Отець Олексій Філюк з Тернопільщини став “людиною року” і ще й “духовним наставником” краю. Він відповідає за чимало важливих справ: служить у церкві, керує будинком культури, має посаду в агрохолдинзі, а також проводить служби в інтернеті, де заразом ще й веде уроки кулінарії.
Як інформує “Вісник”, отець Олексій зустрів журналістів у себе вдома в селі Шушківці донедавна Лановецького району.
“Я виріс у простій селянській родині Петра та Тамари Філюків. Мама трудилася санітаркою в лікарні, тато – водієм автомобіля в колгоспі. Коли я родився, то церква у нашому селі була закрита. Але вже тоді всі мамі казали, що буду священником. Бо народжувала мене на велике свято Почаївської Божої Матері під церковні дзвони, що було чути в пологовому”,- розповідає він.
У кінці 1980-х років у Шушківцях відкрили церкву, туди малого Олексійка повела бабуся. Вже у школі Олексій став прислуговувати в рідному храмі, а потім вступив у духовну семінарію й невдовзі повернувся у рідне село.
Також Олексій Філюк – волонтер, він допомагає бійцям на Сході України. За час пандемії зібрав у Інтернеті найбільшу онлайн парафію.
Кілька років тому священник приступив ще й до виховання сиріт. Першим у його теплий батьківський дім прийшов Віктор. Священник дуже вболівав за добру долю цієї дитини. Знав, що хлопчик був під опікою брата, але той мало займався школярем. Аби прогодуватися, Вітя працював у парку – здавав напрокат дитячі машинки, якими любить гасати малеча. Зароблені копійки витрачав на чіпси та колу, а щоб зекономити на проїзді, ночував на лавці серед дерев…
Інший хлопчик Сергій залишився без тата й мами, бо вони загинули в аварії. Потім його гляділи дідусь із бабусею. А коли й ті померли, соціальні служби попросили саме священника взяти хлопця під опіку.
– Чи не важко вам самому з дітьми, ще й з такими непростими долями?
“Найперше потрібно було налагоджувати контакт і розвіяти усі їхні страхи. З Віктором ми разом готували їжу й багато розмовляли. Я розумів, що відкриватись йому непросто. Але одного разу пролунав дзвінок: «Тату, рятуйте, на мене собаки напали». Те перше «тату» було, як крила. Як був вдома без футболки, так сів у машину й полетів до нього відбивати від зграї”, – згадує священник. – Це моє найсокровенніше, – зізнається, показуючи листи зі словами «люблю» і «тато».
Радіє, що навіть у свої дні народження хлопці знаходять час та бажання не лише сказати вдячні слова, а й готують йому подарунки. Не раз жінки ставлять своїм чоловікам отця Олексія у приклад у вихованні синів.
– А мам хлопці часто згадують?
“Віктор зрідка, а Сергій свою маму фактично не знав. Але ми завжди разом молимось за них”, – каже священник.
– Чи не кличе їх минуле?
“Мої діти знають головне – що я їх люблю і завжди чекаю. І що все моє – це все їхнє. У них починається своє, доросле життя. Буду щасливий, якщо й далі дослухатимуться до моєї думки та житимуть з Богом у серці, створять свої сім’ї та обдарують мене онуками”.
А ще священник є учасником благодійного фонду, котрий опікується старенькими, малозабезпеченими та знедоленими людьми. Його велике серце уміє зігріти усіх.
