яблука у батьківському саду. Прибігла сусідка: «Олеже, я читала про тебе статтю (а «Вільне життя» багато людей читають). Шкода, що твої батьки не дожили до цього дня».
— Нічого, їм зверху все видно.
— Я теж так думаю, вони зверху все бачать.
— Своїм вчителем ви вважаєте народного художника України Богдана Ткачика. Ви такі різні в мистецькому плані. Що вас приваблює у ньому?
— Наполегливість і працелюбність. А ще у нього є глибока українська правильність. Пригадую, як йшла Тернополем тисячна колона мітингувальників, а Ткачик був серед тих, хто її очолював. Він був тоді активним рухівцем, і не побоявся, не сховався за спинами інших. Для мене він взірець того, якою має бути людина. Не кажу про мистецтво. У нас воно справді різне. Він імпонує мені саме як людина — правильна, чесна перед людьми і часом.
— Дякую вам за інтерв’ю.
Галина САДОВСЬКА.
Газета «ВІЛЬНЕ ЖИТТЯ» 23 листопада 2022 р.
