Сьогодні просто неможливо уявити пізньосередньовічну та раньомодерну історію нашого краю без її головних «авторитетів» – численних представників княжих династій Збаразьких та Вишневецьких. Представники цих родів формували повістку денну усіх важливих політичних, військових та соціально-економічних подій на величезному відрізку простору і часу. Зрештою, навіть наше сьогодення багато в чому є наслідком діяльності цих кланів у минулому, а їх численні звитяги на полі бою по праву зайняли своє місце в підручниках з історії багатьох сучасних європейських країн.
Тут і легендарні козацькі ватажки, і повітові старости, і гетьмани та воєводи, і, навіть, король Речі Посполитої. До того ж крім спадщини нематеріальної, згадані династії залишили нам значну кількість архітектурних пам’яток, які сьогодні є свого роду науковими осередками, де ведеться кропітка робота з дослідження минулого їх колишніх власників. Якщо говорити про наш край, то в даному контексті варто згадати розкішний княжий палац у Вишнівці, оборонний замок у Збаражі та величний єзуїтський колегіум у Кременці.
Вся ця величезна історія, що могутнім відлунням «накрила» Східну Європу на цілі століття має свій «маленький» початок, пов’язаний з конкретним місцем та конкретним історичним персонажем. На жаль, саме цей початок сьогодні загубився далеко в глибині століть. І якщо практично про кожного представника родів Збаразьких чи Вишневецьких ми можемо розповісти доволі багато, то про засновника династії, на жаль, не знаємо майже нічого. І, тим більше, вважаю несправедливим, що уся ця історія практично зовсім невідома мешканцям того краю, куди і ведуть усі ниточки майбутніх подій.
Отже, якщо ми говоримо про місце, то це княжа гора у Старому Збаражі – сьогодні мальовничому селі у верхів’ї Гнізни. Якщо ж про людину, яка стояла на вершині майбутньої «піраміди слави», то це князь Федько Несвізький – далекий предок усіх представників княжих родів Збаразьких, Вишневецьких а також менш відомих в історії Порицьких та Воронецьких. Погодьтеся, що сьогодні було б надзвичайно цікаво дізнатися, ким був цей таємничий князь, що став першим історично відомим власником Збаража і яким чином доля завела його до нашого краю.
Очевидно, що окрему увагу в майбутньому слід приділити і «народженню» поселення, яке згодом стане родовою колискою династії Збаразьких. Сьогодні ж спробую зосередити свою увагу на особі, яку більшість дослідників намагаються обійти стороною, аби уникнути ризику «заплутатися» в непрохідних хащах історичної пітьми. Іншими словами, поговоримо саме про Федька Несвізького – людину, з якої все почалося і яка відіграла одну з ключових ролей нашого минулого. Переконаний, що випадково зустрівши це ім’я на сторінках історичних праць чи популярних публікацій, мало хто з шанувальників минулого взагалі «прив’яже» його до могутніх династій Збаразьких та Вишневецьких і, тим більше, розумітиме, що мова йде саме про далекого предка роду. Причина такого стану справ значно ширша, ніж банальна відсутність достатньої кількості історичних джерел. Головна іронія долі полягає в тому, що пам’ять про засновника роду в значній мірі була нівельована самими ж його нащадками. За допомогою лояльних істориків у свій час вони постаралися максимально «стерти» з історичних анналів інформацію про власного предка. До того ж зробили це настільки професійно, що таємниця походження Федька Несвізького, зрештою, як і усієї династії, не дивлячись на численні зусилля сотень істориків з багатьох країн Європи так і залишилася нерозгаданою. Але що ж спонукало нащадків Федька Несвізького до такого неординарного кроку?
