Українці забираються в єгипетську пустелю, щоб побачити побут бедуїнів. Їдуть в екзотичну Танзанію, аби дізнатися про життя масаїв. В нас удома теж є унікальні традиції та люди, які не дають їм відійти у минуле. Зокрема, у містечку Монастириськах на Тернопільщині мешкають лемки, які мають свою самобутню культуру. І це при тому, що вони зберегли її у вигнанні.
Лемки здавна були найбільш західною етнічною групою українців. Їхня історія є однією з великих драм минулого століття. Адже після Другої світової війни комуністи, визначаючи свої західні кордони, вирішили «вернути» лемків, тобто – насильно переселити їх з території, яка відходила Польщі, і розпорошити Україною. Люди за кілька годин мали зібрати своє майно і вирушити в невідомість.
Депортували більше півмільйона лемків. Вони до кінця життя не втрачали надії повернутися. Тому переселялися ближче до кордону. На Монастирищині осіло найбільше лемків, тут вони плекають свій спадок, проводять фестивалі, облаштували єдиний у світі музей лемківської культури, добудовують комплекс просто неба «Лемківське село».
У департаменті культури та туризму Тернопільської облдержадміністрації вирішили популяризувати унікальну спільноту. Розробили етнотур і запрошують усіх охочих. Першими в магію лемківських традицій занурилися журналісти й туроператори.
Втрачена краса
Насамперед у Монастириськах помічаєш розчулення, з яким мешканці розповідають про історію лемків. До кінця дня складається враження, що всі у невеликому містечку в той чи інший спосіб пов’язані з цією етнічною групою: від працівників музею до священників і перехожих на вулицях.
– Колись прочитала, що етнотуризм – це паломництво до глибин наших сердець, яке наповнює життя новим змістом, – каже директорка департаменту культури та туризму Тернопільської облдержадміністрації Світлана Байталюк. – Тому ми вирішили створити етномаршрут у Монастириськах. Адже культура лемків – це дуже глибока мандрівка, хоч і з трагічною складовою.
Почуте й побачене у Монастириськах справді не залишає місце байдужості, а люди охоче діляться особистими історіями своїх родин.
Ольга Когут – учасниця народного лемківського хору «Яворина». 30 років вони відтворюють лемківські пісні, вбираючись у традиційні строї своїх предків.
– Коли співаю, щемить душа і плаче, – розповідає жінка. – Дуже, дуже болісно дотепер. Я приїжджала туди, де мої батьки жили. Татова хата стоїть, мамина хата стоїть, бабина хата стоїть, а зайти неможливо – живуть поляки. А краса там велика. Все довелося залишити – ліси, гори. Дали кілька годин, аби зібратися. Везли товарняками, а тут поселили в одній будові з коровами. Вони мусили так спершу жити, бо не мали навіть що їсти. Моя мама з двійнят, то босі ходили корову пасти, а там все лишили.
Подорож церковного дзвона
Дивовижно, як у таких умовах лемки берегли свої неповторні традиції. Маючи кілька годин на збори, везли з собою обрамлений розкішною вишивкою одяг, речі побуту, книжки і навіть церковне начиння. Все, що було цінне як пам’ять.
Унікальною в цьому сенсі є історія лемківського села Криниця. Його мешканці одні з небагатьох, які знали про виселення і намагались забрати з собою важливі для громади речі. Зараз це здається фантастикою, але їм вдалося перевезти тоді, в радянську Україну 1945 року, величезний церковний дзвін.
– Вони заховали його у бочці з зерном, – розповідає душпастир лемків України отець Анатолій Дуда-Квасняк. – А коли приїхали на Монастирищину, закопали біля хреста дерев’яного храму Пресвятої Діви Марії. Відкопали його за 40 років. Тепер він скликає людей на Службу Божу.
Недалеко від Монастириськ є однойменне село Криниця. Його назвали у пам’ять про залишене на Лемківщині.
В іншому монастириському храмі – Воздвиження Чесного Хреста – можна побачити договір 1956 року. На пожовклому від часу аркуші дрібним почерком написаний перелік людей – жителів лемківської Криниці. Згадується, що вони охороняли майно, привезене з тамтешньої церкви. І передають його монастирській – Євангеліє, ризи, чаші, книги і навіть світильник.
