Відвідувачі найвідомішого тернопільського кінотеатру “Злата” (раніше — “Кінопалац”), розташованого на вулиці Франка, мабуть, навіть не здогадуються, що майже 120 років тому саме в цьому приміщенні, яке, зрештою, тепер реконструйоване до невпізнання, відбувся перший кіносеанс в історії міста, пише сайт Бомок.
А через короткий час, в жовтні 1910 року, в цій давній будівлі польського товариства “Сокіл” було відкрито також найперший стаціонарний кінотеатр у Тернополі.
Щоправда, уже через кілька місяців головний кінозал міста перекочував в інше, спеціально обладнане приміщення, яке збудував у дворі новопридбаного готелю “Подільський” на центральній вулиці Міцкевича (тепер — бульвар Шевченка) тогочасний галицький бізнесмен Антоній Шидловський. Згодом власницею цього готельного комплексу стала його дружина Юстина Терлецька-Шидловська, про яку у повоєнні роки в діаспорних часописах згадували як про щиру українську патріотку, яка підтримувала зв’язки зі спецслужбами УНР, а пізніше співпрацювала із ОУН.
Як відомо кінолюбам, про можливості використання підпільниками приміщення кінотеатру для боротьби з окупантами, яскраво розповів Квентін Тарантіно у своїй містифікаційній стрічці “Мерзенна вісімка”. У Тернополі до таких радикальних кроків, як у його фільмі (обов’язково перегляньте), справа, ясна річ, не дійшла. Однак, спогади про Юстину Шидловську свідчать, що вона, перейнявши бізнес свого чоловіка, займалася ризикованим благодійництвом, пов’язаним з українським національно-визвольним рухом.
Перші кінопокази
Але про все за порядком. Перш, ніж перейти до історії цієї діячки та її чоловіка, спершу потрібен невеликий екскурс в історію появи в Тернополі такої новомодної у той час розваги як кіно.
За інформацією місцевого краєзнавця Ігоря Дуди, перші одноразові кінематографічні сеанси відбулися у Тернополі у 1904 році. Їх проводив 63-річний інженер та винахідник Генрик Міхальський зі Львова, який уже на той час був відомий своїми експериментами із телефонними апаратами власної конструкції. Для показу кількох кінострічок, які він привіз, львівському ентузіасту кінематографа виділили зал у недавно спорудженій будівлі польського гімнастичного товариства “Сокіл”.
Кінематограф на той час був дивовижею не тільки у провінційній східній околиці Австро-Угорщини. Перший кіносеанс у Парижі відбувся щойно у 1895 році — менш, ніж за 10 років до перших показів у Тернополі. У 1896 році тогочасна газета Kuryer Lwowski із захопленням писала про нові винаходи Едісона та братів Люм’єр, називаючи їх “фотографіями руху та життя”.
“Направляємо кінематограф (тобто кіноапарат, – авт.), наприклад, на залізничний потяг, що мчить на повній швидкості, або на бурхливі хвилі повної ріки, що несе зруйновані мости й млини, на кінні чи велосипедні перегони, на групу робітників, зайнятих роботою чи під час ходи, і відповідний інструмент сфотографує все це на довгій колодійній стрічці з надзвичайною швидкістю прокручування, коли ж вона потім переводиться в дуже швидкий зворотний рух, то за допомогою електричного світла і відповідної лінзи відкидає зображення на полотно, натягнуте на рамі, — достовірно відтворює зняті сцени, щоб перед нашими очима була не лише перспектива картини, але й рух, і життя, і бракує лише фонографа, щоб ми мали повну ілюзію того, що стали свідками реальних подій – справжньої повені, шторму на морі, ходи робітників, роботи на фабриці, битви тощо”, – описували тодішнє диво техніки журналісти.
Друге знайомство тернополян з кінематографом відбулося у серпні 1906 року, коли до міста знову ж таки зі Львова приїхав на той час ще студент Львівської політехніки, майбутній інженер Казимир Бартель, який був власником найсучаснішого на той час апарата системи Шарля Пате. Вистави “електричного театру” відбувалися вже не в приміщенні “Сокола”, а в так званому “Новому Замку” — будівлі, зведеній на початку 19 століття поруч із давньою міською твердинею під час її реконструкції на палац.