Справа в тому, що більш ніж через століття після смерті Федька Несвізького у 50-х роках XVI ст. його далекий нащадок князь Стефан Збаразький взявся «формувати» власний родовід. Метою, очевидно, було не стільки проголосити реальний стан справ, скільки довести власну кровну спорідненість з правлячою на той час династією нащадків литовського князя Ольгерда. Таким чином, на роль предка було обрано Ольгердового сина Корибута, який в хрещенні отримав ім’я Дмитро. В цього Дмитра було троє синів і «на щастя» для Стефана та хроніста Мацея Стрийковського, який взявся задокументувати вигадану генеалогію, усі вони померли безпотомними. Як ми уже знаємо, найкращим претендентом на роль предка виявився третій син Дмитра Корибута Ольгердовича – князь Федір Корибутович, яким і «підмінили» руського князя Федька Несвізького. Благо, обидва жили приблизно в один і той же час і брали місце в одних і тих же подіях. Зрозуміло, що в цій ситуації, батькові «нового» предка роду Дмитру Корибуту довелося заднім числом «дати» у володіння Збараж. Таким чином, у XVI ст. Стефан Збаразький і Мацей Стрийковський «дали життя» легенді про будівництво у 1395 р. Збаразького і Вишнівецього замків Дмитром Корибутом, яка лягла в основу наукових розвідок багатьох дослідників і про яку ще й досі розповідає популярна Вікіпедія. Хоч насправді не лише Дмитра Корибута ніколи не було на берегах Гнізни, а й сам Збараж наприкінці XIV ст. жодного відношення до Литовського князівства не мав.
Таким чином князь Стефан Збаразький і Мацей Срийковський створили «паралельну реальність», що в свою чергу стала непрохідним бар’єром для багатьох дослідників, які намагалися відшукати реальні корені родів Збаразьких та Вишневецьких. І навіть уже в новий час, коли історики зрозуміли, що справжнім предком згаданих династій був саме Федько Несвізький більшість з них просто ототожнила його з нащадком Ольгерда Федором Корибутовичем. Чим ще більше заплутали історичний сюжет, адже звели біографії двох різних історичних персонажів в одну, змусивши «єдиного» Федора змінювати політичну орієнтацію просто з неймовірною швидкістю. Таким чином, згадані історики уже власними працями підкріпили авторитет надуманої Стефаном Збаразьким легенди походження і тим самим остаточно відмовили справжньому предку роду Федьку Несвізькому на власне історичне життя.
Додатковою складністю для істориків став ще і той факт, що ім’я Федір в епоху, яка нас цікавить було доволі популярним. Його носило декілька відомих персонажів військово-політичної еліти держав, до складу яких входили і наші землі на початку XV ст. Так, Федором був син волинського князя Любарта, Федором був колишній власник значних теренів Поділля син литовського князя Коріата, те ж саме ім’я носили один з синів великого литовського князя Ольгерда та його онук – син Дмитра Корибута. Крім цього, в цей же час на історичній арені нашого краю ми бачимо і знаменитого сьогодні Федора Острозького та, звісно ж, «нашого» Федька Несвізького. За умови відсутності достатньої кількості джерельного матеріалу практично кожного з них можна “притягнути” до Збаража та “поставити” біля витоків майбутньої династії[1]. Зазначу, що усіх цих Федорів за походженням можна розділити на дві групи: перша – нащадки литовського князя Гедиміна і друга – нащадки руської династії Рюриковичів. Сьогодні більшість дослідників погоджуються, що до династії Рюрика ми маємо віднести лише двох останніх, а саме Федора Острозького та Федька Несвізького.
Очевидно, що, зважаючи на вище сказане, перед тим, як визначити місце Федька Несвізького в генеалогічній схемі нащадків Рюрика та прослідкувати його історичний шлях, нам потрібно чітко відрізнити цю особу від більш знаменитого на той час Федора Корибутовича. Ще раз підкреслю, що столітня родинна традиція Вишневецьких і Збаразьких нічого не згадує про Федька Несвізького, а предком династії називає виключно Ольгердового онука Федора Корибутовича.
Історик Іванна Папа у своїй статті «Загадка походження князя Федька Несвіцького: давні та новітні дискусії»[2] навела таблицю, яка містить усі відомі на сьогодні документальні згадки про Федька Несвізького та Федора Корибутовича. Цікаво, що на сьогодні всього таких документів відомо 28, при цьому 26 з них (тобто 93%) чітко лягає в дуже короткий історичний період 1431 – 1435 рр.
