11 червня на Донеччині загинув 30-річний боєць 53 бригади інженерно-саперного взводу Роман Друзь. Сьогодні, 17 червня, тіло Героя зустріли в його рідному селі Борщівка.
Повідомляє lannews.net.
З перших днів повномасштабного вторгнення Роман разом із своїми друзями — однокласником Віктором Хлистуном та Дмитром Доценком пішли у військкомат. Хлопці вже мають досвід бойових дій ще на початку війни росії проти України, в АТО. Цього разу просилися, аби їх направили в один підрозділ. Хотіли бути разом.
28 квітня у Романа і його дружини Яни народився другий синочок. Чоловіка відпустили додому на 10 днів. Після короткої відпустки важко було повертатися на фронт, але Роман розумів, що його місія — захищати Україну і свою родину.
— Рома любив мене, наших синочків, але найбільше, мабуть, любив Україну, бо казав мені: « А хто, як не я?», — розповідає дружина Романа Яна. — Ще з початку АТО він не ховався, не відмовлявся, а пішов служити. Був у 24 бригаді. Пройшов тоді справжнє пекло. А 24 лютого 2022 року закупив нам продукти, все необхідне і сказав, що мусить іти воювати. Я була на останніх місяцях вагітності, просила, щоб добровільно не йшов: покличуть — тоді і піде, бо недавно сам з лікарні вийшов (лікував виразку). Але він хотів бути на фронті, прагнув справедливості. Казав: «Як я не буду там, то вони будуть тут”. Ще зі школи марив армією. Служив у війську. Троє хлопців з його класу воюють. На жаль, загинув Діма Федоришин. А тепер і Рома.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На фронті загинув боєць з Борсуківської громади: без батька залишилися двоє маленьких синочків
Яна розповіла історію знайомства з Романом. Вони з одного села. З Борщівки. Її мама була першою вчителькою Романа. Коли хлопець служив в АТО, вона йому написала в соцмережах. Вони спілкувалися, але зустрічатися почали пізніше, коли Роман демобілізувався. Через півтора року пара одружилася. А через рік, на початку вересня 2020 року, народився їхній первісток Віктор. Макарчик народився наприкінці квітня цього року. Коли підростуть, діти гордитимуться своїм батьком. На жаль, він уже не обійме їх, не порадить по-батьківськи, не обдарує своєю чарівною посмішкою.
— Не хочеться говорити про Рому в минулому часі, — каже дружина. — Він щирий, життєрадісний, добрий, завжди усміхнений, ні за яких обставин не падав духом. Таким і пам’ятатиму його, таким хочу, аби запам’ятали свого тата і наші діти. Я хочу бути сильною, хочу згадувати ті роки, які ми провели разом, як найщасливіші. Ми були щасливі. Я кохатиму його все життя. У наших синочках я бачу свого Рому. Макарчика він побачив вперше і востаннє, коли командир відпустив його додому на декілька днів. 11 травня Рома повернувся на фронт, а 11 червня його вбили росіяни.
— Рома був ідейним, — розповідає волонтерка, родичка Романа Друзя Ольга Цісаренко. — Братерство, побратимство — для нього не порожні слова. А ще він вірив у нашу Перемогу, бо по-справжньому любив свою країну і прагнув її цілісності та суверенітету. До окупації я жила в Криму, то він казав мені: «Кума, я тобі ту Ялту верну!». Коли повернувся з АТО у 2016-му, якось пожалівся: «Обідно, коли ніхто не дзвонить». Не те, щоб від нього відвернулися, ні, просто у кожного, мабуть, були свої справи, клопоти, а про хлопців турбувалися хіба рідні і волонтери. Хочу звернутися до людей, чиї знайомі і друзі зараз захищають Україну: телефонуйте, поки вони живі! Цікавтеся, як вони. Це дуже важливо! Їм потрібна підтримка і відчуття турботи та співпереживання! Ті, що демобілізувалися до 2022 року, пройшли справжню війну, яку називали АТО/ООС, у багатьох залишилися психологічні травми. Живі учасники бойових дій не пошановані нами і державою належним чином. Ми падаємо на коліна і жаліємо своїх героїв здебільшого тоді, коли їх привозять додому в домовинах. А треба шанувати і живих, дякувати їм за мужність!
З цим, що каже Оля, неможливо не погодитись. Якось натрапила мені цитата у соцмережі: «Мертві люди отримують більше квітів, ніж живі, бо жаль сильніший ніж вдячність».
Щирі співчуття батькам Романа Друзя — Вірі Федорівні та Михайлу Семеновичу, дружині Яні, маленьким синочкам (Віті ще не виповнилося і двох рочків, а Макарчику — і двох місяців). Хай Господь опікується ними і дає силу жити із непоправною втратою.
Вічна пам’ять Героєві. Україна втратила ще одного вірного сина, відважного захисника. Справжнього воїна.