Коли оживають світлини
Найбільше лемківських речей зберігає місцевий музей. Якщо бути точними – понад 3 тисячі експонатів. Це і речі побуту, і вбрання, а лемківські строї – неповторні. Жіночі були кількаярусними. Сорочки, навіть буденні, прикрашали вишивкою, поверху неодмінно одягали горсик. Заможніші могли собі дозволити баранкову хустку. Її носили, як жакет. Такі хустки робили з шерсті молодих овечок і коштували вони, як дві корови.
Є у музеї й кімнати, де відтворений побут лемків. Ліжко, стіл з нехитрим начинням, лавка для сидіння, дитяча колиска, ікона на стіні. Сьогодні непросто осягнути цінність цих буденних речей. Кожен з експонатів є маленькою історією у великій трагедії. І вони досі постійно резонують.
На стіні одного з виставкових залів фотошпалери, зроблені на основі чорно-білої старої світлини. Директорка музейного комплексу лемкиня Віра Дудар розповідає, що коли шукали зображення, то спонтанно обрали саме це. На задньому плані – садок, хата, на передньому – лемківські дівчата в традиційному одязі. І коли в березні фото з цього залу опублікували в інтернеті, до пані Віри зателефонувала жінка зі США. Кволим голосом і виразним лемківським говором вона сказала: «Я бачила, ви там поставили світлину. То та крайня – то є я…»
Магія лемківських хусток і говірки
Лемківський говір – ще одна магія, в яку можна зануритися в Монастириськах. У депортованих родинах зберегли навіть свою архаїчну мову, яка дещо відрізняється від української. І легко переходять на неї, якщо попросити.
– Я народилася тут, але мамині й татові родичі всі – лемки, – розповідає працівниця музею Валентина Грабчак. – Татова мама їхала сюди сама з дванадцятьма дітьми, четверо не вижили. В себе вдома, до вигнання, вони називали себе русинами. А лемками їх почали пізніше кликати. Бо часто говорять «лем», тобто «лише», «тільки».
А ще із собою переселені привезли особливе мистецтво – зав’язування хусток по-лемківськи. Способи різнилися залежно від віку й статусу. Одружені вдягали чепець, а деякі вдови не знімали його навіть уночі. Вважалося, що порядна ґаздиня не може іншому чоловіку показати свої коси.
Працівниця музею лемкиня Світлана Кобильняк проводить майстер-класи із зав’язування лемківських хусток. І спершу здається: що тут особливого? Але коли бачиш весь процес, то виникає неймовірний захват і подив. Адже деякі варіанти носіння хусток просто вражають. Весільна свашка, наприклад, носила на голові цілу конструкцію із тканини.
А є ще неповторні лемківські кривульки – прикраси на шию, сплетені на кінському волоссі дуже-дуже дрібним бісером. Вони були своєрідним оберегом. Все це наша українська екзотика.
І багато любові
Завершується етнотур на Ватряному полі, де щороку відбувається міжнародний фестиваль «Лемківська ватра» і на який з’їжджаються лемки з більшості континентів. Там і будують меморіальний комплекс «Лемківське село». Його планують відкрити наступного року, але й тепер можна оглянути дерев’яні будиночки-майстерні, капличку, дзвіницю і криницю.
Тож у Монастириськах запрошують туристів і готові розказувати про збережену лемківську культуру. Заплануйте собі поїздку. І подивіться на звичайне на перший погляд містечко на Заході України крізь призму історії й серця. Незважаючи на драматичні події, тут легко зрозуміти, що всі ми цінуємо одне і те ж. Найважливіше – життя і любов.
Завдяки їй лемки вижили у вигнанні, зберегли свою культуру, свою говірку, свої співанки. Саме тому в них багато життя і радості. Вона проростає крізь всі пережиті нещастя, як вишите на лемківських горсиках родове дерево – від кореня до цвіту. Хіба можливо по-іншому, якщо любиш?