Думаю фахівці погодяться зі мною, що згаданий історичний період був визначальним не лише для подальшої долі усього Литовського князівства, а й важливим для нас в плані розуміння таємниці походження Федька Несвізького. Спробуємо коротко розповісти, що ж саме відбувалося в той доленосний час.
Отже, у 1430-му р. помирає великий литовський князь Вітовт Кейстутович, не залишивши по собі жодного чоловічого нащадка. До свого закінчення добігла яскрава майже 40-річна епоха розвитку та стабільності Великого Князівства Литовського, яке на момент смерті правителя займало величезні простори – від Чорноморських степів і аж до Балтійського моря. Вітовту вдалося сконцентрувати у власних руках усю повноту влади. Закономірно, що після його смерті постає типове для усіх подібного роду політичних систем запитання – хто ж буде наступним правителем?
Зазначу, що де-юре власником усього Литовського князівства вважав себе двоюрідний брат Вітовта тодішній король Польщі Володислав Ягайло[3]. Проте в останні роки життя могутнього литовського князя ця зверхність стала суто номінальною. Коли ж Вітовт помирає, то Ягайло разом з польськими панами природно прагне повернути собі законну власність і об’єднати під власним правлінням землі Литви та Польщі. З іншої сторони, найближче оточення Вітовта, що довгий час відігравало роль правлячої еліти Литви закономірно прагнуло й надалі зберегти незалежність. І хоч «руський елемент» Литовського князівства за правління Вітовта значно зменшив свої політичні впливи, проте в ситуації, що склалася втрата незалежності Литовської держави була, м’яко кажучи, не бажаною усім, хто був частиною цієї політичної системи.
Саме тому наприкінці 1430-го року Ягайла, який приїхав до Литви на похорони Вітовта було затримано та фактично силою змушено погодитися на призначення новим правителем литовського князівства свого молодшого брата Свидригайла. Зазначу, що цей князь Свидригайло практично усе своє свідоме життя вів постійну боротьбу за владу із своїми старшими більш могутніми рідними та двоюрідними братами. Важливим є і той фактор, що в середині держави Свидригайло, не дивлячись на католицьке віросповідання, спирався на підтримку саме руських князів.
Тепер повертаємося до нашого краю. Скориставшись коротким періодом безвладдя після смерті Вітовта і до призначення Свидригайла польські пани Галичини анексують землі західного Поділля з центом у Кам’янці (сучасний Кам’янець-Подільський). Очевидно, що дана ситуація ніяк не могла влаштувати новопризначеного великого князя Свидригайла. На волино-подільському пограниччі починається війна між Польщею та Литвою за землі Західного Поділля. Війна між двома державами та їх очільниками, двома рідними братами – Ягайлом та Свидригайлом. Згодом, не досягнувши перемоги силою, Ягайло йде на хитрість. Користуючись правом верховного правителя Литви у 1432 р., він призначає великим князем рідного брата покійного Вітовта – Зигмунда Кейстутовича. Таким чином, конфлікт Польщі з Литвою переходить у фазу громадянської війни уже в самому Литовському князівстві з чітким політичним забарвленням. Адже кандидатуру Зигмунда Кейстутовича підтримали головно нащадки литовської правлячої династії, а сторону Свидригайла зайняли численні нащадки Рюрика. Саме вихор цієї боротьби і залишив нам практично усі документальні згадки про Федора Корибутовича і Федька Несвізького. Причому останній фактично очолив боротьбу Свидригайла на землях Поділля та Південної Волині.
Очевидно, що за неабиякий військовий талант Федька, Свидригайло призначає його Подільським старостою та надає йому в «отчине володіння» такі міста, як Вінниця та Хмільник. Згодом уже в ході збройної боротьби сам Федір захоплює і приєднує до своїх подільських володінь Кременець і Збараж та офіційно отримує від свого сюзерена уряд старости Брацлавського і Кременецького. Цікаво, що з усіх нових володінь Федька Несвізького Збараж став єдиним містом, яке до цього часу ніколи до земель Литовського князівства не належало.