За збереженими Ігорем Дудою спогадами, у програмі кіносеансів, які запропонував тернополянам 24-річний інженер Бартель (згодом він став міністром залізниць і п’ять разів очолював уряд Другої Речі Посполитої, – авт.), були документальні стрічки “Бій биків в Іспанії”, “Китайський балет” та російська воєнна хроніка. Глядачі були вражені тим, що кіноапарат не давав звичного досі миготіння і створював враження правдивого театрального дійства.
Очевидно, фотографії “руху та життя” припали до вподоби мешканцям Тернополя, бо вже у 1910 році, за даними згаданого краєзнавця, в залі “Сокола” інженер Володислав Білий облаштував перший стаціонарний кінематограф із традиційною для таких закладів назвою “Уранія”.
Бізнесмен, активіст і романтик
Достеменно невідомо, чи мав стосунок до проведення першого кіносеансу і відкриття цього закладу у приміщенні “Сокола” Антоній Шидловський. Але фактом є те, що цей бізнесмен (у тогочасній пресі його називали торговцем або купцем) у 1885 році належав до засновників цього військово-спортивного товариства та входив до керівництва “Сокола”. Зокрема, як повідомляла газета Kuryer Lwowski, у 1890 році Шидловського було обрано до складу видовищної комісії. У серпні того ж року розпочалося будівництво приміщення “Сокола”, яке менш ніж за рік з’явилося на теперішній вулиці Франка.
На той час Антоній Шидловський був відомою особою в місті. Зокрема його обрали заступником голови тернопільської добровільної пожежної команди. Представляючи його обрання на цю посаду, журналісти тоді зауважили, що він є “душею всіх компаній та невтомним працівником”, тобто таким собі тогочасним активістом, небайдужим до різних новацій.
Та на зламі століть у житті Антонія Шидловського відбувався різкий поворот, очевидно, пов’язаний із одруженням. Його обраницею та супутницею життя стала Юстина Терлецька, родом із Рогатина. Разом із дружиною тернопільський бізнесмен оселився у Станиславові (тепер — Івано-Франківськ, -авт.), де зайнявся торгівлею м’ясними та ковбасними виробами.
Як свідчить оголошення у газеті Kurjer Stanislawowski, Антоній Шидловський тримав свою крамничку в самому центрі міста, неподалік від приміщення місцевого товариства “Сокіл” (тепер — будинок дитячої бібліотеки на площі Міцкевича в Івано-Франківську, – авт). Тут продавався смалець, сало, шинки, ковбаси та сардельки – все, ясна річ, найвищої якості.
Але лише торгівлею ентузіазм тернопільського бізнесмена не обмежувався. В Станиславові він також активно долучався до громадського та політичного життя, став членом наглядової ради Міщанського банку, входив до різних виборчих комісій та щедро роздавав пожертви. З приводу благодійного внеску на будівництво костелу в приміському селі Княгинині (тепер — частина Івано-Франківська, – авт.) місцева газета у 1906 році згадує також і його дружину — Юстину Шидловську.
Та минуло якихось десять років і подружжя Шидловських несподівано вирішило повернутися до Тернополя.
“Пан Антоній Шидловський, власник нерухомості у Станиславові, придбав готель “Подільський” у Тарнополі, на його подвір’ї він збудував будівлю строго за сучасними вимогами та встановив там кінотеатр”, – повідомляла у січні 1911 року газета Kurjer Stanislawowski.
Отож, минуло якихось три місяці після того, як у тернопольському “Соколі” було влаштовано перший стаціонарний кінозал, як Шидловський одразу повертається. І, як може здатися, повністю витісняє конкурента.
“Світязь” проти “Уранії”
За своїм розмахом новий кінематограф біля готелю “Подільський” явно перевершував “Уранію”, відкриту в залі “Сокола”. За даними краєзнавця Ігоря Дуди, кінозал тут був розрахований на 350 місць у партері і ще 62 — на балконі. На відкритті нового приміщення демонстрували одразу декілька фільмів: художні — “Цигани”, “Серце пробачить” , “Моріц та його двійник” , “ Офіцер Софії”, “Дебют у вар’єте” та документальні — “Сінгапур” , “Рільництво в Тунісі” , “Найновіші події в Європі” .
Програма сеансів у “Світязі” (так назвали цей кінозал) змінювалися кожні три дні. Оскільки тогочасне кіно ще було німим, то їх перегляд супроводжував грою військовий оркестр. Щоправда, збереглися спогади про те, що музиканти надто часто задивлялися на екран і тому бувало не потрапляли в ноти і сильно фальшивили. Також глядачам створювали незручності модні дамські капелюшки, які жінки принципово не бажали знімати в кінозалі, аж поки з цього приводу місцеве староство не видало спеціальний указ.