Згодом у 1434 р. Свидригайло запідозрив Федька Несвізького у зраді. Ми не знаємо, наскільки ця підозра була обґрунтованою, проте достеменно відомо, що Федько потрапив до в’язниці, з якої був визволений польськими панами. Після цього у 1434 році Федько Несвізький переходить на сторону польського короля Володислава і видає грамоту, у якій своєю «отчиною» називає такі міста, як Вінниця, Хмільник та Збараж. Варто також зазначити, що швидше всього у вихорі буремних подій кінця 30-х років XV ст. Збараж «вислизнув» з володінь Федька Несвізького (чи уже його нащадків) і повернувся лише в 1450-х роках.
Калейдоскоп подій першої половини 30-х років XV ст., пов’язаних з діяльністю Федька Несвізького і Федора Корибутовича набуває логічного забарвлення виключно за умови, що це дві різні історичні постаті. Причому литовський князь Федір Корибутович, як і більшість його родичів після 1432 р. зайняв сторону Зигмунда Кейстутовича, а Федько Несвізький і надалі залишався вірним союзником Свидригайла. В протилежному випадку потрібно констатувати, що такий собі князь Федір Корибутович Несвізький бігав між ворожими таборами просто з блискавичною швидкістю, воюючи то на одній, то на іншій стороні. При цьому чомусь жоден з дослідників не хоче помічати, на скільки жорстоко Свидригайло розправлявся із зрадниками. Так, наприклад, за зраду він наказує живцем спалити на вогнищі у Вітебську митрополита Київського та всієї Русі Герасима. Лише за саму підозру у зраді він, не роздумуючи, кинув Федька Несвізького до в’язниці. Зрозуміло, що якби факт зради реально мав місце та ще й декілька разів, то це означало б неминучу страту при першій ліпшій можливості. З іншої сторони, присягаючи на вірність королю Ягайлу у 1434 р. Федько Несвізький підкреслює попередню вірність Свидригайлу і це теж показово, адже підкреслювати вірність ворогу нового сюзерена не було жодного сенсу, якби це була неправда.
Підсумовуючи усе вище сказане, зазначу, що на сьогодні немає жодного сумніву в тому, що литовський князь Федір Корибутович та справжній предок княжих династій Збаразьких і Вишневецьких руський князь Федько Несвізький є двома абсолютно різними історичними особами[4]. Також немає сумніву в тому, що в середині XVI ст. мало місце банальне спотворення справжньої історії, метою якого було «прив’язати» могутні на той час династії Збаразьких і Вишневецьких до правлячої династії литовських князів. Зрозуміло, що у новій версії подій місця для справжнього предка вище зазначених родів Федька Несвізького просто не залишилося. З іншої сторони, абсолютно очевидно, що існувала і правдива реальність у якій Федько Несвізький прожив унікальне надзвичайно цікаве і насичене подіями життя. Життя, яке нам ще потрібно буде крок за кроком ретельно реконструювати. І в даному випадку просто хочеться ще раз наголосити, що «реставрація» нашої нематеріальної спадщини, дослідження справжньої історії нашого краю і держави в цілому потребує чималих зусиль і має не менше значення, ніж відновлення речей матеріальних.
[1] Так, наприклад. Польський історик І. Чаманська робить висновок, що предком династії цілком міг бути Федір Коріатович.
[2] Загадка походження князя Федька Несвіцького : давні та новітні дискусії // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2011. – Випуск 46. / За ред. Р. Сіромського. – С. 42–64.
[3] Зазначу, що король Польщі Володислав Ягайло доводився рідним братом Дмитра Корибута. Того самого, якого пізніше Стефан Збаразький назве своїм предком.
[4] Існує безліч інших аргументів, на користь версії про відмінність історичних постатей Федька Несвізького і Федора Корибутовича. Хто має бажання ознайомитися з цією темою глибше з задоволенням відсилаю до книги українського історика С. Келембета «Князі Несвізькі та Збаразькі: XIII – початок XVI ст.». Заради справедливості також зазначу, що табір прихильників версії про тотожність цих двох Федорів, звичайно ж, наводив свої аргументи, однак усі вони, як на мене, є доволі сумнівними.