Невдовзі нове підприємство подружжя Шидловських стало одним із улюблених місць тернополян та, зважаючи на його готельну складову, і гостей цього міста. Готельно-відпочинковий комплекс складався із трьох великих будівель і був схожим на такий собі торговельно-розважальний центр. Тут працювали крамниці галантереї і тютюну, шевська і слюсарна майстерні, перукарня, відділ сільськогосподарського банку. Знайшлося тут приміщення для казино і спортивного товариства.
Також при готелі була популярна кав’ярня “Бульвар”, в якій, за спогадами, навіть у важкі роки Першої світової війни, коли в місті не вистачало хліба, майже всі крамниці були зачинені, а в ресторанах годі було пообідати, можна було випити філіжанку чорної кави або “меланжу” (кави з молоком на кшталт капучино).
Сам готель був новітньою спорудою, оснащеною власним водогоном, центральним опаленням, ваннами і електричним освітленням, яке тільки-но з’явилося в місті. При готелі також була стайня та возівня.
На жаль, не має достовірної інформації, що трапилося із Антонієм Шидловським і чому після придбання готелю та будівництва кінотеатру тільки його дружину називають власницею цього комплексу. Відомо, що у серпні 1911 року подружжя виїхало на відпочинок (а може й на лікування) до відомого курорту в Карлсбаді (Карлових Варах).
Як повідомляв бюлетень Curliste Karlsbad, в готелі “Острів Мальта” купець Антоній Шидловський з Тернополя знімав двомісний номері зі своєю дружиною Юстиною. Можливо, у нього дійсно серйозно похитнулося здоров’я.
Підпільна діяльність патріотки
У спогадах про Юстину Шидловську її родич Юрій Терлецький пригадував, що “Подільська Гостинниця” у Тернополі стала місцем, де українці могли почувати себе “вигідно та свобідно” і де часто перебували визначні громадяни й театральні артисти.
Перед сеансами в кінотеатрі вона дозволила влаштовувати одноактові короткі україномовні спектаклі акторській трупі, якою керував Лесь Курбас і яка мала назву “Тернопільські театральні вечори”. У часи Західно-Української Народної Республіки у приміщеннях готелю діяла редакція газети “Українські вісті”.
Сама ж вона підтримувала зв’язки зі спецслужбами УНР, а пізніше, начебто, співпрацювала також із ОУН. Збереглися спогади, що пані Юстина підтримувала політичних в’язнів-українців, допомагала їм після звільнення із тюрми, переховувала і давала притулок у готелі.
Про Юстину Шидловську також говорять, як про активну членкиню Союзу Українок, яка посприяла у відкритті одного із перших дитячих садочків у Тернополі.
У тогочасній пресі знайшлася інформація про щонайменше дві пожертви, які зробила тернополянка — у 1930 році на будівництво госпіталя імені Митрополита Андрея та у 1932 році на підтримку “Просвіти”.
Після Другої світової війни Юстина Шидловська покинула Тернопіль, який став її другим рідним містом, утікаючи від можливої розправи від радянської влади. Через Краків вона виїхала до Австрії. 9 жовтня 1947 року вона померла і була похована в австрійському місті Інсбрук.
Замість постскриптуму
Невідомо, чи відбувалися кіносеанси у приміщенні “Сокола” після появи у 1911 році його потужнішого конкурента. Та навіть, якщо й були, то недовго. У роки Першої світової війни під час російської окупації тут влаштували православну церкву.
Після буремних подій 1920-21 років та вигнання більшовиків поляки знову повернули будівлю для потреб свого військово-спортивного товариства.
Під час першої радянської окупації 1939-41 років та після Другої світової війни тут було приміщення першого державного драмтеатру імені Франка, допоки в 1957 році не збудували нове, сучасне.
Готель “Подільський” у довоєнний час був однією з візиток Тернополя і його первісний вигляд зберігся на численних поштових листівках. У період Першої світової війни саме у “Подільському” жив призначений російською окупаційною владою губернатор Галичини і Буковини український історик Дмитро Дорошенко.
У радянський час готель отримав назву “Україна”, а зараз тут ресторан “Файне місто”. Будівля, в якій був кінотеатр, більше не існує.
Богдан Скаврон
